Коли сходили вони з гори, Ісус наказав: “Не кажіть нікому про це видіння, аж поки Син Людський із мертвих воскресне”.
Що означає це оповідання в Євангелії? Яке місце цього таємного явлення слави в земному житті Христа, що було суцільним смиренням, самоприниженням і самопожертвуванням? Адже всього кілька разів вривалися у земне життя Боголюдини Христа промені Божественної сили й слави, і завжди свідками цього ставали лише окремі обрані й зазвичай навіть не розуміли смислу того, що відбувається на їхніх очах. Церква відповідає на запитання про смисл Преображення не поясненнями, а самим святкуванням, великою радістю від того, що на Фаворі засяяло людству нетлінне світло.
У світі гріха усе страждає, усе приречене на смерть. І ось з’являється Людина, смиренна, бездомна, Яка не має ніякої земної могутності. Й говорить людям, що це царство пітьми, зла і смерті – не справжнє життя, це не той світ, що був створений Богом, що зло, страждання і саму смерть можна й потрібно перемогти, що люди забули про свою справжню природу і покликання, зреклися їх. Але вони повинні побачити те, що розучилися бачити, почути те, що вже не здатні почути. Повинні знову повірити, що добро – сильніше за зло, любов – сильніша за ненависть, життя – сильніше за смерть. Спаситель говорить, що Він посланий Богом, Отцем Своїм, щоб врятувати людей від страшного поневолення злом і смертю. Він зцілює, допомагає, усім віддає Себе. Та все ж не розуміють, не чують, не вірять люди. Він знає, що в годину останньої Його жертви всі у страху покинуть його. Але щоб потім, пізніше, коли все звершиться, залишилось свідчення про те, куди Він кличе людей, що Він пропонує нам як дар, як життя, як повноту смислу й радості, Він таємно від світу й людей явив трьом учням ту славу, те світло, до якого вічно покликана людина. Божественне світло, в якому все набуває свого останнього й вічного смислу. “Добре бути нам тут!” – цей вигук Петра став свідченням про християнство.
[1]