– А сьогодні познайомлю тебе зі своїм другом-земляком, справжнім сином полку. Коли я ходив до школи, він нам підігрував на баяні. Зараз – першокласний фахівець, а працює й понині викладачем класу баяна у Полтавському музичному училищі.
У цей час біля ошатної садиби, що пригорнулася до самого верболозового берега, зупинилась новенька “Нива”. “Та ось і гості, легкі на згадці”, – зрадів господар. І Богдан приїхав…
Я намагався розпізнати таємничого сина полку, знаного в окрузі музиканта. Він зайшов на подвір’я останнім. Кім Петрович відрекомендував: “Якщо Богдан Панасович завітав, значить, і в нас буде музика полкова. Здається, так писав класик”.
– Якщо вона доглянута і збережена, – відповів гість, поглядаючи на баян, що сиротливо стояв на стільці.
Крізь яблуневе галуззя несміло пробивалися сонячні промінці й весело витанцьовували на перламутрових боках. Не втримався – підійшов і лагідно доторкнувся до блискучих чорно-білих ладків…
Щойно взяв боєць трирядку,
Зразу видно – гармоніст.
Для початку, для порядку
Кинув пальці зверху вниз.
Щось усіх за душу брало
В сироті-гармошці тій…
І тепліше зразу стало
На дорозі фронтовій…
Доки Кім Петрович цитував “Василя Тьоркіна”, Богдан Панасович освоїв незнайомий інструмент, пожурив господаря за неувагу до свого друга (так він потім і називатиме баян) і в унісон відповів теж віршованими рядками: “Я вам ще не те сказав би, та залишу при собі. Я вам ще й не те зіграв би, та залишу далебі…”
З баяном Богдан Панасович змалечку. Батько Панас Степанович, учитель місцевої школи і випускник московського училища з народної творчості, закоханий у музику і народну пісню, радів кожному успіху сина. Особливо похвалив за сумлінне виконання обов’язків вожатого і баяніста в піонертаборі, який діяв при Драбинівській школі влітку 1941 року.
…Коротка червнева ніч перекраяла долю батька і сина, всієї родини Юшків. Окрім Богдана, батьки виховували ще трьох доньок. “Коли почалася війна, – пригадував Богдан Панасович, – найменша ходила ще із соскою. А напередодні батько розказував матері, що йому дивний сон приснився, ніби поламався його улюблений гребінець. Мати похитала головою і тихо сказала: “Не до добра таке сниться”. Згодом батько одержав повістку з військкомату…”
Новобранців проводжали усім селом. Їхали підводами. На останній сидів батько, поруч – мати – Одарка Юхимівна. Згодилася їхати з чоловіком до Нових Санжар. Хотілося дізнатися, коли і куди відправлять земляків. Що наказував батько з підводи, цього Богдан не чув. Він пригорнувся до сестричок, що дружно рюмсали, й у нього теж градом покотилися сльози. Їх щедро пудрила степова курява. Вночі ніхто з малечі не спав. За вікном шугали блискавиці, озивався десь із-за лісосмуг далекий грім. А вранці, коли рясний дощ заторохтів по шибках, повернулася додому мати. Вона все ходила по хаті, зітхала та приказувала: “Що ж я з вами робитиму?” А наступного дня вирішили їхати на схід. Склали на підводу нехитрі пожитки, прив’язали до полудрабка корівчину, а Богдан прилаштував баян, і разом із далекою і близькою ріднею рушили в дорогу – далеку, невідому, небезпечну.
– Про наші митарства можна розказувати багато, – згадує Богдан Панасович. – Проїхали Полтавщину, Харківщину, покружляли по Бєлгородщині та Курщині, аж доки не потрапили в село Дьоміно-Олександрівка, що на Донбасі. Там люди жили теж бідно, але дали дах над головою, поділилися їжею й паливом. Колгосп не евакуювався. Ми доглядали худобу, пасли овець, поралися по господарству. Було і холодно, і голодно. Особливо дошкуляла холоднеча в степу, де ми облаштовували дорогу для проїзду наших військових частин.
Якось у село прибув для поповнення піхотний полк. Розквартировані бійці дізналися, що отой дванадцятирічний хлопчак гарно грає на баяні. Звернулися командири з проханням до матері – відпустити Богдана вечорами грати для бійців. Мати відпустила. Тепер він був нарозхват. Особливо запам’ятався один вечір. Тоді перед концертом командир полку зачитав указ про присвоєння рядовому Дурдієву звання Героя Радянського Союзу. Богдан ним гордився. Дружили, молодий узбек запрошував його після війни обов’язково завітати до Ташкента – хлібосольного й гостинного міста.
