Спогади… Для того, щоб "озвучити" ось таку елегійну картинку, потрібна відповідна атмосфера довірливості, затишку, взаєморозуміння. Так і було у залі обласної наукової універсальної бібліотеки імені І. П. Котляревського, де відділ масової роботи проводив чергову зустріч для небайдужих полтавців. Бібліотекар першої категорії Галина Вовченко представила аудиторії заслуженого майстра народної творчості України, відмінника освіти України, викладача декоративно-прикладного мистецтва Гадяцького училища культури імені І.П.Котляревського, лауреата обласної премії імені Панаса Мирного Григорія Кисіля.
…Отому хлопчикові, котрий вечорами читав "Кобзаря", уже тоді, у післявоєнні роки, хотілося малювати, він мріяв мати олівці, фарби. Непростий був шлях до мрії. Через труднощі сільський хлопець не пішов учитися на художника після 7 класів у Харкові, хоч вступити до училища мав шанс: не давали гуртожитка, а на квартиру не було коштів. Закінчив 10 класів, вступив у Харківський інститут культури на факультет культурно-освітньої роботи. Міг піти в педагогічний, але принципово, наголошує, обрав галузь культури.
– І ось уже п'ятдесят років віддано педагогічній роботі, – констатує Григорій Олексійович, наголошуючи, що доля сама веде нас тим шляхом, яким кожному судилося йти.
Головне – не помилитися у виборі. Культура й педагогіка у його житті переплелися так тісно й органічно, що стали єдиним напрямком у самореалізації: є творчість, є твори і є учні. До речі, на виставці в бібліотеці представлені неповторні роботи його студентів – вихованців училища. А Григорій Кисіль розповідав присутнім про свій життєвий шлях, про три видані у полтавському "Дивосвіті" альбоми під спільною назвою "Українська вишивка". У них, як ми вже розповідали читачам, уміщені художні розробки для вишивання: орнаментальні й шрифтові композиції, портрети видатних людей Полтавщини, ікони та композиції на релігійні теми. В усіх куточках України за цими розробками (а вони впродовж уже майже трьох десятиліть друкувалися в журналах "Жінка" та "Україна") майстрині вишивають свої рушники й картини, пишуть вдячні листи в Гадяч Григорієві Олексійовичу. Доктор богословських наук, доктор філософії, доктор мистецтвознавства, професор Дмитро Степовик сказав, що "це – далеко не ремесло, а творчість із великим ступенем винахідливості, творчої практики й здорової фантазії".
В усій Україні й за її межами знають і про так званий "гадяцький феномен", або "Миколаєве диво". Нагадаємо читачам, що кілька років тому за ескізом Григорія Олексійовича його дружина Анізія Михайлівна вишила ікону Миколи Чудотворця. А згодом, коли зняли її вдома зі стіни, щоб подарувати відновленому в Гадячі Свято-Успенському собору, побачили нерукотворний відбиток – наче паморозь усередині скла. Його досліджували фахівці, але лише мусили визнати, що відбиток нерукотворний. А уже в соборі упродовж нетривалого часу ікона ще кілька разів самовідтворювалася. До неї приходять і приїздять з усіх усюд помолитися, подивитися, попросити про щось своє. І замовити молебні. Дала відбиток і друга вишита дружиною ікона святителя Миколая.
І саме в той момент, коли Григорій Олексійович розповідав про ікони і показував їх у своїх альбомах, у залі бібліотеки раптом усе буквально засяяло, наче сонце щойно з'явилося не в похмурому того дня небі, а прямо тут! Усі присутні заговорили вголос, вражені тим, усі були переконані, що й самі стали свідками дива.
Тішить майстра те, що дві доньки – Ірина Середа та Оксана Кисіль – продовжують його справу, вони викладають в училищі культури і вишивають. А твори талановитої родини та їхніх вихованців експонувалися в Полтавському літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного, в Палаці мистецтв "Україна" та в приміщенні Українського фонду культури у Києві.
Незабутньою залишиться і нинішня зустріч у полтавській бібліотеці, де розчулені слухачі дарували майстрові пісні, квіти, вірші. І згадували своє дитинство, де сорочки й рушники вишивали мами й бабусі. На певний час ця традиція була забута, але, переконані слухачі, ось такі майстри, як Григорій Кисіль, від своїх бабусь і матерів передають її сьогодні дітям і внукам. І це "вишивання душі на потребу", як писав у вірші, присвяченому майстрові, незабутній Петро Ротач, повертається в наше життя, відроджується як одна із найглибинніших національних традицій.
[1]