Одним із визначних керівників селянського повстанського руху на Полтавщині був Леонтій Остапович Христовий. Згідно з даними радянської агентури, він був середнього зросту гарним брюнетом із голеним обличчям. За характером – енергійний, завзятий, сміливий і кмітливий. Народився Л.Христовий 16 червня 1898 р. на хуторі Скажениковому поблизу Лютеньки Гадяцького повіту в заможній багатодітній родині. В роки Першої світової війни служив у кавалерійському полку, а коли постала Українська Народна Республіка, став півсотенним командиром комендантської сотні в Зінькові. Деякий час перебував на нелегальному становищі й був учасником протибільшовицького національно-патріотичного підпілля. На початку травня 1920 р. Л.Христового чекісти заарештували, але по дорозі до гадяцької в’язниці він втік і почав готувати повстання.
Поштовхом до селянського повстання стало пограбування жителів Лютеньки більшовицькими продовольчими загонами, які будь-що намагалися забрати хліб у селян для “голодуючої Півночі”, не зупиняючись при цьому перед насильством і терором. Загін Л.Христового, який на початку липня 1920 р. налічував не більше 50 чоловік, спочатку роззброював непрошених гостей і відпускав на волю з наказом забиратися геть у свою Московщину, але це не зупиняло їх. Зрештою терпець у повстанців увірвався, і після чергового набігу продзагону на Лютеньку, який супроводжувався спаленням селянських хат, повстанці схопили і розстріляли близько 40 продармійців.
У передчутті каральної акції червоних село почало озброюватися. Орієнтація повсталих, як зазначалося в повідомленнях радянської розвідки, була “петлюрівською”, тобто вони боролися за державну незалежність України. Протягом 18 липня – 5 серпня 1920 р. в Лютеньці та навколишніх селах і хуторах проходило інтенсивне формування повстанських загонів, які поділялися на курені та сотні. Водночас був створений і штаб повсталих, до якого ввійшли колишні офіцери царської армії та вчителі. Начальником штабу Леонтій Христовий призначив Бориса Пошивайла. Штаб відразу ж встановив зв’язок із іншими повстанськими загонами, що діяли на теренах Зіньківського, Гадяцького і Миргородського повітів. Оголошена Л.Христовим мобілізація дала змогу збільшити число повстанців до 4–6 тисяч, проте лише половина з них мала різнокаліберну зброю, інші озброювалися хто чим міг. Повсюдно в селах проходили мітинги, на яких лунали заклики до боротьби з більшовицьким режимом.
Масова участь селянства Полтавщини у повстанській боротьбі пояснюється не лише грабіжницькою продрозверсткою, а й справжнім полюванням на юнаків із метою поповнення Червоної Армії. В одному з донесень Полтавського воєнно-цензурного відділення за серпень 1920 р. говорилося: “Повсюдно повстання проти комуністів і євреїв. Мобілізованих ловлять, а якщо не спіймають, то забирають все на хуторі і його спалюють”.
Із вступом на терени Полтавщини армії Махна повстанці активізували свої дії і щільним кільцем селянських загонів оточили Гадяч, який здобули 7 серпня. Рештки червоних військ втекли до Лохвиці. У місті повстанці захопили великі запаси товарів, які були роздані жителям Лютеньки та навколишніх сіл. Мародерства і насильства над мирними жителями не було. Проте вже 9 серпня під тиском переважаючих сил червоних повстанці залишили Гадяч і відійшли до Лютеньки.
Під час перебування в Зінькові (9–15 серпня) Нестор Махно видав Леонтію Христовому мандат на формування Особливого загону Повстанської армії України (махновців), а також кулемети з обслугою і кількасот гвинтівок. У серпні 1920 р. повстання під проводом Л.Христового досягло найбільшого розмаху. В одному з листів до більшовицького керівництва Гадяча він писав: “Зв’язок із рештою повстанських загонів на території шести повітів я маю, і вони повністю у моєму підпорядкуванні”. Згідно з даними радянської військової розвідки сили повстанців становили 13 тисяч чоловік, але їм бракувало військового вишколу, дисципліни, набоїв і вогнепальної зброї. Документи свідчать, що селяни охоче підтримували повстанців, які захищали їх від пограбувань продзагонами і терору Чека.