– Як склалася доля молодого Героя, мені невідомо, – зітхає в унісон з баяном Богдан Панасович, – адже війна не минала ні рядових, ні героїв, косила серед некошених хлібів…
Долю Богдана теж вирішив випадок. Тоді напросилися переночувати два військових – капітан і рядовий. Останній шоферував на бувалій у бувальцях полуторці. Везли на фронт терміновий вантаж. Після вечері (а прибулі почастували військовим пайком і Богдана з сестрами) капітан запримітив на ослоні баян. “Хтось грає?” – запитав. Богдан зізнався і на прохання подарував пісню про дівчину Катюшу, яка виходить на крутий берег і все чекає свого прикордонника. Сподобалося приїжджим. А капітан звернувся до матері: “Відпусти, мамо, сина з нами. Не зобидимо і збережемо. У нас під опікою госпіталь. Для поранених пісня і музика – неабиякі ліки”.
Військовий госпіталь був розташований у Сватові, біля залізничної станції. Богдана познайомили з медперсоналом, підігнали військову форму і благословили: “Грай, розраджуй піхоту”. Із палати в палату, від одного приміщення до іншого крокував малолітній баяніст, а хтось зі старших ніс за ним дещо заважкий для дитячих рук музичний інструмент. Мимо йшли і йшли на фронт поїзди. Згодом вирушив у дорогу і польовий госпіталь. Кілька разів над вагонами з червоними хрестами з’являлися ворожі літаки. Вони намагалися влучити бомбами саме в цей беззахисний ешелон. Сватово, Куп’янськ, Воронеж… Чергові бомбардування і нові поранені. Цей стогін багатьох, благання допомогти і донині вчуваються Богдану Панасовичу. А хіба можна забути симпатичну медсестру, якій ампутували ноги, і вона щоразу просила зіграти улюблену мелодію, де були такі слова:
Ты стояла молча поздно
у вокзала,
На глазах повисла крупная
слеза,
Видно, в путь-дорогу
провожала
Черные ресницы, карие глаза…
Скільки таких епізодів було в житті малолітнього фронтового баяніста! Де вони зараз, його невимогливі слухачі?
Біографія Богдана Юшка буде неповною, якщо не згадати його службу в 317-му зенітно-артилерійському полку. Сюди його переманили не тільки симпатичні зенітниці, але й командування. Особливо постарався полковий завагітпропаганди майор Воронцов. Не обійшлося без пригоди. Адже начальство польового госпіталю не хотіло втратити музиканта, навіть баян видавали видавцем. Пішли на хитрість. Сказали, що приїхала Богданова сестра на побачення. Замість сестри, звісно, пішла до впертого командира одна із зенітниць. Повірив і дав розпорядження видати баян. Цього тільки й ждав майор Воронцов. Богдана з баяном хутко в машину і – в дорогу. На фронт, де була розташована бойова частина…
– Я жив разом із командиром і замполітом дивізіону старшим лейтенантом Гавриловим на командному пункті, – згодом мені розкаже Богдан Панасович. – Вони мені замінили щойно переведеного у полк Ходжі Безсаіча Даудова. То був безстрашний, сміливий і чесний чеченець. Він завжди там, де найважче. Командний пункт був розташований неподалік від Дону. Поруч – окопи, траншеї, ходи сполучення із сотнями вбитих німецьких солдатів і червоноармійців. Йду, бувало, з донесенням до зв’язківців, яке дав капітан Тутковський, а поруч мертві бійці затискують в холодних руках зброю. Кровопролитні там були бої. Берег лівий – берег правий. І з обох стріляють. Під кулями добирався. Одного разу з рядовим Бондаренком переправлялися. Загинув. Родом із Воронежа. А невдовзі мене відкомандирували у взвод управління полку. Виконував обов’язки зв’язківця і музиканта. Ночував в окопах, спав на кулаці. А яка радість потрапи
ти в затишну землянку чи бліндаж!
И поет мне в землянке гармонь
Про улыбку твою и глаза…
Нагадую Богдану Панасовичу улюблену пісню фронтовиків. “А ви знаєте, – підхоплює розмову маестро, – у пресі тоді виникла дискусія щодо слів Олексія Суркова. Дехто звинуватив автора у капітулянтстві. Мовляв, треба перемагати, а не рахувати кроки до смерті.
