Цього разу – у вимірі не стільки реальної особистості, як швидше – реальної долі. І такі зустрічі, як ось ця – із красивою, сильною і ранимою жінкою (і цей набір якостей лише на користь її справжності!), у переддень ювілею – то нагода налаштуватися на філософську ноту в симфонії буття, зчитуючи із неї мелодії для власної душі. А може, й відповіді на чимало риторичних питань.
А до чого тут миргородська водичка, запитають заінтриговані? Їм відповість ювілярка Олена ЛАЗЕБНА – голова правління ЗАТ "Миргородський завод продтоварів "Калинка". Розповідь про себе вона почала сама, і – здалеку…
– Я народилася в Полтаві 11 квітня 1961 року в сім'ї вчительки і відомого спортсмена-футболіста (Анатолія Штриголя. – Авт.). Мама закінчила історичний факультет педінституту, і на роботу її влаштували (у той час це було дуже складно!) через обком партії саме завдяки батькові. Тоді щойно відкрилася 13-та школа, і їй довелося викладати українську літературу, а не історію. А я вчилася в 9-й школі.
– Чому не в "маминій", тринадцятій?
– Після восьмого класу вона хотіла перевести мене туди, але я завжди була самостійною й активною, комсорг у класі. Як це залишити? А після школи вступила в кооперативний інститут. Мені дуже хотілося бути товарознавцем, щоб потім працювати… в облкниготорзі! Книги тоді неможливо було купити, а мама моєї однокласниці працювала там. І в них стільки книжок було! Але читати їх дозволялося лише у них вдома, я ходила туди й переписувала вірші улюблених поетів. Мій батько у той час працював уже завідуючим кафедрою фізичного виховання в кооперативному, він мріяв, щоб я стала інженером-технологом. На товарознавство був великий конкурс, а ректор не схвалював того, щоб діти викладачів навчалися в цьому ж інституті, але мені все ж вдалося вступити на факультет "Технологія та організація громадського харчування". І не уявляю, як би склалося моє життя, якби не цей фах.
– Із такого першого повороту не зробили висновку, що все невипадково: життя саме веде нас туди, де ми й маємо бути?
– Думаю, у мене є ангел-охоронець, і він іноді в останню хвилину приходить на допомогу. Ось так я і в Миргороді опинилася сім років тому на ще крутішому повороті…
– Але ж це було не після інституту… А де починали працювати?
– За розподілом поїхала в Сумську облспоживспілку. Їхала за розподілом, хоч батько міг би допомогти залишитися в Полтаві, але все тоді робилося за правилами, так ми були виховані. Через рік вийшла заміж, і ми з чоловіком приїхали в Полтаву, бо в Сумах ніде було жити. Собі ж сказала, що в обласній структурі більше не працюватиму через постійні відрядження. А склалося так, що все життя там і працювала. Мене взяли на роботу в обласне управління громадського харчування, у відділ організації обслуговування. Згодом стала начальником відділу. Прийоми, банкети, Сорочинський ярмарок, виставки, конкурси – то й було обслуговування. Далі почалися комерціалізація, ліквідація структур, при облдержадміністрації створили відділ торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, а фахівців не було. Мене запросили туди на роботу начальником організаційного відділу. Потім стала заступником начальника, начальником управління. Звідти перевели заступником директора в Полтавський державний центр стандартизації, метрології і сертифікації.
– І ця робота була конкретнішою…
– Не можу сказати, що там було легко. Але я завжди хочу бачити результати своєї праці. То була специфічна організація, і мене спершу там прийняли "в штики". Приміщення, тобто, як тепер модно говорити, офіс, розташовувалося на вулиці Духова, а лабораторія – на консервному заводі, орендована, неопалювана. Настав час її акредитації, яка відбувалася кожні п'ять років. Я попросила комісію, щоб лабораторію віддали нам, і через п'ять років її ніхто не впізнає. Уже згодом мій харківський колега зізнався, що тоді подумав про це: мовляв, дівчина не розуміє собі, що говорить, бо що можна зробити з тією лабораторією? Але через наступні п'ять років усі побачили, що можна зробити. А мені цікаво було там працювати. Коли я прийшла, Центр був на 33-му місці серед 35-ти таких в Україні, а через п'ять років, коли я мусила йти звідти як "дуже поганий керівник", він був уже на 9-му…
– Життя знову влаштувало Вам екзамен із різким поворотом?
– Дуже захотілося отримати посаду директора Центру одному діячеві. Його привезли, представили колективу, підписали наказ… Для газети це не дуже цікава історія, але це було, і про це багато людей у Полтаві знає. Я тоді звернулася до суду – не з тим, щоб повернути посаду, а щоб зняти абсурдне звинувачення у грубих помилках, яких просто не було. І в той момент засновник миргородської "Калинки" Павло Дмитрович Лаврик запропонував мені приїхати до них на роботу, в Миргород. До речі, того директора, що зайняв моє місце, також звільнили через сім років, і він судиться через те. Все в цьому житті треба відпрацьовувати, за все платити! Мене в ту страшну мить знову врятував хіба мій ангел-охоронець, навіть друзі так казали, бо можна було впасти в таку депресію… Адже ми працювали на підйомі, колектив Центру розумів це. У Миргород поїхала, як тоді думала, на два-три місяці, допомогти налагодити роботу "Калинки". І забрала тоді документи із суду.