У кінці серпня 1920 р. Л.Христовий розділив свої загони на дві частини: одна група під командою Степового пішла до Миргородського повіту, інша, очолювана Лісовським, – селами Зіньківського повіту, підіймаючи селян на боротьбу з більшовиками. Але протидіяти регулярним частинам Червоної Армії вони не могли. Одержавши підкріплення, червоні війська з Гадяча і Миргорода перейшли в наступ. 29 серпня вони захопили Рашівку і відразу ж провели арешти учасників протибільшовицького повстання. 15 із них розстріляли на майдані посеред села, 30 відправили до концтабору в Полтаву. Наступного дня командування червоних мобілізувало більше 600 селян і погнало на Лютеньку. Прикриваючись селянами як живим щитом, за ними йшли червоноармійці. Розсіявши дрібні селянські загони, червоні війська підійшли до Лютеньки, де зосередилися основні сили повсталих у кількості близько 2–2,5 тисячі чоловік, і після жорстокого бою 31 серпня увірвалися до села, спаливши при цьому 803 селянські хати. “Лютенька, за винятком бідняцьких халуп, вся знищена”, – рапортував до Полтави голова Гадяцького повітвиконкому А.Кузьменко. Під час бою загинуло більше 150 повстанців і мирних жителів. Сотні жінок, стариків і дітей, рятуючись від розправи, втекли з палаючого села до лісу.
Не встигли червоні залишити Лютеньку, як повстання розгорілося з новою силою. У Грунській волості діяв загін чисельністю більше 500 чоловік, який очолював Пилип Масюта – син сторожа Воскресенської церкви в Зінькові, в Куземинській волості – загін Данила Степенка (Дороша), у Вірківській – Максима Мандика. Перегрупувавши сили, повстанці Л.Христового 5 вересня знову розпочали рейд селами Миргородського повіту, але в Остапівці зазнали поразки від об’єднаних сил миргородського гарнізону і 226-го батальйону ВОХР. Їхні втрати становили близько 200 чоловік вбитими і пораненими.
Розподілившись на дрібні загони, повстанці розійшлися селами Гадяцького повіту, а 9 вересня знову зібралися в Лютеньці. Під впливом поразок частина з них розійшлася по селах та хуторах і затаїлася або взагалі відійшла від боротьби з більшовиками. Тому на середину вересня у Л.Христового залишилося не більше 100 піхотинців і 30–40 імпровізованих кавалеристів, але вони продовжували боротьбу. 16 вересня загін Л.Христового напав на обоз і, розігнавши охорону, забрав 140 підвід солі, яку везли з Гадяча до Зінькова. Серед жителів Лютеньки до цього часу збереглися перекази, як Л.Христовий солдатським казанком ділив сіль між селянами.
8 жовтня 1920 р. повстанці, щоб уникнути жертв серед цивільного населення, знову залишили Лютеньку і відійшли до лісу, але продовжували активну боротьбу. Протягом вересня-жовтня вони ліквідували радянську владу в Груні, Опішні, Комишах, Бірках, Малій Павлівці та інших селах Зіньківського і Гадяцького повітів. Проте наближалася осіння негода, яка не сприяла повстанській боротьбі, а голий ліс демаскував їх. Саме в цей час Червона Армія в союзі з Махном вела боротьбу з білогвардійськими військами Врангеля. Тому 8 листопада Л.Христовий, який формально вва
жався командиром одного з підрозділів махновської армії, запропонував червоному командуванню розпочати переговори про припинення воєнних дій. Як і слід було очікувати, вони ні до чого не привели і 15 листопада були перервані.
Червоні використали переговори для концентрації сил і блокування охоплених повстанським рухом районів. Каральну експедицію очолив командир 22-ї бригади ВОХР (він же – командуючий червоними військами на Полтавщині) Воронін. Все тугіше затягувався зашморг червоних військ навколо Л.Христового. Нарешті 18 листопада поблизу села Млини, що за чотири кілометри від Рашівки, їм вдалося оточити і притиснути до Псла, який тільки-но почав братися кригою, близько 60 повстанців. У ході жорстокого бою 9 із них було вбито, решта прорвали кільце оточення, але під час переходу під вогнем противника через Псел крига провалилася і більшість з них загинула. Їх до останнього прикривав кулеметник-махновець, який теж загинув. Л.Христовому з кількома повстанцями вдалося врятуватися.
