Та сині й жовті барви набули поширення не лише у Києві та західноукраїнських землях. Майже всі герби українських міст Наддніпрянщини здавна оздоблювалися цими кольорами. Зокрема на відомому нам гербі м. Полтави (1654 р.) було зображено золотий лук зі стрілою, зверненою вниз, із чотирма золотими зірками по кутах на блакитному тлі. Національні кольори присутні й на гербах багатьох полтавських міст – Зінькова, Кобеляк, Кременчука, Миргорода, Лохвиці, Лубен, Пирятина, Хорола. Крім того, з ХVІІ ст. полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виготовлялися з блакитного полотнища, на яке жовтою фарбою наносилися хрести, зорі, зброя, постаті святих. Саме поєднання жовтого і блакитного кольорів ми бачимо на козацьких прапорах Київського, Полтавського, Лубенського та інших полків.
Під час опрацювання архівних документів зустрічаємо чимало згадок щодо використання національної символіки на теренах Полтавщини на початку ХХ століття. Причому траплялося це як у найбільших центрах губернії (Полтава, Кременчук, Лубни), так і в невеликих населених пунктах (Келеберда, Кобеляки, Опішне, Старі Санжари, Шишаки), де відстежувалося царською охранкою все і вся під час проведення громадських косовиць, селянських зібрань, мітингів. У період української революції 1917– 1921 рр. у Києві та інших містах Центральної та Лівобережної України традиція застосування жовто-блакитних знамен швидко розповсюджувалася серед населення; національні прапори активно використовувалися представниками національно свідомої інтелігенції нашого краю у 1917–1918 рр. під час державних, політичних, культурно-просвітницьких та релігійних заходів, у тому числі у ході єпархіального з’їзду, Шевченківських свят тощо. Своєрідним штабом свідомого українства у ті роки у Полтаві став Український клуб, що містився по вул. Стрітенській, 37 (нині вул. Комсомольська).
Документальні джерела свідчать, що найкращі, найсвідоміші й найдостойніші під жовто-блакитними знаменами у 1917– 1921 рр. розбудовували основи молодої держави й віддавали життя за вільну, соборну, незалежну країну. Тож, ураховуючи давні українські традиції, у березні 1918 р. Центральна Рада офіційно затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. Невдовзі, за гетьмана
П. Скоропадського, прапор було змінено на блакитно-жовтий, який 13 листопада 1918 року водночас став і державним символом Західноукраїнської Народної Республіки.
Зрозуміло, що в Радянській Україні й мови не могло бути про поширення чи використання жовто-блакитних кольорів. У 1930-х роках державний і політичний радянський діяч Павло Постишев заявив: “Мы навсегда похоронили главную украинизацию и теперь будем всяко внедрять на Украине червонизацию”. Більшовицька пропаганда впродовж десятиліть робила все можливе, щоб дискредитувати провідників українських визвольних змагань, спаплюжити давні українські національні символи й водночас нав’язати нашому народові інші – штучні й чужі.
Та знищити національні корені, вихолостити історичну пам’ять народу навіть жорсткими репресіями та голодоморами неможливо. Наприкінці 1980-х років, під час “перебудови”, немов фенікс із попелу, національна символіка знову почала відроджуватися в українських містах і селах. Необхідно тут віддати належне Народному Рухові України, який на переломному етапі історії узяв ініціативу і під час проведення своїх установчих зборів у вересні 1989 року “узаконив” національний прапор постановою “Про національну символіку”.
В умовах жорсткого політичного протистояння синьо-жовтий прапор використовувався представниками національно-демократичних сил Полтавщини під час проведення масових акцій, як- то: відзначення 280-ї річниці Полтавської битви (липень 1989; Полтава), Дня пам’яті жертв Чорнобиля (26 квітня 1990; Полтава, Кременчук, Лубни), першотравневої демонстрації 1990 р. (Полтава, Кременчук), проведення панахид пам’яті голови Директорії УНР, Головного Отамана військ УНР С. В. Петлюри (Полтава; травень 1990), живого ланцюга пам’яті “Від ката Петра до ката Сталіна” (Полтава; 8 липня 1990), під час проведення днів козацької слави (відзначення 500-річчя козацтва; Полтава, Кременчук; серпень 1990), культурологічного походу “Дзвін-90” (Полтава, Кременчук; серпень 1990), мітингів, зборів тощо. А після ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України опозиційні депутати деяких місцевих рад Полтавщини стали виносити питання про використання національної символіки навіть на розгляд сесій. На цей час вже кілька міських і обласних рад (Івано-Франківська, Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська), де більшість становили представники національно-демократичних сил, уже ухвалили відповідні рішення і підняли у містах синьо-жовті національні прапори. А незабаром своє вагоме слово у цьому питанні сказала і столиця, де 24 липня 1990 р. Київрадою було ухвалене протокольне рішення щодо підняття національного прапора, і того ж дня о 19-й годині при багатотисячній народній підтримці національний синьо-жовтий прапор було піднято над Хрещатиком. Тоді наш славетний земляк, письменник Олесь Гончар занотував у своєму щоденнику: “Над Київською міською радою замайорів жовто-блакитний прапор! О 7-й год. вечора освятили й підняли. Людей було багато, і молодь, і старші розуміють значення події. Щойно дзвонила Алла Платонівна [Бажан], бігала, каже, раненько дивитись, чи не зняли. Майорить! Хтось діждеться, що замайорить і над цілою Україною. Хтось дочекається”.
