Із світла й радості
Іноді, коли Світлані Валентинівні, поспішаючи кудись у справах, випадає нагода опинитись біля стадіону “Ворскла”, вона уповільнює крок і наближається до розташованого тут, без перебільшення улюбленого полтавцями, фонтана. Коли він працює – у літні, переважно святкові дні, – все довкола перетворюється на затишний острівець, що раптом виринув із бурхливої течії міста й притягує, вабить, обнадіює спраглих спокою і гармонії допливти до його берегів… А біля фонтана сизими, білими крилами тріпочуть у такт лагідному плюскоту води голуби.
Сміються діти, забуваючи про все на світі, окрім цього прохолодного лоскотання бризок, і нагадують Світлані Валентинівні, як колись давно приводила сюди своїх старшеньких, тоді ще зовсім маленьких доньок Жанну та Яну. Цей фонтан – улюблений проект, над яким Світлані Олійник із групою колег свого часу довелось працювати як архітектору. Задум був захоплюючий – світломузичний! Саме таким фонтан для полтавців після відкриття і зазвучав, і засяяв.
Тепер про настільки яскраве його минуле не всі й здогадуються. Шкода, звісно. Але Світлана Валентинівна намагається поблизу нього ніколи не сумувати. Авжеж, як фахівець вона розуміється на тому, що фонтан потребує реконструкції, бачить, що водяний букет втратив свою первісну пишність – деякі струмені взагалі не працюють, і, якби запропонували, не вагаючись, взялася б допомогти відновити об’єкт… Якби, якби… Так і плинуть думки, швидші за воду. Втихомирюють, упокорюють, заспокоюють… А малеча довкола радіє, бризкає на всі боки сміхом. І Світлані Валентинівні так приємно, що якусь часточку сонячного настрою подарувала їм і вона.
Втім, треба ж поспішати у справах! А останніми роками для неї це досить часто означає бути у вирі підготовки до чергової виставки. Світлана Олійник уже понад десять років цілеспрямовано займається створенням текстильної скульптури. Певно, прийшов час колишньому захопленню перерости у щось більше, говорить жінка.
Творча родина
Бажання власноруч шити іграшки до Світлани Валентинівни навідувалось іще в студентські роки під час навчання в Полтавському інженерно-будівельному інституті. Оцінити результат могли друзі, адже переважно на такі речі чекала доля подарунків. Згодом, коли, здавалося б, дівоча фантазія мала поступитися безкінечним клопотам дружини і мами, Світлана з радістю шила ляльок для донечок. Улюблену Джульєтту вони возили в колясці. Одне слово, упадали всією душею коло неї. Тепер згадати не шекспірівську, але, безумовно, героїню можна, передивляючись сімейні світлини Олійників.
Пізніше, коли дівчатка підросли, Світлана Валентинівна творчо вирішила питання із замалим на них шкільним одягом – у передпокої їхньої квартири несли почесну варту… “піонери”.
І коли й встигала за домашніми обов’язками й клопотами на роботі?! А ще ж і мріяла про… сина! От тільки замість братика у Жанни та Яни з’явилися сестрички-двійнятка Аня та Юля. Уже невдовзі Світлана Валентинівна була вражена відкриттям, яке можна зробити тільки у великій сім’ї: кожна зі старших доньок вибрала, якою саме із молодших їй опікуватися, зовсім не випадково: за схожістю, причому, як показало надалі життя, не тільки рис зовнішності, а й характеру…
Ой, як же любили свого часу вони, всі п’ятеро господиньок Олійників, разом випікати тортики-пиріжки. Найменших особливо тішило приготування тіста чи то… створення борошняної завірюхи. До чого ж Світлані Валентинівні справді щиро й з усією серйозністю хотілося прищепити любов своїм дівчаткам, так це до музики: фортепіано, скрипка. Втім, тільки-но старші визначились зі своїм хистом до малювання, вже й молодші замість смичка поспішали взяти до рук олівці. Спеціалізований художній клас у ліцеї всім їм став стартом для вступу до Полтавського національного технічного університету ім. Ю. Кодратюка, і, звісно ж, на архітектурний факультет. Жанна і Юля закінчили його за спеціальністю “декоративно-прикладне мистецтво”.
