А пісня – вона завжди в їхніх серцях, бо з нею вони пройшли довгий шлях до Перемоги. Пісня воювала разом із ними.
Вони, тоді ще зовсім юні, "нежонаті, чи жонаті стрижені ці вояки", читали поему про Василя Тьоркіна й співали в землянках, у бліндажах і окопах, у перервах між страшними боями, в госпіталях – співали про матерів, про коханих, про солов'їв і широкий Дніпро. І пісні гоїли їм душевні й фізичні рани, вели до Перемоги.
Бій гримить святий і правий,
Смертний бій, не ради слави,
Ради мирного життя.
Пісня повертає їх у ті роки, але сьогодні навіть найболючіші спогади ветеранів вона скрашує оптимістичним звучанням, бо найвищий її акорд – Перемога, за якою – мир, життя, свято. І сонячне золото полтавського вересня!..
[1]