Згадка про батька в Анатолія Ярешка єдина. Зазвичай у дитячу пам'ять западає щось беззмістовне, але надзвичайно яскраве. Втім, цього разу все навпаки. Його згадка такого темного кольору, що навіть до чорноти. А ще вона – ніби провісниця того, як згасла надалі батькова доля…
У трирічного Толика слова "війна" й "авіаналіт" не збурювали і найменших почуттів: він спокійно і з цікавістю спостерігав, як на батькове попередження про бомбардування мама заходилася зачиняти важкі віконниці. Ще мить тому тато стояв перед хлопчиком у хвилі вечірнього літнього світла, а потім враз усе зникло, і він ніби розчинився у мороці. Більше про батька Анатолій Григорович не пам'ятає нічого. Уже як підріс, із маминих розповідей дізнався, що зник він безвісти на самому початку Великої Вітчизняної, ймовірно, загинув у бою під Черніговом.
Відтоді мама, Єфросинія Давидівна, піднімала сина на ноги вже самотужки. По закінченні десятирічки у селі Вересоч (Куликівський район Чернігівської області) Анатолій іще не зовсім чітко уявляв, до якого вузу стукатись, щоб обраний шлях і справді був до серця. Усе визначив випадок. Разом із друзями, також абітурієнтами, Ярешко пішов проходити медичну комісію, ось там їх, причому всіх трьох, головний лікар і загітував подавати документи тільки до медичного. Планку три товариші вирішили підняти якнайвище – подалися випробовувати і знання, і вдачу до столиці. Двом із них фортуна таки усміхнулась.
Анатолій Ярешко став студентом із першої спроби, втім, поринути з головою в навчання він тоді так і не зміг собі дозволити. Вже на першому курсі залишився круглим сиротою, тож змушений був більше часу витрачати не на опановування теорії, а відразу ж на практичну допомогу хворим. Без таких підробітків годі було й сподіватися продовжувати навчання. Працював і санітаром, і фельдшером на водній рятувальній станції, й у “швидкій допомозі”. Але саме завдяки вимушеній ранній практиці й відбулося його “порозуміння” з медициною ще задовго до отримання диплома, десь на третьому курсі. І це, звісно, – окрема історія, яку згадувати приємно і дотепер.
Молодому фельдшеру вдалося повернути із "того світу" хлопця, який сім хвилин перебував під водою. Такий проміжок часу для потопельника – майже вирок. Катер мчав їх до центральної рятувальної станції, водолази лише спостерігали, як, попри всі старання Ярешка, тіло залишалося тільки тілом. Аж раптом Анатолій відчув, як під його рукою нарешті стрепенулася хлопцева спина. Відновилося дихання! Це була та перемога, яку він сприйняв майже як благословення у медицину.
– То, звісно, незабутні враження на все життя, – повертається до спогадів Анатолій Ярешко. – Саме після того випадку я уже впевнено пішов працювати у “швидку допомогу”. Це була ніби наступна сходинка. Ви знаєте, я і нині переконаний, що справжнього лікарського становлення без неї не може бути. Моя воля, я всіх студентів зобов'язав би до такої практики, щоб відчули професію, так би мовити, впритул, побули один на один із хворим, який чекає твоєї термінової допомоги. Впевнений, що немало студентів відсіялося б відразу. Зрозуміли б і змирилися, що не той фах обрали.