Отака-от творча сім’я в архітектора, який подарував полтавцям Галерею мистецтв, вдихнув нове життя у Троїцьку церкву Хрестовоздвиженського монастиря і створив ще багато споруд, що стали окрасою нашого міста, Юрія Павловича Олійника. Родина, в якій вечірні розмови за чаєм завжди більше нагадували спілкування у творчій майстерні. Тепер троє доньок живуть і працюють у Києві: у кого – безкінечні архітектурні проекти, у кого – виставки, а вдома за роботою з татом подовгу засиджується вже тільки Анна. Затихло у колись гамірній оселі Олійників, і клопоти господині поступово перемістились у Країну Світланію…
Котики, пташки, бджілки…
Окрім персональної виставки у Полтаві, в творчій біографії Світлани Олійник, як майстрині, котра вже понад десять років працює над текстильною скульптурою, – участь у 15 виставках всеукраїнського рівня, тісна співпраця з київським Будинком ляльок. Сама Світлана Валентинівна називає свої вироби універсальними: це інтер’єрні речі, часто навіть функціональні (можуть служити кріслом чи лавочкою), втім, якщо є бажання дивитися на них, як на іграшки, – будь ласка, тільки б на радість.
Особливе задоволення майстриня отримує від спілкування з наймолодшими відвідувачами виставок. Діти ж завжди такі зворушливо справжні в своїх емоціях. У травні, коли проходила “Київська казка”, виловленою Світланою Валентинівною десь із глибин фантазії золотою рибкою зацікавився допитливий хлопчик. А вона візьми та ще й підкажи про задумування бажання. Ох і попочекала, попокликала того мрійника його мама… Трохи перегукується з цією історією й інша: гостя з Фінляндії облюбувала на виставці в Українському домі стільчик у вигляді баранця. Перекладачка висловила майстрині задум фінської бабусі доволі загадково: “Я привезу онуку баранчика, а він відпустить рибку”. Можливо, то ще якийсь пустун чекав від морської царівни дива… Втім, створені Світланою Олійник меблі вже й самі здаються малечі втіленою у життя казкою: котики, песики, коники…
Приємно згадувати й історію про те, як Світлана Валентинівна догодила бджілкам. Хто-хто, а вони на вуликах точно знаються. І от у розпал роботи однієї з виставок-ярмарків (ВДНГ) така крилата пані, так би мовити, поставила авторці композиції “Пасіка” найвищий бал: побачивши вулики, бджілка прийняла один із них за свій дім. Звісно, це – найсолодша для майстрині оцінка. Тепер ця робота експонується в Музеї сучасного мистецтва у Києві.
Серед улюблених робіт Світлани Олійник – кізка. Вона також побувала вже на багатьох виставках, але неодмінно поверталась додому, попри те, що бажаючих завести в квартирі чи офісі таке “господарство” аж ніяк не бракує. Тут майстриня непохитна: подарована старшій доньці саме в той час, коли Жанну прийняли до Національної спілки художників України, вона стала її своєрідним талісманом.
Найбільше ж Світлана Валентинівна, а в процесі цієї копіткої роботи вона, до речі, ніколи не вдається до створення викройки, пошила, напевно, котів – деякі Кузі-Фараони вміють і нявкати. Повірте, спочатку пуделю Олійників від того було не до радощів. Цікаво також, що за сумісництвом майстриня ще ж і виконує обов’язки працівника такого собі іграшкового бюро: виписує своїм Кузям-Фараонам “паспорти”, в яких і дані про “персону”, й фото.
Але найсвітліші емоції пов’язані навіть не з жартівливими ситуаціями. Якось у Києві одна з доньок побувала у знайомих в гостях, а потім телефонує в Полтаву: “Мамо, а там твої пташки!” Як залетіли? Хтось, певно, зробив подарунок, і так приємно майстрині, що до створення тим людям світлого настрою причетна й вона.
[1]