До тебя мне дойти нелегко,
А до смерти четыре шага…
Фронтовики, цитуючи улюблені рядки, покладені на музику композитором Лістовим, не приховували обурення: “Не вам, штабним писарчукам, рахувати кроки. Буває, що й одного вистачить…” Ставили підписи під колективним листом рядові, командири. Є там і підпис юного полкового сина Богдана Юшка. І на це він теж мав право. З фронтовою кінопересувкою у складі армійської агітбригади довелося не раз побувати під перехресним вогнем, виступати на передньому краю. Це ніби йому, Богдану Панасовичу, під час зустрічі ветеранів полку один із друзів подарував прості слова.
У края жизни смело
Лады баяна тронь,
И, кажется, запела
Далекая гармонь.
И, кажется, в небесной,
В холодной вышине
Душа летит за песней
К потерянной весне.
Та песенка простая,
Понятна и близка.
И тает, отступает
Окопная тоска…
Чи не забув фронтовий баяніст свій польовий репертуар? – цікавлюся у Богдана Панасовича, а він тільки посміхається: “Хіба таке можна забути? Потім, коли служив у Білорусії строкову, теж не розлучався із баяном. Виконував і фронтові, й мирні, й народні, й класичні твори. Вони допомогли мені вступити до Московського музичного училища імені Гнєсіних”.
Опанував непросту вузівську програму на відмінно. Згадав і зіграв Богдан Панасович майже весь фронтовий репертуар. Ці мелодії мені теж дорогі й близькі. Правда, зізнаюсь, я вчив їх не по нотах – на слух, із патефонних платівок. За це я вдячний власникам цього незамінного повоєнного інструмента Михайлу Буцькому, Ніні та Світлані Решітникам, а особливо – сусідці бабусі Парасці, яка давала патефон напрокат. Нинішня молодь, озброєна першокласними магнітофонами, слухає інші мелодії і співає інших пісень. Але Богдан Панасович заспокоює: мовляв, його вихованці вивчають його пам’ятні твори.
…Осінь 1943 року. Парторг полку виконав обіцянку перед матір’ю і оголосив про відпустку. Адже наші війська уже звільнили Полтавщину від фашистів. Супроводжувати Богдана доручили Дмитру Бондаренку з Опішні. Замполіт Юхим Гаврилов побажав щасливої дороги і влаштував на поїзд.
Вагони, переповнені військовими і цивільними, розбиті станції, понівечені мости – ось що побачив Богдан Панасович із вагонного вікна. Не раз зупиняли патрулі, цікавилися, хто і куди. Старший сержант Бондаренко доповідав: “Супроводжую на батьківщину сина полку”. Відпускали з добрими побажаннями. “А в яких військах служив?” – поцікавився доскіпливий майор. “У найкращих, – відповів лаконічно Богдан. – У зенітно-артилерійських”. Той нахмурився і пошепки сказав: “Запам’ятай, синок, найкращі війська – це НКВС”. Цю абревіатуру потім і розшифрує, і усвідомить юний боєць.
– Добралися ми до Харкова, а потім до Полтави, – пригадує Богдан Панасович. – А вже коли були в Санжарах, то здавалося, що на крилах би летів у Драбинівку, де мене ждали мама і сестрички – Леся, Аліна й Юля. Всі були живі й здорові. Яка то радість після довгої розлуки! Мати ж сказала: “Більше тебе нікуди не відпущу”.
Відпустила. Через місяць Богдана забрав посильний солдат Ларін. 317-й зенітно-артилерійський полк зустрів свого вихованця з радістю, а парторг Даудов знову взяв його під свою опіку. Його підрозділ охороняв переправи через Дніпро. Богдан був незамінний на батареях. Він міг на слух вловити, чий літак летить – ворожий чи свій. Це виручало і переправу, й піхоту, яка часто залишалася беззахисною.
Як служив Богдан Панасович? Мужньо і добросовісно. Для підтвердження сказаного він подає мені два листи за підписами колишнього командира першого дивізіону 317 ЗАП Володимира Антоновича Тунитовського і замполіта дивізіону Юхима Дмитровича Гаврилова.
“З березня 1943-го по листопад 1944 року Богдан Юшко – зв’язківець і музикант-баяніст полку, – пише В.А.Тунитовський. – 317 ЗАП входив тоді до складу Воронезько-Борисоглібського дивізіонного району протиповітряної оборони, а потім перейменований і переведений у розпорядження Воронезького та Першого Українського фронтів. Богдан Юшко, маючи унікальний музичний слух, на значній відстані міг розпізнати приналежність і марку літака, що мало неабияке значення для своєчасного відкриття вогню по літаках противника. А скільки радості дарував бійцям своєю грою на баяні! З клубною кінопересувкою він виїздив на всі вогневі позиції батарей. Хто був на фронті, знає, що пісня – другий хліб для солдатів. А те, що полк під Києвом знищив 10 фашистських літаків, зберіг всі мости, які він захищав, є частка і нашого сина полку Богдана Юшка”. І підпис – полковник у відставці, колишній командир першого дивізіону 317 ЗАП, член комітету ветеранів 7-го корпусу ПВО В.А.Тунитовський. м.Ленінград.