Протягом 18–26 листопада 1920 р. у Лютеньці та навколишніх селах і хуторах ішли облави й розшуки учасників повстання. Під час цієї операції було заарештовано або здалося більше 300 чоловік. Юнаків призовного віку насильно забрали до Червоної Армії. Частину повстанців, які вийшли з лісу, без суду і слідства розстріляли в Гадячі. Така каральна акція набула небажаного для більшовицького режиму розголосу і стала предметом обговорення на засіданні президії Всеукраїнського ЦВК 12 лютого 1921 р. На жителів Лютеньки і навколишніх сіл була накладена контрибуція продуктами харчування і одягом. Також було взято заручників. На пострах селянам 30 повстанців були розстріляні публічно.
Л.Христовому з групою повстанців вдалося уникнути розправи, і як тільки карателі залишили Лютеньку, вони дали про себе знати. Відразу після Різдвяних свят повстанці відновили воєнні дії проти радянської влади, тримаючи в постійному страхові її активних провідників. Неодноразові каральні експедиції проти загону Л.Христового, в якому в січні 1921 р. налічувалося 15 кінних і 80 піших повстанців, бажаних результатів не давали, позаяк вони користувалися підтримкою селянства.
З настанням весни повстанці активізували боротьбу. В повідомленнях органів радянської влади зазначалося, що вони розповсюджували по селах листівки “петлюрівського змісту”, чинили напади на продовольчі загони, міліцію та дрібні підрозділи Червоної Армії. Присутність останніх не гарантувала безпеки представникам радянської влади. Протягом квітня-травня повстанці Л.Христового здійснили кілька нападів на Лютеньку, Свинарну (нині – Соснівка), Рашівку, Велику Павлівку, Савинці та інші села Гадяцького, Миргородського і Зіньківського повітів, під час яких розправлялися з надто ревними прибічниками більшовиків та знищували документи радянських установ. У відповідь радянська влада посилювала терор, жертвами якого ставали і непричетні до повстанського руху селяни. Терор породжував терор, якому, здавалося, не буде кінця.
Учасники Гадяцької повітової військової наради, яка відбулася 1 липня 1921 p., змушені були визнати, що “Христовий має дружню підтримку серед частини населення Лютеньки”, а тому прийшли до висновку, що “лише червоним терором можна гарантувати спокій і недоторканність радпрацівників”. Відповідно до рішень наради знову було розстріляно 10 жителів Лютеньки і взято 19 заручників, яких пообіцяли також розстріляти, якщо напади повстанців будуть продовжуватися.
Незважаючи на втрати, загін Л.Христового постійно поповнювався і на початку липня складався зі 100 піших і 30 кінних повстанців. Базувалися вони в урочищі Дубина поблизу Лютеньки. Місце дислокації не змінювали протягом тривалого часу, що дало змогу оточити повстанців щільним кільцем червоних військ: підрозділами 487-го і 550-го полків ВОХР, загоном чекістів і маневреною групою міліції.
Наближалася трагічна розв’язка. Дедалі менше залишалося борців за свободу: одні гинули в боях, інші ставали жертвами червоного терору. Вранці 15 липня 1921 р. карателі оточили об’єднані загони Л.Христового і М.Мандика в лісі між Лютенькою і Малою Загрунівкою. Прориватися вирішили невеликими групами і в різних напрямках. Частина повстанців на чолі з Л.Христовим відходила заболоченими луками в напрямку Романівки. Тут, між Малою Загрунівкою і Романівкою, відбувся вирішальний бій. Л.Христовий дістався до околиць Малої Загрунівки і в повітці біля луків був смертельно поранений. Трагічною була і доля братів Л.Христового: найстаршого, Василя, розстріляли денікінці в 1919 р., Олександр помер від тифу, а Миколу замордували чекісти у гадяцькій тюрмі. Сестра, красуня Наталка, у 1920-х роках вийшла заміж за червоного командира, якого в часи великого терору 1930-х років розстріляли як “ворога народу”.
Незважаючи на загибель Л.Христового, рештки його загону під командою отаманів Яцуна, Пушка і Вишняківського продовжували боротьбу з більшовицьким режимом до кінця 1922 р. У зв’язку з цим серед селян ще довго жила надія, що Л.Христовий не загинув і продовжує боротьбу. Навіть через десятки років у пам’яті людей Л.Христовий жив як народний месник, борець за волю України, оборонець прав і свобод українського народу. Ще на початку 1930-х років кобзарі Миргородщини виконували “Думу про Христового”. Як відомо, дум про бандитів не складають.
[1]