…Якось у середині 70-х років минулого століття задумали комсомольські активісти Кременчука запросити Володимира Висоцького у своє місто на гастролі. Затія, відверто скажемо, як на ті часи, дуже смілива. І хоч зіркових гостей тут ніколи не бракувало, та очікування Висоцького ще більше згуртувало місцеву молодь і довго утримувало піднесену атмосферу в місті. І ось що з того вийшло…
Пригадує колишній перший секретар Кременчуцького міськкому комсомолу Микола Гусєв:
– Десь півроку їздили до Висоцького у Москву, умовляли, та він спочатку і слухати не хотів. Виходячи з власного досвіду, не дуже вірив, що дозволять виступи, та й часу не міг ніяк викроїти: гастролі, зйомки, записи… Зрештою знайшов "вікно" і пообіцяв нам на два-три дні приїхати. З чистою совістю почали готуватися до зустрічі. У ЦК комсомолу республіки заручились підтримкою, обком теж був не проти. Втім, який на той час треба було мати дозвіл? Чисто політичний, до того ж – усний, аби потім не придирались… Афіш не розклеювали: розповсюдили 10 тисяч квитків із розрахунку на 10 концертів, здебільшого – серед молодіжного активу. Домовилися з дирекцією Палацу культури, щоб на кілька днів там відмінили заплановані спектаклі. Репертуар узгодили – хороші всі пісні, патріотичні, на тему війни, без "крамоли"… Але що тут почалося! Звідусіль дзвінки посипалися з благанням виділити місця – з Полтави, Харкова, Донецька, Києва. На той момент я й думки не допускав, що концерти можуть бути якимсь чином зірвані.
Та чим ближче до приїзду Висоцького, тим напруженішою і якоюсь гнітючою ставала атмосфера.
…Як і годиться, зустріли Висоцького у Борисполі. Він прилетів зі своїм – як тепер сказали б – продюсером Яковом Безродним і ще одним молодим актором, який мав грати у фрагментах на теми пісень про війну. Наступного дня – напевне, це була п'ятниця – десь близько обіду мав відбутися перший концерт. Приходжу на роботу і… відчуваю щось не те. Виявляється, напередодні секретар обкому компартії Іван Горобець вже телефонував нашому першому секретареві міськкому компартії Михайлові Козенку з різким запитанням: "Що це ви надумали, хто вам дозволив?!"– і далі в такому ж дусі. На що Козенко відповів: "Якщо ви хочете відмінити концерти – відміняйте. Але тоді піднімайте міліцію і пояснюйте людям, у чому причина – сам я не берусь…" Після цього у Полтаві трохи заспокоїлись, і – головне! – концерти не відмінили. Та Козенко поспіхом провів засідання бюро міськкому партії, і мені про всяк випадок оголосили догану, щоб доповісти "нагору", що "міри прийняті".
…Та то був, як кажуть, лише початок кінця. Перед концертом мене терміново викликають у приймальню Козенка. Підходжу до дверей його кабінету і наражаюсь на таку картину: партійний шеф навитяжку стоїть із телефоном біля свого столу, вислуховує чиюсь гнівну тираду… Хвилин зо п'ять він то червонів, то бліднів, то намагався вставити хоч слово виправдання… Зрештою з усієї сили бахнув трубкою об телефонний апарат, від чого той ледве на друзки не розлетівся! Подивився гнівно на мене: "Концертів не буде! Я сказав: концертів не буде!!!"
Розмовляв він, виявляється, із самим секретарем ЦК КПУ з ідеології Євгеном Маланчуком…
– Як же до нього дійшла інформація про приїзд Висоцького?
– Певно, хтось із кременчуцьких "доброзичливців" увесь цей час ретельно "стукав" куди слід, стараючись вислужитись. Після цього настрій – самі розумієте… Заходжу до першого заступника голови міськвиконкому Анатолія Вербіна. Він, до речі, дуже поважав Висоцького. "Що будемо робити?" – "Що? Іди до нього, пояснюй…" Перше, що подумалося: з якими очима я до нього піду?
