– Василю Васильовичу, ми, колишні Ваші студенти, ще з часів Вашої викладацької роботи на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка знали Вас як полтавця. В біографії ж зазначено, що народилися Ви у місті Сінно Вітебської області, тобто в Білорусі. Як це пояснюється?
– Перед голодом 1932–1933 років, який наближався, мій батько, розуміючи ситуацію, забрав сім'ю і виїхав у Білорусію. І народився-таки я в Білорусії. Назад, у Загрунівку Зіньківського району, сім'я повернулася у 1935-му, коли мені було чотири роки. Моя майбутня мати овдовіла, батько взяв її із трьома дітьми, я вже був четвертим, усі – хлопці. Що залишилося в моїй дитячій пам'яті – так це те, як із мене діти на вулиці сміялися, бо я розмовляв по-білоруськи. Батько, Василь Макарович, працював головою сільської ради, був репресований, забраний із дому. Нас, як сім'ю "ворога народу", викинули з хати – тинялися по кутках, добре, що село козацьке, приймали то на Куликівці, то на Гусаківці, то на Свистунівці – так там кутки називалися. А потім один родич забрав нас у Воскобійники, на хутір Романки, і ми вже там оселилися, дитинство воєнних років там минало. І відтак я вважаю себе полтавцем.
– Навчалися у Великих Сорочинцях?
– Там я закінчив педучилище і поїхав на роботу в Рівненську область, викладав у середній школі, як це не дивно, математику. Звідти і в армію забрали, на Закавказзі закінчив військове технічне училище, штурманське, і служив там.
– Це стосується й давньої таємниці про Вашу участь у бойових діях у Кореї?
– Коли була корейська війна, я чотири місяці воював – у складі транспортного полку ми літали, обслуговували корпус винищувальної авіації. І кожен давав письмову обіцянку про нерозголошення своєї участі у війні впродовж 25 років. А потім воно стало звичкою – мовчати про ті події, лише у сни мої жахи приходили. Та ще одного разу мені дали довідку у військкоматі як офіцеру запасу, котрий "защищал интересы СССР вне пределов СССР"…
– Коли ж Ви почали вивчати літературу, писати?
– У педучилищі у нас був чудовий викладач Данило Ілліч Здоровець – він буквально прищепив любов до літератури, так цікаво її викладав. І я в армії почав писати фейлетони, які друкувалися в газеті "Сталинский сокол" у Баку. Коли повернувся з Кореї, вагався, куди йти: у політехнічний чи на філологічний, та філологія перемогла. Все життя їй віддав – і не шкодую.
– І ось так, від "Повісті врем’яних літ" і до сьогодні, вивчали, досліджували, аналізували…
– Мене цікавить усе, а коли живеш літературою, то неможливо щось у ній виокремити, взявши якусь одну тему. Тим більше в нашій, українській, літературі – вона вся цікава, починаючи із часів Київської Русі й по сьогоднішній день. І стиль у мене такий: я над одним матеріалом працюю і вже бачу, як із нього виростає нова тема для дослідження.
– Василю Васильовичу, в студентські роки ми Вас любили не тільки за цікаві лекції, але ще й за те, що Ви нам розповідали більше, ніж тоді можна було. Якраз у ті роки, на початку 1970-х, нас не пускали у парк до пам'ятника Тарасові Шевченку у день його перепоховання в Україні, там "ловили націоналістів", а Ви про Василя Симоненка розповідали, коли в наших серцях ще був свіжий біль від його втрати… І мені здається, що Симоненко для Вас – особлива постать в літературі.
– Особлива… І ми з ним приятелювали. Не скажу, що були близькими друзями, бо він уже жив у Черкасах, коли познайомилися, але ми спілкувалися – зустрічалися в Івана Світличного. І до мене він заходив, іноді їздили разом на Полтавщину – він сходив із потяга перед Лубнами, а я їхав до Яресьок. А одного разу запросив у Біївці, то ми зійшли разом. І всю ніч не спали – проговорили. Недавно я видав його твори у чотирьох книгах і передмову написав. Звичайно, не все використав, бо ще живі родичі, і не все можна друкувати з етичних міркувань. Але там є 55 творів, які друкуються вперше. Це був мій і громадянський, і філологічний обов'язок – я зібрав усе, що написано Симоненком, усе до слова! І є в мене ще ідея – видати письменників-полтавців, котрі творили в діаспорі, їх там найбільше з усіх українських, і вони найталановитіші. Справді, тут, на Полтавщині, земля особлива, що родить таланти, і це не вигадка. Я досліджував – ця земля родить поетів, прозаїків, драматургів, гумористів, вчених. А сусідня Чернігівщина, наприклад, – воєначальників, адміністраторів – від давніх козацьких часів.
– Ця земля й Короленка привабила. Книга, яку Ви видали разом із сучасними меценатами, Героєм України Семеном Антонцем та його донькою, заслуженим працівником сільського господарства України Антоніною Антонець, без сумніву, стане поштовхом до глибшого знайомства із письменником.
– Мені хотілося б, щоб так і сталося в Україні, щоб якомога більше людей її прочитало. Короленко зробив неоціненну послугу для України – він дав живі документи про те, що творилося тут у ті роки, свідком яких він був. Це матеріали, які не перекреслюються нічим – вони справді неспростовні. І коли вже вони потрапили в науковий обіг, то й мають робити свою справу – змінювати наші погляди на історію, на громадянську війну зокрема, а української громадянської війни, до речі, й не було, то була війна російських громадянських сил на теренах України. І сьогоднішні балачки про те, що геноциду не було, сам Короленко спростовує! І я в передмові до книги посилаюся лише на російські джерела, на дослідження російських вчених, а вони із Короленком однозначно суголосні в оцінці тих років.
