Він – багаторазовий чемпіон і призер чемпіонатів України та СНД, суддя національної категорії, інструктор-методист І категорії з альпінізму. Як керівник і учасник був у висотних експедиціях на такі вершини світу, як Нанга Парбат, Хідден Пік, Броуд Пік, Манаслу, Гімалчулі й Макалу. Тож із його приходом щороку обласна команда альпіністів при підтримці управління з питань фізичної культури і спорту ОДА вирушає долати нові вершини у рамках чемпіонатів, здобуваючи призові місця.
Ось і нещодавно команда у складі Сергія Пугачова, Михайла Загірняка (тренер) та Сергія Шелкунова повернулася із Західного Кавказу, де успішно здійснила першосходження на пік Шоколадний. Відмовившись від уже пройдених маршрутів, наші спортсмени вибрали новий, більш складний, що має дзеркальну поверхню. Зважаючи на несприятливу погоду, для того, щоб підкорити вершину заввишки 3650 м, їм знадобилося сім діб. Короткий нічний перепочинок у гамаках, прикріплених до шлямбурів, власноруч забитих у кам’яне тіло скелі, навряд чи можна назвати сном. Але саме такими неромантичними є реалії спортивного альпінізму. Це важка праця, яка потребує не тільки мужності й витривалості, а й глибоких знань, виваженості та мудрості, бо кожний крок підйому чи спуску – то величезний ризик. Головна його ставка – життя власне і тих, хто разом із тобою.
По завершенні сходження на Михайла Загірняка чекала радісна звістка від Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, де йому вручили посвідчення заслуженого тренера України з альпінізму. Він став першим представником Полтавщини, хто має таке звання.
***
Скориставшись нагодою, ми запросили Михайла Загірняка до розмови.
– Михайле Васильовичу, нещодавно троє українців загинули в горах Осетії. На Вашу думку, чому так трапляється?
– Уся справа в тому, що альпінізм – це не екстрім. “Немає маленьких гір, є маленькі альпіністи”. Щоб стати справжнім альпіністом, потрібно багато й наполегливо вчитися. За радянського періоду чітко діяла спеціальна система підготовки, спрямована насамперед на безпеку життя. Тобто необхідно було на зборах пройти певні етапи навчання. Тільки після цього дозволяли ті чи інші сходження. У всьому світі така система в тому чи іншому вигляді збереглася й донині. У нас тепер цього немає, тому в гори йдуть усі, хто хоче, навіть не поцікавившись, як правильно потрібно перейти гірську річку чи як рятуватися від негоди. Тому й побільшало трагедій. Але як це було у згаданих випадках, я поки що інформації не маю.
– Але ж альпіністи бувають різними?
– Справді, це так. Особисто я поділяю їх на кілька категорій. Перша – це ті, хто прагне романтики. Їм, як то кажуть, море по коліна. Друга – люди, котрі мають гроші. Заради власної безпеки вони наймають гідів із числа обізнаних в альпінізмі людей. Фактично це комерційний альпінізм, бо всю технічну і допоміжну роботу за них виконує гід, вони, чіпляючись за натягнуті мотузки, тільки ногами ступають, мають все готове, підкорюючи перш за все себе. Третя – ті, хто не є професійними альпіністами, але більш-менш працює у рамках існуючих правил заради самого процесу сходження. Четверта – спортсмени, котрі прагнуть отримати певний результат, якого треба досягнути в певний час і в певному місці. Вони мають особисто відповідати за кваліфікацією певним вимогам. Крім того, для більшості з них стиль сходження має значення, таких мало. У кожної категорії є своя межа.
– А як Ви оцінюєте полтавських альпіністів?
– Можна сказати, що у Полтаві й Кременчуці триває період відродження і становлення альпінізму. Раніше Полтавщина не мала альпіністів високого рівня, не вистачало й згуртованості для об’єднання. Тому свою роботу довелося починати саме з цього. Зараз ми маємо певну команду, яка згідно з кваліфікацією виступає в чемпіонатах України. Звісно, досить важко конкурувати з містами-мільйонниками, де на розвиток альпінізму працюють традиції і школи. Позитивом є ентузіазм наших молодих людей. Вони активно працюють, щорічно виїздять на збори на Кавказ, до Криму. Сподіваюсь, доростуть до команди. Інша справа – скелелазіння. Тут перспективи значно кращі. Ми вже маємо призерів чемпіонатів України серед дітей і юнаків. Але потребуємо підтримки громадськості й спонсорів.
– Михайле Васильовичу, Ви є ректором університету, знаним науковцем у галузі електромеханіки. Як поєднуються у Вас учений і альпініст?
– Як не дивно, але альпінізм завжди був спортом інтелектуальної категорії людей. У їх числі досить багато професорів, академіків, видатних особистостей. Вочевидь, це спорт для сильних духом, для тих, хто прагне висоти. Як у науці чи будь-якій сфері діяльності, так і в горах. Альпіністи ставлять амбітні цілі й досягають їх за рахунок власних можливостей. Це зазвичай люди високого ґатунку. Мабуть, не дивно, що нинішнім президентом Федерації альпінізму та скелелазіння України є Герой України, майстер спорту, член-кореспондент НАН України Валентин Симоненко, який досить багато зробив для розвитку українського альпінізму. Для мене особисто гори – це поклик душі. Я пишаюся результатами, яких досягли мої учні й я сам, бо інакше навіщо цим займатися. Так само і в науці. Це дві невід’ємні складові мого життя.
[1]