Зацікавившись краєзнавством, там я врешті й долучився до робіт Василя Петровича. І вони викликали в мене велике захоплення: “Та це ж справжня, багата і різнобічна енциклопедія життя селянства і Лубенської округи, і взагалі всього Полтавського краю кінця позаминулого – початку минулого століть! Скільки духовних надбань наших предків зберігає вона, і нині може служити чудовим засобом виховання любові до рідних місць”. Може, але не служить, бо, на жаль, залишається невідомою для більшості полтавців.
Нинішній рік із повним правом годилося б назвати “Роком Василя Милорадовича”, адже виповнюється рівно століття, як цей видатний етнограф і фольклорист пішов від нас за межу вічності. Й точна дата, коли це сталося, поки що не відома. У різних довідкових виданнях зазначається тільки рік смерті – 1911-й – і те, що похований В.П.Милорадович у селі Литвяки Лубенського району.
Народився він 13 січня 1846 року в с. Токарі нинішнього Лохвицького району. Походить зі знатного і відомого в історії – як України, так і Російської імперії – роду вихідців із Сербії – Милорадовичів. З 1869-го, після закінчення Харківського університету, працював у Полтавському окружному суді, а з 1875-го і до 1890 року – мировим суддею Лубенського повіту. В роботі відзначався прагненням до справедливості, співчуттям до селянства, глибоко вникав у особливості його нелегкого життя. Багатий духовний світ убогого простого люду викликав у Василя Петровича палке прагнення розкрити його й іншим, спонукав до захоплення етнографічними і фольклорними дослідженнями. З 1890 pоку, коли вийшов у відставку, повністю віддався цій справі.
У тогочасних періодичних виданнях, але переважно у журналі “Киевская старина”, з’явилося більше двадцяти його праць про різні аспекти життя населення Лубенського повіту. Серед них – “Снітинська старовина”, “Лісова Лубенщина”, “Степова Лубенщина”, “Весільні пісні в Лубенському повіті”, “Народна медицина в Лубенському повіті”, “Українська відьма”, “До питання про колонізацію Посулля в XVI і XVII ст.ст.”, “Життя-буття лубенського селянина”, “Народні обряди і пісні Лубенського повіту Полтавської губернії, записані в 1888–1895 роках”, “Робітничі пісні Лубенського повіту” та інші. Деякі його зібрання, приміром, “Вечорничні і любовні пісні Лубенського повіту Полтавської губернії” були заборонені цензурою. 1899 року Російське географічне товариство нагородило фольклориста срібною медаллю за добірку із 246 зібраних ним казок Полтавської губернії.
Дослідження В.П.Милорадовича нині становлять велику цінність для вивчення міфології, давніх традицій і обрядів нашого народу. Прикро, але широкому колу вчителів, краєзнавців, студентів, взагалі інтелігенції області вони й нині не відомі. Якщо за радянської влади твори В.П.Милорадовича не перевидавалися і не популяризувалися, то це цілком зрозуміло. Комуністична диктатура прагнула знищити національну пам’ять нашого народу, подавати його історію викривлено, суто в дусі своїх ідеологічних канонів. Наприклад, на початку 1980-х років у обласній бібліотеці можна було знайти книги з етнографії народів островів Ямайки, Пасхи, але про Україну не було таких видань, окрім брошур про досвід впровадження радянських обрядів.
Нині ситуація з нашою етнографічною літературою, звісно, дещо змінилася на краще. Але твори Милорадовича як були, так і залишилися бібліографічною рідкістю. Зокрема в обласній науковій бібліотеці можна взяти випущену 1993 р. видавництвом “Веселка” книжечку “Українська відьма. Нариси з української демонології”, а в збірнику “Українці: народні вірування, повір’я, демонологія” (Київ, “Либідь”, 1992 р.) прочитати праці, що стали класикою нашої етнографії, – “Життя-буття лубенського селянина”, “Малоросійські народні повір'я і оповідання про п’ятницю”, “Замітки про малоросійську демонологію”.
Безперечно, саме Полтавщина мала б особливо дбати про перевидання творів видатного етнографа, фольклориста. І при сучасному розвитку поліграфічної і копірувальної техніки ця справа не була б занадто дорогою та забарною. На жаль, ні керівництво області, ні науковці, ні громадські організації щодо цього не виявили щонайменшої зацікавленості, хоча з обласного бюджету й виділяються кошти на випуск соціально значимої літератури. Але прикро, що в число такої не потрапляють дуже цінні дослідження В.П.Милорадовича.
Можна сказати, що в Лубенському районі приділяється увага вивченню і збереженню історії рідних місць. Там активно діють краєзнавці, місцеві шанувальники літератури. Однак і там руки не дійшли до належного вшанування видатного земляка. Його могила у Литвяках втрачена. Про перевидання написаних ним цікавих краєзнавчих матеріалів, залучення до цієї справи спонсорів теж ніхто не подбав. А такі видання у районі мали б неабиякий попит, були б вигідним вкладанням коштів.
Ще один аспект. Твори видатного етнографа послужили б чудовим зразком для сучасних літераторів, краєзнавців. Хіба не потрібні й нині дослідження, нариси типу “Життя-буття лубенського селянина”? Але не початку XX, а початку XXI століття. Вони були б дуже актуальними і цінними, адже наші села (і не тільки лубенські чи полтавські) нині переживають дуже скрутний, навіть ще один трагічний період у своїй історії. А хіба грані нашого сучасного життя не є темами для різноманітних етнографічних досліджень? І можна з певністю сказати, що в подальшому вони б становили значну пізнавальну цінність для нащадків.
Ми, полтавці, у великому боргу перед Василем Петровичем Милорадовичем, перед справою збереження духовної спадщини наших предків, якій він присвятив своє життя. Його творчість гідна популяризації, вивчення і наслідування всіма тими, хто не байдужий до історії і культури нашого краю, нашого народу, адже й він формував фундамент нашої Незалежності.
[1]