Багато у нас родючої землі й шовкового неба. Та кожному найкраща та земля, на якій ти народився, найпрекрасніше в світі те небо, під яким виростав, зацілований сонцем, вмитий теплими дощами, зачарований вечірніми зорями…”
Ці слова, як і багато інших цитат із творів відомого українського письменника Івана Цюпи, декламували зі сцени Зіньківського районного будинку культури учні місцевих навчальних закладів. Вони наче закликали кожного серцем своїм збагнути, що то значать у житті людини рідний край, село, де вона народилася, хата, в якій росла, люди – оті краяни, що близькі й дорогі так само, як і родичі. Іван Цюпа щедро заквітчував свою творчість подібними освідченнями в любові до рідної землі, навіть написав “Оду рідній хаті”. Тож і зібралися краяни наприкінці минулого тижня, щоб пошанувати 100-річчя від дня народження письменника-земляка, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, земний шлях якого обірвався сім років тому. Трохи раніше, якраз у ювілейний день, його пам’ять вшанували у рідному селі Івана Антоновича – Бірках, де він народився 29 жовтня 1911 року, в школі, яка носить ім’я письменника, як і сільська бібліотека.
До гостей, які зібралися в районному Будинку культури, звернулися голова райдержадміністрації Андрій Чуясов та голова районної ради Сергій Ващенко.
Яскравою ілюстрацією до сторінок життя письменника стала презентація фільму, який створив про батька столичний журналіст Ярослав Цюпа. Він приїхав у Зіньків із творчою групою, яка разом із місцевими самодіяльними артистами вітала зіньківчан зі сцени. Письменник, заслужений діяч мистецтв України, лауреат багатьох літературних премій Василь Довжик прочитав оповідання Івана Цюпи “На своїй ниві”, а студентки Національного університету культури, котрі вивчають народний хоровий спів, зачарували слухачів піснями. До того ж вони, всі шестеро, – вихованки народної артистки України, професора Наталії Цюпи, дружини покійного старшого сина Івана Антоновича – Юрія.
І складалося враження, що й сам столітній ювіляр був у колі краян: Іван Цюпа читав свої вірші й говорив про любов до рідного краю з екрана.
Нещодавно читачі мали змогу ознайомитися зі спогадами про батька Ярослава Цюпи на сторінках “Зорі Полтавщини”. Нині ж пропонуємо ближче познайомитися і з ним самим.
– Ярославе Івановичу, бачу, люди вітаються з Вами, як із добрим знайомим. Часто буваєте тут, у Зінькові, Бірках?..
– Цього року уже втретє. Батько привозив мене сюди із самого малечку, ми бували і в Диканьці, Решетилівці, Опішні. А в Бірках, де він народився, могили рідних, там живуть мій брат двоюрідний, мої племінники. Це для мене рідний край, хоч я й ріс у Києві.
– Яким згадуєте свого батька – що перш відзначили б, розповідаючи про нього?
– Його щирість у ставленні до людей, доброту. Він умів їх цінувати й любити. У нього ніколи не було зверхності, не було й панібратства – у кожному бачив і поважав особистість. І це головне, чого я в нього навчився і за що йому вдячний. Ще додам, що він мав прекрасне почуття гумору. Будь-яку складну ситуацію міг обернути на життєстверджуючу, не любив сумувати. Був дуже простий, ніколи не закопилював губу. Щодня сідав за друкарську машинку і видавав десять сторінок тексту – інакше й бути не могло! Не чекав, доки прийде натхнення.
– Він вплинув якось на вибір Вашого життєвого шляху?
– Батько хотів, щоб я став журналістом. І я закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Направили мене на телебачення – працював у програмі “На мередіанах України”, була така свого часу. А потім випадково склалося так, що я став оператором. Я і пишу, і знімаю – репортерська робота. Зараз працюю на парламентському телеканалі “Рада”, а до того 35 років працював на Першому каналі, в програмі УТН. Я – член Національної спілки журналістів України, і дружина моя, Ніна Цюпа, – журналіст, парламентський кореспондент газети “Сільські вісті”.
– Твори батька Вам допомагали в роботі? Які з них для Вас найдорожчі?