Анатолій Григорович добре пам'ятає напругу й тривогу нічних чергувань. Внутрішньовенні уколи іноді доводилось робити просто напомацки, в темряві. Але все вдавалося: легка рука, говорили колеги. Не можна, звісно, без емоцій згадувати і відчуття, коли до тієї руки вперше, так несподівано для молодого фельдшера, хворий приклався губами – на знак подяки…
Втім, недовго Ярешку випало мчати на виклики “швидкої” за київськими адресами. Прикрощі з власним здоров'ям змусили шукати можливості перевестися до Одеського медичного інституту: лікарі настійно радили їхати до моря. Тож – полетів. Дивлячись в ілюмінатор, був просто приголомшений неосяжністю синьої стихії, кортіло якнайшвидше на перше в житті побачення з морем. Тільки-но опинився в місті, речі здав до камери зберігання та й подався до берега. Чого було зволікати із “лікуванням”? Відкрив сезон водних процедур просто у березні! Куди й подівся розсудливий медик – хлопчисько, та й годі…
Саме в Одесі Анатолій Григорович і отримав перший практичний досвід роботи у протитуберкульозному закладі. Адже навчання навчанням, а треба було і карбованці заробляти. Тут розпочались для нього виснажливі нічні чергування у спеціалізованому госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни. У хворих – кровотечі за кровотечами, від утоми на ранок червоним здавалося вже все навкруги. Але, попри це, у студента вистачало сили і на цікавість до особливостей приморської медицини. Невдовзі Ярешко став ще й позаштатним працівником Одеського науково-дослідного інституту курортології, на мікробіологічному рівні вивчав грязі Куяльницького та Хаджибейського лиманів. Просто загорівся дослідженням біографії та діяльності основоположника одеського грязелікування Ераста Андрієвського. Дивував і захоплював студента миттєвий кар'єрний злет знаменитого лікаря, котрий, як би сказали сьогодні, опинився в потрібний час і в потрібному місці, – допоміг відновитися після травми графу Воронцову. Втім, для себе Анатолій Григорович легких шляхів не шукав ніколи. Тільки-но по закінченні вузу прийшов час постати перед комісією з розподілу молодих фахівців на робочі місця, напросився саме туди, куди ніхто не хотів їхати. Тож із 1962 року – прощавай, тепле Чорне море, і здрастуй.., сувора тайга.
Містечко Ужур у Красноярському краї – це і був пункт призначення молодого лікаря. Певною мірою такий маршрут компенсувала хіба що посада – як-не-як, а начальник епідвідділу дільничної санстанції, згодом – начальник медико-санітарної служби Всесоюзної комсомольської залізничної новобудови Абакан–Тайшет. З ранку до вечора – об'їзд об'єктів, непорозуміння за непорозумінням із будівельниками, які на совість вкладали тільки залізничне полотно, а над зведенням станцій, полустанків та побутових приміщень уздовж нього працювали лише про людське око, намагалися здати їх до експлуатації напівготовими. Молодий лікар свого підпису на відповідних документах про прийом цих об'єктів ставити не погоджувався.
– Мені тоді було тільки двадцять три роки. Звісно ж, вони сердилися, що такий молодий, а поступатися їм і не думає. Намагалися й тиснути. Як воно і заведено тоді було – по партійній лінії. Але я не боявся відстоювати правду і перед начальством. Адже на новобудову постійно прибувала молодь, і де вона мала жити – у гуртожитках-примарах? Довелося мені тоді повоювати. Не відступав ні на міліметр – молодий же! А невдовзі крига таки скресла: стали поважати. Зателефонував мій керівник із Новосибірська: може, допомога твоїй службі потрібна? Я, звісно, не соромився: випросив автомобіль і приміщення під лабораторію.
Домівками і лікарю, і комсомольцям-добровольцям були кімнатки в бараках. Наче й утеплені, але ж зими в Сибіру настільки люті, що іноді без обігрівача годі було й намагатись заснути. Ввімкнеш рефлектор, направиш на ліжко, він пашіє, а ти ніби купаєшся у згадках про Чорне море… Проте вранці – знову виїзд за виїздом на об'єкти.
Побутова необлаштованість та велике скупчення людей мали для епідеміологів цілком прогнозовані наслідки – спалахи дизентерії. І найчастіше таких хворих доводилось доправляти до лікарні з гірського села Сісім. Це у Саянах. Анатолію Григоровичу швидко увірвався терпець констатувати некеровану ситуацію. Одного разу твердо вирішив, що, поки не віднайде істинну причину хвороби, назад не повернеться. Піднявся на найвищу в селі гору, і… де там було милуватися краєвидами, коли побачив, що у найнижчій точці місцевості, куди, звісно, потрапляють усі каналізаційні стоки, розташований сісімський водозабір!
– Мене, як струмом ударило. Ми відразу ж пішли брати проби води. Але й без того вже було зрозуміло, що причина – саме в цьому. Звернувся я в Новосибірськ, у проектний інститут, який займався розробкою доку
ментації на будівництво об'єктів у цій місцевості. А вони, бюрократи, надіслали мені формальну відписку і все. Проте я й не думав опускати руки. Відразу ж виклав ситуацію у листах до п'яти інстанцій. Наступного дня – телефонний дзвінок: із вами розмовляє інженер такий-то, автор проекту водозабору в Сісімі. Я запитую: "Ви з Новосибірська телефонуєте?" А він: "Ні, з Сісіма! Будемо переплановувати водозабір!"
