Володимир Андрієнко народився 24 червня 1951 року в селі Суржки Великобагачанського району, в роботящій і дружній сім’ї, спогади про яку, як і про своє дитинство, завжди зігрівають йому душу: “Я з самого малку відчував гордість за своїх батьків. Мій батько був авторитетною, і не лише в Суржках, людиною – справжній фронтовик, яких не так уже й багато повернулося з тієї пекельної війни, про котру ще довго пам’ятатимуть нащадки. Електрик за фахом, саме він закопував перший стовп під час електрифікації села. Мама – агроном”. Володимира з братом виховували в повазі до людей, у любові до праці. Спочатку допомагав удома по господарству, а коли пішов до школи, під час канікул працював на колгоспному току, носив воду жниварям, пас громадську худобу… Вже в семирічному віці йому виписали трудову книжку колгоспника колгоспу імені Карла Маркса, яку він зберігає і до цього часу. “Батьки завжди жили по совісті. Як і всі, заробляли свої трудодні й ніколи нічого не крали в колгоспі, як це було прийнято в ті часи”, – розповідає Володимир Васильович. Відповідальність і совість вони прищепили й синові, який навіть свої перші зароблені на трудодні копійки вносив до загальної сімейної скарбнички, якою завжди розпоряджалася мама.
Закінчивши у Великій Багачці середню школу (зі срібною медаллю), Володимир “записався” у колгоспні трактористи. Та довго керувати залізним конем не довелося – за направленням колгоспного правління вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту, де був колгоспним стипендіатом, отримував до 70 карбованців стипендії, а на канікулах – знову працював трактористом чи комбайнером. “Після другого курсу інституту я на жнивах заробив грошей більше, аніж батько й мати разом, і знову віддав їх мамі. А на особисті потреби заробляв, розвантажуючи вагони”, – згадує Володимир Васильович.
По закінченні інституту, в 1973 році, Володимир Андрієнко повернувся в рідне село, в колгосп ім. Карла Маркса, – інженером-механіком із ремонту сільськогосподарської техніки. Потім була служба в армії, далі – робота головним інженером господарства, комсомольська робота. З квітня 1975 року Володимир – наймолодший у системі головний інженер районного об’єднання сільгосптехніки (працював 5 років), директор райоб’єднання СГТ (5 років), голова Великобагачанського райвиконкому (4,5 року), перший секретар райкому партії, до 1991 року – секретар Полтавського обкому партії з сільськогосподарських питань… Після розпаду СРСР – рядовий інженер обласного управління сільгосптехніки, з 1993-го майже 7 років працював начальником головного управління сільського господарства, потім – заступником голови облдержадміністрації з аграрних питань.
– Де б я не працював, яку б посаду не обіймав, моя робота завжди була пов’язана з селом, із працьовитими й щирими душею людьми, яких не випадково називають хліборобами, – каже Володимир Андрієнко. – Загалом, підсумовуючи пройдене, можу зробити висновок – для злагодженої і результативної роботи будь-якого виробництва треба побільше працювати з людьми, утримуючись при цьому від зваби “покерувати”. Слід завжди бути поряд із ними і – довіряти їм, давати можливість працювати без приниження особистості. Все життя я намагався працювати по совісті, робити людям тільки добро, й вони віддячували мені тим же. Скажімо, працюючи в сільгосптехніці, ми щорічно будували житло своїм робітникам і таким чином омолоджували колектив. Мали певні досягнення в роботі, адже Великобагачанська сільгосптехніка була занесена на республіканську Дошку Пошани. Практично за все, чого досяг у житті, я вдячний своїй дружині Ользі Дмитрівні, яка забезпечила мені надійний тил, взявши на себе всю турботу про дітей і домівку. Я, натомість, мав час займатися своєю роботою, вирішувати виробничі питання в будь-який час доби чи навіть у вихідний день. Велике спасибі хотів би сказати й лікарям, справжнім фахівцям своєї справи, вони неодноразово допомагали мені повернутися “з того світу”.
Має Володимир Васильович і своє бачення нинішніх проблем села, проблем сільгоспвиробництва: “Перша й чи не найбільша – це кадрове питання, якість підготовки кадрів сьогодні залишає бажати кращого. Адже будь-яку справу роблять люди. Не надто на користь агровиробництву й порівняно часта зміна влади, що не забезпечує стабільності, та невиважена державна аграрна політика. А ще – треба припинити розбазарювання в галузі, бо часто навіть кошти, виділені державою на підтримку сільгоспвиробництва, не доходять до самого виробника. Добре було б “поламати” існуючі схеми, але хто і як зможе це зробити – питання здебільшого риторичне. Хоча загалом скажу, що потенціал на Полтавщині не втрачений. Із власного досвіду переконаний, що з будь-якої кризи нас виведе тільки праця, не Євросоюз, не кредити, а тільки праця. Водночас, чим менше місця для праці, тим більше ускладнюється ситуація в суспільстві, тож чи не найперше завдання влади – організувати таку працю.
І ще одна порада моїм землякам – один раз у п’ять років у вас є доба (день виборів. – Авт.), аби з думкою про своє майбутнє вирішувати, кого обирати до влади. А потім треба в усьому підтримувати дії обраних до влади, тобто “тягти воза в одній упряжці”, інакше в селі ніколи не буде добре жити”.
Щодо захоплень, то, окрім книг, які він завжди любив і любить читати, має Володимир Андрієнко таке собі хобі – автомобілі, й, зрозуміло ж, своє власне авто, свою “чаєчку”, він пестить, мов малу дитину. За що, як зізнається, його мало не виганяють з дому. Любить і ті години, коли збирається разом уся сім’я, а це, як правило, буває хоча б один раз на місяць. А ще – любить повертатися додому, до батьківської оселі, де пройшло його дитинство, де літніми вечорами так пахнуть чорнобривці й переймає подих матіола, де по-справжньому відпочиває його душа… І хоча батьки вже давненько відійшли за межу вічності, в нього не вистачає духу, не піднімається рука продати стареньку хату, каже: не знайду їй хорошого господаря, якому б довірив свій отчий дім, де мені було так добре й затишно.
Чи не єдине, про що зараз шкодує Володимир Андрієнко, – мало приділяв уваги своїй сім’ї, дітям. Хоча, дякувати Богу, нині може дещо надолужити згаяне, адже має чотирьох онуків, яких дуже любить, та найбільше – п’ятирічного Єгорку. Щойно він народився (теж у червні), як за 40 хвилин по тому дід уже купив йому першу іграшку, звісно ж, машину. Тож їхні спільні походи у вихідні дні планує зараз саме Єгор, який дуже любить природу й рибалку, та чи не найбільше його захоплює робота з дідом на городі.
– Знаєте, я горджусь своїми дітьми і внуками, всі вони мають і совість, і доброту, – каже Володимир Васильович. – Син Володимир успадкував мій шлях, теж закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут, працює в галузі агровиробництва. Дочка ще змалку хотіла бути лікарем, закінчила Українську медичну стоматологічну академію, отримала фах лікаря.
– Загалом я щаслива людина, – зізнається Володимир Андрієнко, який за 5-бальною системою оцінює своє життя на п’ятірку.
Р.S. Колектив редакції Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини” приєднується до привітань, які вже прозвучали на адресу іменинника, і бажає Володимиру Васильовичу Андрієнку міцного здоров’я, щастя й сімейного благополуччя, нових здобутків на життєвій ниві.
[1]