Досить схожа характеристика юного зв’язківця і музиканта-баяніста у відповіді Ю.Д.Гаврилова. Читаючи ці листи, син Богдана Панасовича не втримався і присвятив батькові теж свої поетичні рядки: “Звучит, звучит гармошка на берегу реки, послушать бы немножко и снова в бой идти. В серенькой шинели с гордой головой играл парнишка юный вальс прифронтовой”. Грав Богдан Панасович аж до літа 1944 року.
Згодом полк було розформовано. Він одержав статус недіючого, і Богдану довелось зважити на прохання матері повернутися додому, де на нього вже чекала школа. Прощання з однополчанами, добрі слова командирів і фото на згадку. Поруч із сином полку – парторг Ходжі Безсаіч Даудов. Він замінив йому батька, який, як стало відомо, загинув під час оборони Москви.
Повоєнна пора була для Богдана Юшка, як скупа мачуха. І голодна, і холодна. Але мирна. Ось чому запам’яталися слова фронтовика, що їхав у одному вагоні з демобілізованим сином полку: “Пережили, синок, гірше, переживемо і це голодне лихо. Мені сходити в Ромодані. Подаси мені речі”.
Речі старшини – легенький солдатський похідний мішок, зав’язаний бантом на два вузли. Точнісінько такий, як і в Богдана. І пожитки, мабуть, ті ж: консерва, грудка цукру, хустина для дружини чи матері та інші дрібниці. Все багатство під рукою. А в Богдана – ще й баян на додачу. “Грай, хлопче, людям, весели і зігрівай згорьовану душу… Дасть Бог, може, й зустрінемось…” Поїзд через незрозумілу затримку довго стояв біля вщент зруйнованого станційного приміщення. Коли вже рушав, старшина доброзичливо махав на прощання рукою. Біля ніг лежав його худий мішок, і вітер бавився порожнім рукавом солдатської гімнастерки.
– Скільки тих рук і ніг, скільки молодих людей перемолотила ціпом проклята війна, – зітхає Богдан Панасович, затискуючи в грудях біль. – А скільки молодих, нецілованих хлопців безжалісно забрала вона в свої холодні обійми! Он у моїй Драбинівці викарбувано більше двохсот прізвищ. Я гортаю Книгу пам’яті. І що характерно – “найурожайніший” – 1943 рік. Більшість земляків поклали голови за визволення України. Пішли у рідну землю…
Повоєнна біографія Богдана Панасовича теж пов’язана з армією. Після закінчення школи він служив у Білорусії. Строкову і надстрокову службу проходив у Мінську, Гомелі, Могильові.
Про те, як служив колишній син полку, свідчать кілька десятків грамот. Здебільшого вони – за ратні й творчі успіхи. Адже баяніст Богдан Юшко не раз демонстрував на різних олімпіадах високу виконавську майстерність. У 1955 році армійських митців вітав сам командуючий Білоруським військовим округом, Маршал Радянського Союзу Семен Костянтинович Тимошенко. Він потиснув музиканту руку, в
ручив грамоту і благословив у велике мистецтво, якому Богдан Панасович служить і понині.
…Разом із двома фронтовиками – полковником у відставці Кімом Петровичем Співаком і колишнім сином полку Богданом Панасовичем Юшком – гортаємо Книгу пам’яті Полтавської області. Відшукуємо Драбинівську сільську раду Новосанжарського району… Знайомі до болю прізвища: Боярські і Бутки, Галушки і Дерев’янки, Кибкали і Материнські, Лазоренки і Лебедини, Лелюхи і Яценки, Нездойминоги і Руденки, Співаки і Фастівці, Цвітченки і Шимки. “А ось і мій батько, – показує Богдан Панасович на лаконічний текст: Юшко Панас Степанович, 1902 року народження, мобілізований у 1941 році. Сержант. Загинув 26 грудня 1941 року. Похований у селі Тимошино Волоколамського району Московської області”.
Мовчимо. І потім Богдан Панасович читає рядки нашого поета-земляка: “О, світе мій, світе, а я уже старший від батька…”
Микола ПОТЬКАЛО
“Зоря Полтавщини”
[1]