Заходжу в готельний номер – Володя лежить на диванчику одягнений, готовий до виступу і читає, як зараз пам'ятаю, книжку Богомолова "В августе 44-го". Глянув на мене й одразу, мабуть, про все здогадався: "Что такой кислый пришел?" Я переминаюсь з ноги на ногу: "Да вот… ЦК партии запретил…" Висоцький гірко посміхнувся: "Да что же они из меня шпиона аргентинского делают?!" Мені аж дивно і смішно стало – чому саме аргентинського? Він встав, походив, понервував, хоча зовні намагався зберігати спокій, і це мене навіть здивувало: "Я знал, что на Украине этого не позволят, но вы же меня так убеждали, так убеждали…"
…Коли трохи відлягло, запросив я Висоцького до себе додому на чай. Йшли пішки через центр, понад Дніпром. Він все цікавився, розпитував про місто, про його історію. І хоч тоді багато людей із обережністю ставились до самої особи Висоцького, але впізнавали, оглядались – невже він? Дві дівчини аж зупинилися, а я: "Так, так, це він!" Прийшли до мене на квартиру, сіли за стіл. Висоцький тільки губами до пива нашого кременчуцького торкнувся, похвалив, але не пив… Були зі мною ще кілька колег і приятелів. Слово за словом, дійшло до найцікавішого, і ми попросили заспівати що-небудь. "Ні, вибачте, я зараз не настроєний, та й гітари під рукою немає…" Тоді один із наших комсомольських активістів миттю сів у машину і привіз інструмент із готелю. Я ж, не вагаючись, дістав новий магнітофон "Днепр" – "бандура" така була на ніжках. Але я до цього апарата ще не призвичаївся, тож Висоцький сам налаштовував звук. На плівці, яку я згодом передав музею Висоцького, залишився його голос: "Коля, потише, потише…" А коли дійшла черга до пісні "Кругом пятсот, або Дорожня історія", ми попросили замість "МАЗ" заспівати… "КрАЗ". А він у відповідь: "Да как-то неудобно, что в дороге ваш "КрАЗ" застрял…" Зрештою погодився: "Ну, можно "КрАЗ" подставить, потому что рифмуется все равно…" І заспівав на наше прохання… "Дорога, а в дороге "КрАЗ", который по уши увяз…"
– Окрім пісень, про що тоді говорили з Володимиром Висоцьким?
– Запитували про різне, але ненав'язливо. Він говорив, що, на відміну від України, приміром, у Росії, особливо за Уралом, йому ніколи не забороняли виступи. А на Далекому Сході партійні начальники навіть особисто возили його на кораблі, на підводні човни. Потім, як пам'ятаємо, з'являлися чудові пісні на ці теми… А щодо Полтавщини, то все дивувався, як ми його взагалі насмілилися запросити… Згодом приєднався до нас ще заступник голови міськвиконкому Соколов. Трохи підпивши, прямо в лоб запитав: "Володя, ти ось скажи, а навіщо тобі ця Марина Владі?" Той спокійно відповів: "Ну, каждый человек кого-то любит. Вот и я, увидел ее и – погиб…" На той час навіть чути таке було неймовірною фантастикою!
< font face="Courier New" size="2">…Минуло два дні. За цей час прогулянку на катері організували, показували Висоцькому Кременчуцьку ГЕС. Сподобався йому Дніпро, і він навіть здивовано вигукнув: "Никогда не думал, что Днепр – такая большая река…" А ще йдемо, пам'ятаю, через центральну площу, а наш заступник голови міськвиконкому не нахвалиться: "Ця площа – друга за величиною в Європі після Роттердама!" А Висоцький жартома: "Де не буваю – всі начальники однакові: у них все найкраще в Європі. В крайньому разі – на другому місці…" Ще такий примітний момент. Перед від'їздом гостей я викликав нашого бухгалтера, щоб якось заплатити москвичам, – вони ж не винні, що концерти не відбулися. І хоч це були незаплановані витрати, та ми постаралися оформити все як годиться. Видали їм десь близько тисячі рублів на трьох, за що вони розписалися у відомості. Провели в Бориспіль, ще безліч разів вибачились і розпрощались. Пізніше з ревізійною фінансовою перевіркою до нас приїхала завсектором із ЦК комсомолу України. Дуже принципова жінка була – після її "нальотів" бувало, що й перших секретарів знімали з роботи… Та й у мене неспокійно було на душі – що скажу, чим прикрию такі витрати? На щастя, все обійшлося. Подивившись фінансові документи, дійшла до прізвища Висоцький, перегорнула листок і… пішла далі. Ну, думаю, молодчина!
– Ну і, зрештою, які настрої переважали у людей, котрі так і не подивились "живого" Висоцького?
– Ми оголосили, що всі бажаючі можуть здати квитки і забрати гроші. І що б ви думали? Близько половини залишили їх собі на пам'ять. Вже згодом після смерті Висоцького ми запросили виступити у нас у Палаці культури КрАЗу артистів із Театру на Таганці з умовою, що придбані на Висоцького квитки будуть безплатною перепусткою на виставу. Але я не можу сказати, були такі чи ні…
– Чи були проблеми зі збереженням магнітофонних записів Висоцького, адже в ті часи все могло трапитися?