– Але проблеми й судові позови чекали і на "Калинці" – Миргородський завод мінеральних вод не хотів, щоб назва води "Миргородська" використовувалася й у назві "Миргородська № 2", яку випускала "Калинка"?
– Так, і це тривало сім років, я навіть в інформагентстві УНІАН прес-конференцію проводила з цього приводу. Ми доводили, що назва "Миргородська" не є чиєюсь торговою маркою, бо це – географічне позначення. І восени минулого року нам нарешті видали свідоцтво про те, що слово "Миргородська" – географічне позначення. Прецедент для всієї України! Конкуренція продукції на прилавку – то одне, але слово, назва не можуть бути чиєюсь власністю. Нам нелегко конкурувати зі своїм заводом-сусідом, але кожен має свою нішу, свого споживача, усім вистачить місця. За сім років ми змінили обладнання, дизайн етикетки, пляшки "Миргородської №2", розширили асортимент виробництва, випускаємо ще й питну воду "Роси Миргородщини", виготовляємо хрін, гірчицю, оцет в широкому асортименті – більше сорока видів продукції. Як жартуємо, у нас – "гострі продукти". Важко на ринку, але головне, що нам допомагає, – висока якість нашої продукції. У 2009 році у загальноміському конкурсі наш завод був переможцем у номінації "Підприємство року".
– І Ви нарешті бачите справді конкретні результати своєї діяльності…
– Так, мені подобається ця робота, і набутий упродовж років досвід дуже допомагає. Я вдячна Богу, що Він дав мені цю роботу і дав Миргород. Звичайно, боляче було, але й переоцінка цінностей відбулася серйозна.
– Олено Анатоліївно, бути жінкою-керівником непросто, бо тут "чоловічий шовінізм" має міцні позиції. Ви це відчули?
– Не тільки відчула, мені й прямим текстом про це говорили! Ще коли була начальником обласного управління торгівлі, іноді просила дати мені хоч один вихідний – я ж жінка! І чула у відповідь: "Ви не жінка, Олено Анатоліївно, Ви начальник управління!" А коли приймала досить тверде рішення, яке не всіх влаштовувало, нагадували: "Ой, та Ви ж жінка, можна б м'якше…" А в Центрі стандартизації чула: "Сіли в чоловіче крісло – терпіть!" Я запитувала: а де написано, що воно – "чоловіче", і чому? Тоді в Україні лише дві жінки очолювали обласні управління – в Харкові й у Полтаві, а в Центрі стандартизації – те саме: у Полтаві та в Луцьку. І чоловіки дивилися н
а нас із певною іронією.
– А керуєте як – за формулою "я сама" чи є до кого звернутися за підтримкою у важку хвилину?
– У мене були хороші вчителі, до речі, чоловіки, – були вчителями й старшими друзями. На жаль, багатьох уже немає – зокрема Миколи Залудяка, Василя Шапрана. 2005-го мені присвоїли звання заслуженого працівника сфери послуг України, і, дякуючи за підтримку, я говорила зі сцени театру про те, що в моєму житті були різні віхи. Натура Овна – імпульсивна, завжди рвалася вперед, але я й ранима! А в Миргороді мала підтримку колишнього міського голови Олександра Паутова. Я спершу там була чужою, як у вакуумі, – приїхала в чуже місто, була ніким. Сьогодні маю друзів, які підтримають, і там. Є у нас і свій "жіночий клуб": Любов Сергійчук – директор сирзаводу, Тетяна Короленко – директор хлібозаводу. Іноді треба "каву попити" – з'їхалися на кілька хвилин, погомоніли, порадилися, щось вирішили – і роз'їхались. А Полтава – то все моє життя: тут із кимось у дитсадок ходила, з кимось у піонертабір їздила, у школі й в інституті вчилася…
– Буваєте часто тут?
– Часто, бо їду до батьків. Золоте весілля їхнє відсвяткували – це теж віха. А ще у мене тут багато хрещеників, я їх усіх люблю. І завжди намагалася допомагати своїм друзям. У мене їх багато, і вони часто звертаються із проханням допомогти.
– І ніколи не розчаровувалися? Чомусь так буває, що за добро не завжди добром віддячують, особливо там, де найбільше душі вкладено.