На Полтавщині перша спроба винести питання про підняття національного синьо-жовтого прапора на розгляд сесії міської ради відбулася у Кременчуці 24 серпня 1990 року. Незважаючи на блокування більшості прокомуністично налаштованих депутатів, ця акція завершилася успішно і без особливих правопорушень, набула тоді досить широкого резонансу в області. Тож процитуємо суху інформацію про цю історичну подію, що надійшла незабаром до Полтавського обкому КПУ:
“24 августа 1990 года в 9 часов в г. Кременчуге начала работу сессия горсовета. При обсуждении повестки дня демократическим блоком было внесено предложение о включении вопроса по националистической символике. При голосовании этот вопрос был не включен.
В знак протеста представители демблока в количестве 57 чел. покинули зал заседания. Так как кворума для проведения сессии не было, для решения вопроса о продолжении работы была создана совещательная комиссия. В 16 часов 30 минут сессия продолжила работу, включив в повестку дня вопрос о национальной символике. Возле здания горсовета находились члены РУХа в количестве 50 человек. В 18 часов 20 минут с импровизированной трибуны митинг открыл народный депутат СССР Куценко Н. А., где присутствовало около 2 тысяч чел. В 19 часов 5 минут шесть священнослужителей с
г. Чернигова и Ивано-Франковска провели церемонию освящения желто-голубого флага, а в 19 часов 40 минут был поднят флаг на самодельном флагштоке возле здания горсовета. В 20 часов 45 минут митинг закончился…
В 21 час 35 минут прибыло 4 автобуса и 1 автомобиль с Ивано-Франковска (около 150 человек) членов РУХа, которые на площади Победы встретились с членами РУХа г. Кременчуга… Нарушений общественного порядка не было”.
Успішне проведення акції демократичними силами Кременчука (а згодом і Комсомольська) спонукало їхніх однодумців з Полтави до подібних, більш рішучих кроків. До цього заходу полтавці готувалися дуже ретельно: збирали у перехожих підписи про відродження національної символіки, розповсюджували перші демократичні газети. А напередодні власними силами зробили високу металеву щоглу для прапора. Крім того, крайовою організацією НРУ було випущено і розповсюджено листівки, в яких населення інформувалося про винесення питання щодо підняття синьо-жовтого прапора на розгляд сесії Полтавської міської ради 27 вересня 1990 р., а мешканці міста того ж дня запрошувалися на освячення і підняття національного прапора в центрі Полтави. Звернення рухівців закінчувалося такими словами: “Нехай ця історична мить ще більше згуртує нас. Не будемо байдужими до своєї долі, бо немає в світі нічого дорожчого за вільну людину на вільній землі. Будьмо вільними! Будьмо народом, що підвівся з колін і прагне сам будувати своє життя”.
Проте, як показали наступні події, цивілізованого підняття не вийшло. Для компромісу не вистачило у той час здорового глузду. Протистояння рухівців із органами місцевої влади та громадянами, що не поділяли погляди РУХу, УРП, СНУМу, “вихлюпнулося” на центральні майдани обласного центру. Протягом тривалого часу там було заблоковано рух транспорту, тривав багатолюдний мітинг (за офіційними даними Управління МВС, присутніх було близько 5 тис. чол). Тож з метою стабілізації ситуації депутати міськради спільно з лідерами опозиційних режиму партій прийняли компромісне рішення, внаслідок якого 27 вересня 1990 р. три національних прапори таки було піднято на будівлі кінотеатру ім. І. П. Котляревського. За офіційною інформацією, події цього вересневого дня розгорталися так: “27 сентября 1990 г. возле здания областной филармонии, где проводилась сессия горсовета, с 10 до 17.30 часов постоянно находилось 20–30 человек, членов НРУ, СНУМа и УРП, выставивших желто-голубые и черно-красные флаги, плакаты. Основное требование собравшихся – решить вопрос об установлении в центральной части города желто-голубого флага.