Анатолій Ярешко і сьогодні з задоволенням згадує про те, що його наполегливість ніколи не була марною, завжди приносила результат. А невдовзі уже віднайшов, і з ким розділити радість тих перемог. Поневіряння скінчилися, говорить Анатолій Григорович, через два роки, коли йому в підпорядкування прислали молоду лікарку Валентину. Відтоді й донині вона – його дружина.
Та, окрім неї, засватав Ярешко собі в Сибіру у вірні супутниці ще одну пані – науку. Саме опинившись тут, почав передплачувати всю можливу медичну періодику. З неймовірною жадібністю штурмував сторінку за сторінкою. Аж доки не стало очевидно, що затісно йому вже серед тайги. Набуті знання, звісно ж, хотілося реалізовувати. 1967 року Анатолій Ярешко вступає до аспірантури Київського інституту онкології. На іспиті відповідав цілу годину – вчені слухали й насолоджувалися. Подивитися, як на диво, скликали до аудиторії і колег, які не були причетні до прийому екзаменів. Оцінили навіть із емоціями: п'ятірка з плюсом. Дружину з донькою Ярешку довелось відправити у невеличке "заслання" – до рідних у Іркутськ. Сам же купив розкладачку, поставив її прямо в лабораторії, і праця над кандидатською з онкології закипіла. Через рік і вісім місяців мета була досягнута – кандидатська робота виконана, і це тоді, як в аспірантурі над нею можна було працювати протягом трьох років. Залишалося дочекатися тільки захисту. Після того, як і він завершився успіхом, Анатолій Ярешко знову вирішив повернутися у таку знайому йому ще зі студентських років фтизіатрію. Чотири роки працював завідувачем стаціонарного відділення міжрайонного протитуберкульозного диспансеру в Таращі на Київщині. Але сьогодні той період він називає "відпочинком". Напевно, у сенсі наукового застою. Йти до наступних досягнень, сміється Анатолій Григорович, спонукала наукова "сверблячка", адже вона не минає, це – як хвороба. 1974 року, дізнавшись про те, що в Полтавському медичному інституті оголосили конкурс на заміщення вакансії викладача кафедри фізіології, вже збирався в дорогу. Почався наступний виток наукового сходження, але підкорювати хотілось висоти, серйозніші за Саяни. У Полтаві вже був інший старт: кандидат наук – це, звісно ж, кандидат на доктора наук. Невдовзі в інституті запровадили курс фтизіатрії, й Анатолій Григорович, маючи досвід роботи у цій галузі медицини, звісно ж, виявився цінним її співробітником. Із 1986 року очолив кафедру фтизіатрії і завідував нею до 2008-го.
– Докторську дисертацію я захистив 1990-го. Але ще за кілька років до цієї події на основі своєї роботи запатентував винахід, що й нині використовують у диспансері. Йдеться про режим введення певного препарату для лікування хворих на туберкульоз.
Загалом же на рахунку Ярешка-науковця – 9 запатентованих винаходів із лікування і бронхіальної астми, і хронічного бронхіту, і серцевих недуг, він – автор понад двох сотень праць із медицини. Анатолій Григорович і сьогодні – активний співробітник кафедри фтизіатрії Української медичної стоматологічної академії. І секрет того, що йому щоранку хочеться йти на роботу в диспансер, де потребують допомоги хворі на таку важку недугу, не тільки в тому, що за своє життя він глибоко вивчив організм людини на клітинному, субклітинному та молекулярному рівнях, а й у тому, що опанував вміння спілкуватися з будь-якими людьми. Хворіють же всі, тож Анатолію Григоровичу не важливо, що перед ним, наприклад, ув'язнений чи пияк, це – його пацієнт. Навчаючи студентів, професор не втомлюється повторювати: хворі з повагою ставляться тільки до тих людей у білих халатах, які вміють їх поважати.
А ще цікаво, що багатий науковий досвід зовсім не перетворив професора на палкого представника ортодоксальної медицини. Він добре знається на мануальній, екстрасенсорній та рефлексотерапії. І ставити крапку в головній праці, якій він продовжує віддаватися рік за роком, зарано. Адже сили й натхнення ще є, а тема невичерпна й багатогранна – людина.
“Зоря Полтавщини”
[1]