– Дуже допомагали. Мені вони всі дорогі, а найбільше люблю його роман “Грози і райдуги”, вважаю, що він досі залишається недооціненим критикою, і мені гірко від того. Але гадаю, що життя розставить усе на свої місця.
– Іван Цюпа писав переважно про полтавців, про земляків…
– І як назвав їх – краяни! У Москві його якось запитали, що значить це дивне слово, бо ж є зрозуміліше: земляки. Він пояснював: земляки – то дещо інше, бо краяни – це люди, які близькі духовно, це душевне єднання письменника із земляками. Згодом полтавський ансамбль узяв собі за назву це слово – “Краяни”, і це добре! Хоч, може, уже й забули, звідки воно…
– Як створювався фільм, який Ви презентували в Зінькові?
– Я знімав його кадри в різні роки, потім перевів усе на сучасні носії – оцифрував, фото в ньому також використані. Є репортаж зі святкування батькового 90-річчя у Спілці письменників – більшості з його учасників уже немає серед нас. Записані інтерв’ю з Дмитром Білоусом, із другом мого батька Олексою Ющенком – вони разом працювали на радіостанції імені Тараса Шевченка в Саратові в роки війни, що вела свої передачі для населення України на тимчасово окупованій території та для партизанів… Це зібраний за тривалий час архів. І там батько читає п’ять, вважаю, знакових віршів – він їх писав і складав у шухляду, але все ж сподівався, що колись вони будуть видані.
– Не цікавилися – зараз люди читають книги Івана Цюпи?
– Читають. Якось мені треба було знайти одну книгу в бібліотеці на радіо, і я побачив там двотомник Цюпи – добряче “зачитаний”… І в шкільній бібліотеці теж.
– Чи залишилися невиданими якісь твори з його доробку, окрім віршів?
– Чимало невиданого. Є ротопринтні книги, які треба перевидавати. Я звертався до голов
и Національної спілки письменників Володимира Яворівського, але, як він сказав, спілка нині “застряла на перелазі”, непросто щось видати. І в комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка звертався, за статутом він мав би займатися видавничою діяльністю, але й там сьогодні проблеми…
– Спілка якось відзначила столітній ювілей Івана Цюпи?
– Був вечір у спілці. Прийшло п’ятнадцять дідусів, яким уже вісімдесят чи за вісімдесят, котрі його знали й любили. Згадали добрим словом у щирій домашній атмосфері. А з іншими батько, певне, на тому світі спілкується…
– Цікаво, а як Іван Антонович сприйняв проголошення Незалежності України?
– Він завжди хотів, щоб Україна була самостійною, але в рамках Радянського Союзу. Він же людина зовсім іншої “закваски”, вихованець комсомолу, під Сталінградом його прийняли в партію, він вірив у обіцяне нею світле майбутнє. Тим паче, що його свого часу навіть виключали з комсомолу як куркульського сина. Мій батько розкуркулював свою хрещену матір! І потім розповідав про це у своїх творах…
Нагадаємо читачам, що Іван Цюпа був співробітником нашої газети, яка тоді мала назву “Більшовик Полтавщини”. На її сторінках у 1927 році він надрукував свій перший нарис “Бірківський бій” – про події часів громадянської війни. А пізніше, як розповідає в газеті “Сільські вісті” Андрій Мельничук, “За чиїмсь доносом його, працівника “Більшовика Полтавщини”, було запроторено в тюрму. Там за дев’ять місяців він надивився такого, що важко уявити в найжахітнішому сні. Незважаючи на тортури, І. Цюпа не звів наклепу на жодну людину, хоч його до цього силували. Коли ката Єжова прибрали й на якийсь час спала хвиля репресій, кореспондента відпустили. Але від тортур, яких зазнав у катівні, він не звільнився до кінця свого життя. Як і від того, що почув із уст людей, котрі пережили Голодомор 1932–1933 років. Цією темою письменник зацікавився ще задовго до того, як про неї вголос заговорили в Україні. Мандруючи селами, він зібрав чимало документальних свідчень тих трагічних подій. Про це його остання книжка “Ненаситні жорна”…
Ось така біографія…
Точніше – доля…
Як і у краян…
Нині це – історія. Яка не тільки перегортає свої сторінки, а й змушує думати.
[1]