Депутатской комиссией городского совета до сессии проводилось изучение мнения полтавчан о национальной символике, и поскольку в большинстве своем мнение не однозначно, при рассмотрении этого вопроса на сессии депутаты решили определиться по результатам ІІ сессии Верховного Совета УССР. Однако, с целью давления на депутатов, к 18.00 часам к зданию филармонии собралось около 700 человек, которые по ул. Октябрьской, скандируя “Ганьба КПРС”, двинулись в сторону площади Луначарского. Неорганизованная толпа перекрыла движение общественного транспорта в районе площади.
Отдельные представители политизованных объединений срывали штанги с троллейбусов, преграждали путь автобусам и автомашинам, что вызывало справедливое возмущение полтавчан. Движение общественного транспорта было парализовано в течение 3-х часов. После остановки движения на площади собралось около 5 тысяч человек.
Многие депутаты городского совета, ориентируясь в обстановке, принимали попытки совместно с правоохранительными органами восстановить движение, не допустить нарушение общественного порядка. Другие же, как депутат Кульчинский Н.Г., обращались к собравшимся на площади провести здесь митинг в знак протеста и требовать установления желто-голубого флага.
В десятом часу вечера собравшиеся на площади по призыву депутата Кульчинского
Н. Г. и лидера НРУ Келыма А. И. выдвинулись к зданию горисполкома, где был организован митинг. Выступающие на митинге в резкой форме высказывались в адрес КПСС, областных партийных и советских органов, депутатского корпуса, не разделяющего их точку зрения.
Активное участие в проведении этой акции приняли отдельные члены СНУМа и УРП, прибывшие из других областей. Среди них имелись депутаты иногородних районных Советов…
…С целью стабилизации обстановки депутаты горсовета вместе с руководителями неформальных объединений сели за стол переговоров и приняли компромиссное решение: разрешить собравшимся временно вывесить желто-голубые флаги на здании кинотеатра им. Котляревского. После этого страсти улеглись.
Митингующие двинулись к кинотеатру и на его стороне установили 3 желто-голубых флага, сопровождая эту акцию песнопением, бурным восторгом. Спустя полчаса стихийно возникший митинг закончился, и, оставив охрану флагов, присутствующие разошлись”.
Проте минув ще рік запеклого політичного протистояння, перш ніж синьо-жовтий прапор зайняв належне йому місце. 23 серпня 1991 року – після провалу путчу в Москві – група народних депутатів внесла синьо-жовтий прапор до сесійної зали Верховної Ради. А 4 вересня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято історичне рішення – про підняття синьо-жовтого національного прапора над будинком українського парламенту. Певною мірою це стало своєрідним поштовхом для прийняття аналогічних рішень у багатьох обласних центрах, у тому числі й у Полтаві, де 7 вересня синьо-жовтий прапор було урочисто піднято над будинком міськради, а наступного дня – на щоглі біля кінотеатру ім. І. П. Котляревського у Полтаві.
На жаль, вкотре свою консервативність щодо багатьох гострих поточних питань і, зокрема, своє ставлення до національної символіки виявив обласний депутатський корпус. Вже у вересні 1991-го сесія Полтавської обласної ради, попри загальне національне піднесення, відхилила пропозицію демократичних сил Полтави підняти над будинком облради, а також занести до зали синьо-жовтий прапор. І лише наприкінці листопада 1991 року виконком Полтавської обласної ради вирішив до прийняття Конституції України встановити біля будинку обласної ради синьо-жовтий прапор.
28 січня 1992 року Постановою Верховної Ради України національний синьо-жовтий прапор було затверджено Державним, освячення Прапора було проведено священиком УАПЦ о. Петром Бойком, після чого здійснено урочисту ходу і внесення Прапора до Верховної Ради України. А 23 серпня 2004 року Президентом України Л. Кучмою підписано Указ №987/2004 “Про День Державного Прапора України”, відповідно до якого “на вшанування багатовікової історії державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до Державних символів України” встановлено в Україні нове свято – День Державного Прапора, – яке щорічно тепер відзначається 23 серпня.
[1]