1992 року місцеве господарство, колгосп імені Куйбишева, нагадувало його головному інженеру Миколі Явдошенку вже затонулий корабель. Багатолітній аутсайдер чи не за всіма господарськими показниками у районі, воно тоді ще здобуло сумну першість – збанкрутіло ледве в економіці повіяло першими кризовими вітрами: спеціалісти звільнялися, а тим, хто залишився, доводилося брати відра й відправлятися на пошуки солярки для тракторів. Не кращою була ситуація і на фермах: відсутність кормів, 80% стада ВРХ уражено лейкозом. А керівництво району агітує Явдошенка очолити господарство…
– Якби сказали сьогодні: пройди все оте спочатку, мабуть, не погодився б. І дружина відмовляла, а я як затявся: прикро за наших людей – і все. Ну невже ж не зможемо самі собі ради дати? – розповідає Микола Володимирович. – І почав саме з того, щоб підтримати селян: дозволив усім, хто мав у власному сараї лейкозних корів, поміняти їх на здорових із господарства, взяв кредит (він став першим і останнім за все моє життя) на те, щоб провести у село газ, і держава так і не відшкодувала нам тих витрат. Попри все своєчасно виплачував працівникам зарплату. Мабуть, усе це разом і згуртувало у ті скрутні часи людей.
З лейкозом у поголів’я вирішили боротися, залучивши кращі в області кадри ветмедицини. Ніхто з колег Явдошенка не вірив, що вся та морока з медпрепаратами виправдає себе, але через п’ять років стадо справді вдалося повністю відродити. Нелегко було шукати вихід з кризи і в рослинництві. Допомогло захоплення Миколи Володимировича Явдошенка поглядами ученого-аграрія, колишнього багаторічного керівника Полтавщини Федора Трохимовича Моргуна.
– У той час вважалось, що у нас земельні ресурси для господарювання найгірші в районі: окрім того, що кругом пагорби та яри, ще й найбідніший грунт – із найнижчим показником гумусу. І от ми відмовилися від оранки. Федір Трохимович іноді навідувався – консультував. До сьогодні навіть вміст гумусу в грунті зріс на цілий відсоток. Витрати пального на один гектар відразу ж зменшилися з 250 літрів до 60–70. Урожаї збираємо добрі. Нині, звісно, допомагає ще й те, що працюємо на потужній сільськогосподарській техніці.
Був час, коли керівники-аграрії обласного рівня, почувши, що Явдошенко у полях, де зібрав соняшник, планує сіяти кукурудзу, тільки дивувалися, адже звикли, що в такому разі землю треба залишати під пар. Але згодом, коли качаниста у “Дружбі” вже сягала рекордної висоти, здивування було ще більшим. Саме у господарстві Миколи Володимировича першими в районі почали забувати про ті часи, коли на прополювання буряків людей масово звозили у поля. Виявилось, що за новітніми технологіями цукристі цілком реально вирощувати й без затрат ручної праці. Виправдала себе й ставка на імпортні гібриди буряків – були роки, коли врожай становив і 700 центнерів із гектара.
Розповідаючи про ПСП “Дружба”, справді важко уникнути тавтології: якого аспекту його господарського розвитку не торкнись, скрізь слово “першопроходець” доречне. Перший комбайн “Джон Дір” у Чутівському районі також вийшов на поля саме в Явдошенка. Сьогодні технічний парк сільгосппідприємства відповідає найвищим вимогам галузі. Загалом ПСП обробляє 6 тисяч гектарів землі. 8 років тому до місцевих пайовиків приєдналися й люди із сусіднього Грякового. За оренду паю їм виплачують по 6% від його вартості.
Не менш активно й успішно розвивають у господарстві й тваринництво. І тут “дружбівці” – передовики. Підприємство має відразу два відповідних статуси: племзаводу з розведення української червоно-рябої молочної породи та племрепродуктора гольштинської породи. Сьогодні в господарстві утримують 2 тисячі голів ВРХ, в тому числі 600 – корови.
– Коли ми тільки починали працювати, річні надої на корову були в межах 1200 кілограмів, тепер – більше 6 тисяч. П’ять років тому завезли з Німеччини 100 племінних нетелей. Але тепер і самі щорічно продаємо стільки ж.
Знайомлячи з роботою ферми, на якій відгодовують ВРХ, Микола Володимирович зазначив, що “підняти” тваринництво допомогло, зокрема, й застосування безприв’язного способу утримання поголів’я. Годують худобу винятково натуральними кормами.
Є у підприємства і власний комбікормовий завод, ангари для зберігання збіжжя, а невдовзі запрацює ще один потужний об’єкт – елеватор, розрахований на 65 тисяч тонн одночасного зберігання зерна. Його будівництвом на території Чапаївської сільради опікується заступник директора ПСП Ігор Миколайович Явдошенко. Введення об’єкта в дію дозволить створити 25 нових робочих місць. Сьогодні ж у “Дружбі” працюють близько 140 осіб. Прикметно, що спеціалістів господарства Микола Володимирович порівнює не інакше, як із тими міфічними китами, на яких тримається земля, й запевняє, що свого часу підприємство вижило, а потім і почало впевнено розвиватися саме завдяки тому, що за справу взялися молоді, розумні й сумлінні фахівці.
ПСП “Дружба”, безсумнівно, – вигідний друг для Вільхуватської сільради, власне для сільської громади, і йдеться не тільки про обов’язкові відрахування до місцевого бюджету, а й про спонсорську допомогу, без якої не залишаються об’єкти соціальної сфери й у інших населених пунктах, де підприємство орендує землі.
Вивчаючи іноземний досвід, Микола Явдошенко багато разів бував за кордоном. Надивувався тому, як вирощують ананаси та цукрову тростину – перше, каже полтавський господар, висаджують розсадою, а потім зрізають, точнісінько так, як капусту, друге ж росте, ніби той безтурботний очерет, та й зробив висновок, що краще, ніж вдома, немає ніде. За долю українського села загалом, додає Микола Володимирович, звісно ж, болить душа. Втім, у рідній Вільхуватці є й за що порадіти – купити тут будинок сьогодні непросто. Звідси не виїжджають, а, навпаки, намагаються вкоренитися й жити.
[1]