– Буває… Так, саме ті, для кого зробиш найбільше, іноді дуже боляче "віддячують"… Зради я прощати не вмію! В розумних книгах пишуть, що прощати треба все, але я не вмію. Мені запам'яталася фраза одного із керівників, котрий казав у таких випадках: "Ви щось плутаєте – ви моє добре ставлення сприйняли за слабкість характеру!" Мене ті ж колеги-чоловіки, скажу, повертаючись до теми, навчили захищатися, бо для багатьох із них то насолода – зробити боляче жінці, якщо вони відчувають хоч незначну її перевагу в чомусь. Життя навчило "давати здачу", але сама першою ніколи нікого не ображу. Від друзів, які мене зрадили, намагаюся просто відсторонитися. З'ясовую щось до певного моменту, і якщо з'ясовую, значить, намагаюся "достукатися" до людини. Не виходить – я замовкаю, ставлю хрест на таких стосунках. Хтось зрозумів, чому відсторонилася, хтось ні, ще хтось вважає, що я загордилася… Це все школа життя. Всього було – і плітки були, дуже боляче було, коли про тебе "знають" те, чого сам не знаєш. Але я, лише зачинивши двері за собою вдома, могла виплакатися, голосно, а на ранок – посміхалася і робила свою справу. І збоку здавалося, що я легко пурхаю по життю. Тепер можу давати поради, виходячи із власного досвіду, з пережитого… Але все одно у мене багато друзів! І вони вже нагадують про мій ювілей.
– Як готуєтеся до нього, що він значить для Вас?
– З острахом і подивуванням: звідки це, де взялися ці роки? Не почуваюся поважною – в мені нічого не змінилося, хоч це справді певна віха. А з іншого боку – я ще ніколи так не переоцінювала свого життя, як за останні три-чотири місяці. Навіть визнала свої помилки, бо ж знаєте – Овен завжди правий. Я не вміла казати "ні", я не вмію відмовляти в проханнях, навіть там, де не могла, намагалася якось допомогти. А в книгах читала, що то, може, людині посилається випробування, а я втручаюся, не даю його пройти – за те й одержуєш "подяку"! Щодо ювілею – в останні роки завжди їду в подорож у свій день народження, уже можу собі це дозволити. Промов про мій полудень віку і грамот за святковим столом не хочу! Я вже все маю…
– Ви часто згадуєте про книги – що зараз читаєте?
– Дуже мені подобається журнал "Колесо життя", він вчить життю, вчить бути, завжди залишатися жінкою. А це важливо! Подобаються твори Пауло Коельо. І загалом – література філософська. Таких авторів, як Катерина Вельмонт, можу читати на відпочинку, коли треба "відключити" голову.
– І ангел-охоронець залишається з Вами?
– Я вірю в те, що є сила, яка нас вчить, веде у житті. Моя бабуся була першою комсомолкою в області, до вісімдесяти років на партзбори ходила. Вона маму мою не хрестила і мене не дозволила. І так склалося, що похрестили мене в Кисловодську у мої двадцять років, були проблеми зі здоров'ям. І маленьких діток тоді у церкві не було – хрестилися я і хлопці, яких забирали в Афганістан. І ось впродовж останніх років я відчувала, що дуже хочу в ту церкву. Минулого року в день народження поїхала в Кисловодськ і знайшла її. Знаєте, я ніколи так не плакала, як у тій церкві, – не знаю, чому, і нічого не могла із собою зробити. Потім мені сказали, що то було очищення. А потім вийшла і прочитала, що то – храм цариці Єлени і Костянтина. Я була вражена – хіба не ангел мій привів мене в Кисловодськ хреститися в храмі Олени?! Я більше ніде не бачила храму з такою назвою. Мене похрестили в "моїй" церкві… Мама не була тоді в храмі – сиділа на лавці. Священик, який проходив мимо, поцікавився, чи вона хрещена. Почувши, що ні, запитав: "А ви що – помирати не збираєтеся?" Маму похрестили у п'ятдесят…
– І це запитання священика можна адресувати будь-кому за різних ситуацій – і є шанс, що людина замислиться, зміниться, якщо йде хибним шляхом. А Ви, Олено Анатоліївно, про що попросили б сьогодні свого ангела-охоронця?
– Мабуть, все-таки попросила б особистого щастя. Кар'єра моя відбулася, себе я уже випробувала, довела собі, що я можу.
– Що сильна жінка!
– Для мене не існує сірого кольору – я живу по максимуму. Як каже моя двоюрідна сестра, це – "комплекс відмінниці": або все робити "на відмінно", або взагалі не робити! Це девіз всього мого життя. А хтось живе "посередині", і в нього не було "землетрусів" і "цунамі", які були в мене. Ні про що не шкодую, але, оглядаючись, розумію, що десь треба було не виходити на максимум, менше болю було б. Сподіваюся, що матиму змогу почуватися щасливою ще довгі роки (а в сім'ї у нас всі довгожителі)…
– Зоряни разом із нашими читачами у переддень Вашого ювілею бажають, щоб Ваш ангел беріг Вас завжди!
– Спасибі.
[1]