– Звісно, ми тоді не думали про історію, але записану плівку я сховав вдома і потім під час усіх своїх переїздів возив її з собою. А ось фотографії жодної не здогадались зробити, хоч у мене був непоганий, як на той час, апарат "Зоркий".
– Чи вплинули ті події на вашу подальшу комсомольсько-партійну кар'єру?
– Після того пройшло близько місяця. Комсомольці по-дружньому співчували мені, як безневинно постраждалому. А ось із обкомом партії стосунки стали дещо напруженішими. До цього мені пропонували, навіть наполягали, щоб я йшов на посаду першого секретаря обкому комсомолу. Але я більше хотів повернутися на автозавод, звідки прийшов. Мене не відпускали, просили попрацювати ще років зо три. А потім бачу: перестали наполягати, попросили знайти собі заміну і далі вже не тримали. Десь в кінці того ж 1975 року я пішов з посади…
– Ви згадали секретаря ЦК Компартії України Маланчука, роль якого у забороні виступів Висоцького у Кременчуці очевидна. На той час – сам пам'ятаю – вищі партійні ідеологи, як правило, були фігурами досить одіозними…
– Я це прізвище не можу терпіти й донині. Якось у 1978 році, коли я вже працював у Югославії від союзного "Автоекспорту", отримуємо черговий номер газети. Дивлюсь, а там повідомлення про те, що Пленум ЦК Компартії України звільнив Маланчука від обов'язків секретаря ЦК! Я мерщій біжу, купую ящик пива і на радощах пригощаю своїх здивованих колег по "Автоекспорту". "Що за подія?" Показую газету. "Чим же він тобі так насолив?" І я їм розповів історію про пригоди Володимира Висоцького у славному місті Кременчуці…
P.S. "Ми на човнику катались…"
Анітрохи не сумніваючись у достовірності розповіді Миколи Гусєва, все ж зверну увагу на вельми інтригуючі моменти, якими, і без візиту до Кременчука, обростали життя і творчість Володимира Висоцького, а надто після його смерті. Феномен цей не новий і нагадує численні історії "дітей лейтенанта Шмідта" або сотень робітників і селян, які наперебій підставляли своє плече під колоду, яку під час комуністичного суботника вони начебто несли з Володимиром Ульяновим (Леніним). Не обійшлося без легенд і в контексті перебування Висоцького в Кременчуці. Деякі непевні джерела, які сягають навіть США, свідчать про те, що головну скрипку в справі запрошення і зустрічі Висоцького в Кременчуці відіграла… третій секретар міськкому комсомолу, така собі Алла. Ось фрагмент із Інтернету: "…Назавтра, когда Высоцкий приехал, Алла показала ему Кременчуг, потом они долго катались на лодке по Днепру. "Алла, до концерта остался всего час!" Алла молчала. Высоцкий сказал: "Ясно… Я всё понял…" Ще одне сумнівне свідчення приписують колишньому працівникові міліції: "Мне, совсем молодому милиционеру, поручили неприятную миссию – сообщить артисту грустное известие (йдеться про заборону виступати з концертами в Кременчуці. – Авт.). Я зашёл в его гостиничный номер,.. представился, но язык не поворачивался сказать… А Высоцкий посмотрел на меня, всё понял и усмехнулся: "Ну что? Мне собираться обратно в Киев?" Я только кивнул…"
Аж плакати хочеться від таких, з дозволу сказати, одкровень… Реальну ж історію про приїзд Висоцького в Кременчук, яку озвучив Микола Гусєв, ті ж таки сумнівні джерела відносять до (цитую) "…четвертої, дуже важливої, версії". Смішно, чи не правда? Смішно і неправдоподібно, тому що на той час будь-яка подія, навіть набагато меншої ваги, не відбувалася – та й не могла відбутися! – без дозволу і безпосередньої участі високих партійних і комсомольських органів. Які ще можуть бути інші версії? Як сказав би Висоцький.
Як і годиться, до зустрічі натопили сауну на Пслі – комсомол наш тоді "зварганив" таку примітивну з двома "буржуйками". Взяли пива каністру на нашому пивзаводі, ну і, звісно ж, запросили Володимира. Він подякував, але сказав, що краще перепочине в готелі – приїхав, мовляв, працювати і не настроєний розслаблятися…
Певно, у нього імунітет виробився на такі відмови і заборони. Хоча, як ми знаємо, за лаштунками в неофіційній обстановці всі слухали пісні Висоцького залюбки – від ЦК до КДБ…
Як співав Висоцький:
"Хватит споров и догадок –
Дело поважнее есть!
Тем, кто до сенсаций падок,
Вряд ли интересно здесь".
Київ–Кременчук.
[1]