– Василю Васильовичу, під час презентації книги Ви наголосили: "з повною відповідальністю скажу, що Короленка ми не знаємо".
– Не знаємо. Проводилися опитування – не всі студенти нині можуть назвати хоч би два його твори. Але не в цьому справа, а в тому, що ми не займалися як слід своєю історією. Я серйозно почав вивчати Короленка, коли готував видання творів іншого полтавця – Олелька Островського, який без суду був розстріляний у 1919 році. А захищав його Короленко! Я знайшов його свідчення про Островського в листах до Раковського, але більше їх у "Щоденнику" Володимира Короленка, який теж не був виданий за радянської доби, а надрукований у 2001 році, знову ж таки – в Москві. Островського вивезли до Києва й там розстріляли, бо в Полтаві побоялися Короленка. Я готував цю книгу, вважаючи, що кожен українець повинен мати ці листи письменника перед собою, щоб знати свою історію, яка творилася на нашій землі – в Полтаві, Шишаках, Ковалівці, Баранівці… Працюючи над книгою, я навіть прийшов до такої мудрості: якби ми знали те, чого не знаємо, то мали б те, чого не маємо. Це істина, і мене до неї підштовхнув сам Короленко, він зобов'язує нас повернутися до витоків історії більшовизму і його історії на українській землі, зобов'язує переглянути її.
– Чи всі Ваші відкриття базуються на дослідженнях російських вчених?
– В Україні узагальнюючих наукових праць про Володимира Короленка ще не створено. Монополію на вивчення всіх аспектів його життя й творчості мають російські вчені, вони свого часу довели дослідження спадщини письменника-публіциста до 1917 року, а на творчість останніх чотирьох років його життя було накладено сувору ідеологічну заборону: більшовицька влада не мала що йому відповісти і чим заперечити неспростовні звинувачення Короленком більшовизму в злочинах проти людини і людяності, які не мають строку давності. Сьогодні російське літературознавство активно надолужує втрачене. Саме в російських журналах після краху комуністичного тоталітарного режиму було опубліковано листи Короленка до Раковського, Луначарського, Горького, до окремих письменників, журналістів, громадських діячів. Звернімо увагу, на чому наголошують у публікаціях про Короленка російські вчені: "Неизвестная публицистика 1917&ndash
;1921 гг.", "Неизвестные письма В.Г.Короленко", "Максим Горький. Неизданная переписка с … Короленко"… Все це і багато іншого видається під егідою Російської академії наук, Інституту світової літератури імені Горького та інших установ. А в Україні діють два музеї Короленка – житомирський і полтавський, є навчальні заклади, що носять ім'я письменника, тут мали б вивчати тему "Короленко і Україна", використовуючи численні документи, які надійшли в науковий обіг після краху комуністичного режиму. Письменник останні двадцять років прожив у Полтаві, а дві третини свого життя – в Україні, і сюжети його творів – українські! Листи до Луначарського, написані в Полтаві й винятково на полтавсько-українських подіях і фактах, уже давно включені до шкільних програм у Росії, їх вивчають учні 11-х класів, а в Україні вони навіть ніде не передруковані після опублікування в журналі "Новый мир" у 1988-му році. Короленкознавець Сергій Дмитрієв опублікував грунтовну працю про листи Короленка до Луначарського "Завет терпимости", упорядкував збірку творів В.Г.Короленка "Была бы жива Россия! Неизвестная публицистика 1917–1921" із передмовою "Рыцарь человечности". Ось як він назвав Короленка – "лицар людяності"! Це відповідає сутності самого письменника і сутності того, що він робив. Ми ще не мали грунтовного українського прочитання Короленка, хоч є, звичайно, публікації окремих дослідників, і полтавських зокрема. Але тут – ще море роботи.
– Які ще Ваші дослідження очікують на читачів?
– За вісім років роботи в МАУП я підготував і видав 83 книги – в них мої передмови, статті про письменників. Останнє із видань – тритомник племінника Лесі Українки Юрія Косача – ці твори, історична проза, видані вперше.
– Василю Васильовичу, Вам адресувалося питання одного із полтавців: чи не по-більшовицьки ми діємо сьогодні, засуджуючи більшовизм? І чому не говоримо про те, що зробив для полтавців наш земляк Луначарський?
– Ми діємо по-науковому – треба знімати капелюха перед паном фактом. А Луначарський Леніним посилався, був уповноважений, щоб схилити Короленка до більшовицької ідео-логії, до більшовизму. Короленко це відмів! Ми ж нічого по-більшовицьки не робимо, це демагогія. Щоб не було по-більшовицьки, не треба брехати і не треба нічого перекручувати. То був злочин перед людяністю – більшовизм, і я свою передмову до книги закінчую короленківським: "Встати! Суд іде!". Бо злочини більшовизму не мають строку давності…
– Ви помітили, як Вас люблять земляки, як тепло й привітно зустрічали?
– Мені це дуже приємно, і я націлений на подальшу роботу. Хоч я вже немолода людина, через два місяці мені уже вісімдесят років виповниться. Але ще хочеться щось зробити для Полтавщини, представити повніше місцеву історію у фактах, в іменах, допомогти землякам у цьому. Полтавщина – це справді центр України, української духовності, культури. Земля ця багата хлібом і людьми, сотнями, тисячами імен, які уславили не тільки Україну. І сьогоднішня зустріч у Полтаві – це ще й мій звіт перед земляками про зроблене, адже я член столичного земляцтва "Полтавці".
“Зоря Полтавщини”
[1]