Події листопада-грудня 2004 року розпочалися з масових акцій “Україна без Кучми!” та “Повстань, Україно!” Це були прояви безпосередньої демократії, які поступово переросли в акти громадянської непокори. Протистояння влади і народу досягло тривожного рівня. Люди виступали за українську владу в Україні, проти кланово-олігархічної форми правління, в результаті якої економічні ресурси і політична влада концентрувалися в руках невеликої купки наближених до Президента осіб. Влада для них стала основним джерелом збагачення. Тому недовіра до неї перевищила традиційний для українців поріг терпіння. В них почали пробуджуватися поняття політичної нації, патріотизму, національної ідеї…
У 2004 р. закінчувався термін перебування Леоніда Кучми на посаді Президента України. На його місце претендували 26 кандидатів, але фаворитами президентських перегонів були два Віктори – тодішній прем’єр-міністр Янукович і опозиційний до влади Ющенко. За спинами обох стояли потужні фінансово-промислові групи, але більшість людей брала участь у протестних акціях цілком свідомо і добровільно. Особливою активністю відзначалася молодь, студентство.
У першому турі голосування з невеликою перевагою (0,5 відсотка) лідирував В.Ющенко, але уже тоді молодіжні організації розпочали акцію під гаслом: “Не дай украсти свій вибір!” Під час підготовки до другого туру голосування, який мав відбутися 22 листопада, прихильники обох кандидатів у Президенти широко використовували політико-технологічний “бруд”, фальшиві рейтинги, намагаючись переконати пересічних українців у перемозі свого кандидата, обіцяли всім усе. Прихильники В.Ющенка пророкували неминучу фальсифікацію результатів виборів, а команда В.Януковича – загрозу громадянської війни. Це ще більше розпалювало передвиборні пристрасті в українському суспільстві.
19 листопада В.Ющенко закликав своїх прихильників вийти в день другого туру виборів на Майдан, щоб запобігти можливим фальсифікаціям. Опівдні 21 листопада керівник виборчого штабу провладного кандидата Сергій Тігіпко (пізніше його замінив на цій посаді Тарас Чорновіл) оголосив про перемогу В.Януковича, адже ЦВК після обробки 98,2% протоколів заявила, що останній набрав 49,5 відсотка голосів, тоді як В.Ющенко – 46,5. Це викликало хвилю обурення серед прихильників опозиційного кандидата. У масових акціях протесту взяли участь близько 7 млн українців, але рушієм Помаранчевої революції став київський Майдан.
Перші намети на Майдані з’явилися о 4-й годині 22 листопада, потім активісти “Пори” встановили 136, а через декілька днів лише в Києві їх стало вже 1546. У наметовому містечку дотримувалися чіткий порядок і дисципліна.
22 листопада попереджувальний мітинг протесту з вимогою “Досить брехати!” відбувся в Полтаві. Одними з перших до акцій протесту приєдналися студенти Полтавського педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка, слідом – аграрної академії та інших вузів, громадські організації.
24 листопада В.Ющенко оголосив про створення Комітету національного порятунку, штаб якого розташувався в Українському домі. Такі ж комітети з’явилися і в усіх областях України. Прибічники В.Ющенка взяли в облогу Будинок уряду і безупинно били в “барабани” – порожні металеві бочки. У відповідь наметові містечка почали створювати і прихильники В.Януковича. В Україні склалася типова передреволюційна ситуація.
2 грудня, щоб унеможливити звинувачення у адміністративному тиску на виборців, Верховна Рада України відправила уряд В.Януковича у відставку, але це рішення вже не вплинуло на подальший перебіг подій. Наступного дня Верховний Суд України у зв’язку з виявленими численними фальсифікаціями волевиявлення народу анулював результати другого туру виборів і призначив на 26 грудня переголосування. Саме в цей час поет Дмитро Павличко написав “Гімн Помаранчевої революції”, який починався словами:
Україна – наша рідна мати,
Силу нам дає пророк Тарас.
Нас багато, нас не подолати,
На рабів не обернути нас.
Голосування контролювали 12300 спостерігачів, у тому числі багато іноземних. За В.Ющенка було подано 15,1 млн голосів, за В.Януковича – 12,8. На Полтавщині за першого проголосувало 66 відсотків виборців, за другого – 29,1.
Українці багато очікували від “помаранчевої” влади, насамперед реалізації передвиборних обіцянок, але їхні надії поступово змінилися розчаруванням. До середини 2005 року було відкрито більше 700 кримінальних справ за фактами злочинних дій під час президентських перегонів, але до відповідальності було притягнуто лише кількох “стрілочників”. Організатори фальсифікацій залишилися непокараними. Боротьба з корупцією нагадувала боротьбу Дон Кіхота з вітряками. Іноземні інвестори не поспішали вкладати кошти у нестабільну економіку України, тому сума прямих інвестицій залишалася найнижчою в Європі. Зростала прірва між надзвичайно багатими і бідними. Правляча партія “Наша Україна” (НСНУ), як і багато інших, поступово перетворилася на своєрідний бізнес-клуб. Проголошене на Майдані гасло про розмежування влади і бізнесу залишилося декларацією. Тертя між лідерами Майдану переросли у відкрите протистояння. “Любі друзі” виявилися не такими вже й друзями, скоріше – навпаки. Після підписання 3 серпня 2006 року компромісного “Універсалу національної єдності” і обрання Верховною Радою з подачі В.Ющенка Прем’єр-міністром замість Ю.Тимошенко В.Януковича кредит довіри до “помаранчевої” влади почав стрімко падати. Нових друзів В.Ющенко не здобув, а старих втратив.
У пам’яті українців Майдан, як порив до свободи і демократії, залишився прекрасною, але, на жаль, нездійсненною мрією. Ті проблеми, які викликали його появу, залишилися не лише нерозв’язаними, а ще більше загострилися. Хто їх розв’яже?!.
[1]