Звістка про початок війни застала Дмитра Усенка зненацька. Після закінчення десяти класів хлопець вступив до Лебединського вчительського інституту. Але вчитися не довелося: разом із сімома іншими студентами Дмитро, здавши достроково іспити, відправився до військкомату, а звідтіля – в Білорусію, в артилерійські війська. Згодом став лейтенантом, через деякий час – командиром взводу, командиром артилерійської протитанкової батареї.
Найважчим був початок війни. “Ми були практично не готові до неї, рятував лише героїзм людей, які мужньо стояли на захисті всього народу. Ніхто з українців не тікав, не переховувався”, – згадує чоловік. Мужньо захищаючи свою Батьківщину, Усенко навіть не здогадувався, що в тих же боях його батько загине.
– На початку листопада 1943 року ми оволоділи столицею України. Переправлялися через Дніпро на чому тільки могли. Туди було стягнуто багато військ із обох сторін. Чимало солдатів загинуло, одним із них був і мій батько, – розповідає Дмитро Терентійович. – Про те, що тато був там, де і я, тільки в іншому взводі, я дізнався пізніше, з листа, надісланого його товаришами. Вони написали, що під час обстрілу тато намагався врятувати пораненого товариша, але вони обидва загинули.
У подальший період були бої на багатьох фронтах, зокрема на Другому Українському, Другому Прибалтійському, Північнокавказькому. Брав Усенко участь і у Сталінградській битві. Неодноразово діставав поранення. Найтяжче з них – після розриву снаряду під час боїв на Другому Білоруському фронті. В результаті довелося в госпіталі у Челябінську ампутувати ногу.
За доблесть та звитягу в боях полковник має ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького, “За мужність”, більше двадцяти медалей.
Про звільнення рідного міста Дмитро Терентійович довідався із преси. “У вересні 1943 року, коли наш полк стояв на Кубані, принесли фронтову газету, в якій повідомлялося, що Гадяч звільнено, – поринає у далекі спогади фронтовик. – Якось під час війни я навідався додому. Одержав відпустку на п’ять днів і вирішив з’їздити на Батьківщину, провідати рідних. До Полтавщини добирався товарняками, аж до села Піски Лохвицького району. А далі – сім кілометрів пішки до Червонозаводського. Побув у Гадячі два дні й знову – до Москви”.
Мама Дмитра Терентійовича померла ще до початку війни, в 1936 році. Тож хлопець залишився з батьком, мачухою та двома її дітьми. Брата і сестру, яким було 16 і 15 років, під час війни відправили до Німеччини. Потім вони повернулися: брат – інвалідом, сестра – з підірваним здоров’ям. Через два роки вона померла.
Демобілізувавшись, Дмитро Усенко прибув додому. Місто було в руїнах, зруйновано школу, спалено багато будинків. Мирне життя розпочалося із завершення навчання, здобуття професії. Тривалий час працював у різних школах. Останні 15 років очолював Гадяцький райком профспілки працівників освіти вищої школи й наукових установ.
Нині Дмитро Терентійович – активний учасник військово-патріотичного виховання молоді Гадяцького району. За це неодноразово нагороджений почесними грамотами та дипломами.
За його словами, районна рада ветеранів йому, як і решті учасників бойових дій, дуже допомагає. Зокрема нещодавно завдяки спільним зусиллям голови райдержадміністрації Володимира Беседи, депутата обласної ради Анатолія Попельнюха та інших небайдужих гадячан вдалося зібрати 50 тисяч гривень на операцію доньки ветерана. Сам він також завдяки сприянню районної ради ветеранів лікувався в обласному госпіталі.
Нині поруч із Дмитром Усенком – його кохана дружина Тетяна Іванівна та донька.
[1]