Румунія, Югославія,
Угорщина
Далі була Румунія. Після запеклих боїв на Ясько-Кишинівському напрямку Румунія вийшла з війни, і ми майже всю її пройшли, не напружуючись. Їхали і на машинах, і на своїх підводах добрими асфальтованими дорогами. По дорозі часто натрапляли на великі баштани і ласували досхочу кавунами й динями. У місті Каракалі все було так, як і в мирні часи: працювали магазини, фотоательє, ресторани, кафе, говорили, що навіть – борделі. У місті ми сфотографувались із моїм другом – земляком Михайлом Рієм, і я це фото надіслав батькам, а потім зробив з нього декілька репродукцій. Пройшовши Румунію до західного її кордону, зупинилися на Дунаї, неподалік міста Турну-Северін. Наш взвод розташувався окремо, на своїй лінії, і тут Петро Тополя блискуче проявив свій талант кухаря, бо було з чого варити борщі й смажити котлети. Було відчуття зовсім мирного життя, стояла тепла ясна осінь, ми навіть грали у футбол із місцевими хлопцями. Я любив футбол і грав добре ще змалку, живучи на Донбасі. А там культ цього виду спорту був високий ще до війни, і ми, хлопчаки, ганяли м'яча цілими днями.
За Дунаєм була Югославія. Спочатку – гірська, а потім – рівнинна. Дивно було бачити, як жінки носять на голові великі кошики, не притримуючи їх руками. Ставлення до воїнів Червоної Армії тут було надзвичайно теплим і зворушливим – нас приймали як своїх визволителів. Бойові дії наші війська вели, координуючи їх із югославськими партизанами. Були райони, уже звільнені від фашистів. Одного разу ми зайшли в село, де ще не бачили радянських воїнів. Ой, яку теплу зустріч влаштували нам серби! Спочатку запросили в скупщину (по-нашому – в сільську раду), пригощали вином із маленьких келишків, на що ми іронічно посміхалися: ми вже давно звикли пити вино солдатськими кружками, хто, звичайно, був до цього охочий. А вина, починаючи з Молдавії, скрізь було стільки, хоч залийся. А потім із сільради нас запросили до клубу, де зібралося все село. І влаштували нам справжній банкет із напоями, наїдками, з гучними привітаннями і концертом місцевих музик: дві скрипки, контрабас, барабан і волинка (цей цікавий інструмент я побачив уперше). Були танці й співи. Після доброго частування і ми, порадившись, вирішили показати свої здібності. Й заспівали: “Ой на горі та й женці жнуть”. Ця пісня викликала гаряче схвалення і гучні оплески. Нас просили співати ще і ще. Ми співали. А коли заспівали “Катюшу”, то її підхопив увесь зал, що нас здивувало і порадувало. Цю пісню знали всі: й німці, й румуни, а тепер виявилося – і наші брати-югослави, хоч було це в далекому глухому селі. Лінія зв'язку, яку ми проклали, нікому не була потрібна, телефонний апарат стояв у сусідній кімнаті й по ньому ніхто ні разу не подзвонив.
Інший випадок трапився теж в Югославії, недалеко від міста Нові Сад. Після тривалого переходу нас запросив на ночівлю заможний газда: великий дім, господарські служби, чисто і охайно скрізь. Після доброї вечері й довгих розмов нас розподілили по кімнатах для відпочинку. Мені дісталася невеличка кімната з ліжком і чистою білизною. Ну, думаю, висплюся. Роздягнувся, ліг. Минуло п'ять хвилин, десять – не спиться. Пройшло ще хвилин п'ятнадцять – не спиться! Я здивувався – такі умови, а сон не йде. Треба щось робити. Я встав, одягнувся, взувся, розстелив біля дверей якийсь ліжник, закутався у шинелю і через п'ять хвилин заснув сном праведника, проспав до самого ранку. Комфорт для фронтовика виявився справжньою морокою.
Час перемоги настав
Спогади рояться в голові, випереджаючи один одного. Та про все не розповіси, а от про це напишу. Вже в Австрії, в невеличкому, не зруйнованому, але покинутому мешканцями місті, ми обладнали контрольну станцію в гарному будинку на два поверхи. У кімнатах меблі, килими, шафи з одягом та посудом, книги, картини. Опалювали будинок вугіллям, що лежало на підлозі у великому сараї. Коли вугілля поменшало, помітили ляду. Спустившись, побачили таке! Там і зброя, і дорогі мисливські рушниці, і набої, і радянське обмундирування, і одяг, і картини… А на деяких картинах – українські пейзажі, якими я милувався, бо вже тоді мріяв бути художником. Ми зрозуміли, що все це хазяїн віз зі сходу, з окупованої території, тягнув усе, нічим не гребував. А серед фотографій у домі ми побачили і фото самого господаря – дорідний пихатий і жорстокий пан у мундирі гауптмана. Отака схованка виявилася у сараї цього загарбника, що ходив зі зброєю на нашу землю, щоб її поневолити і пограбувати. Але кінець-кінцем самому довелося тікати і все покинути, аби врятуватися, бо наближався час неминучої розплати.
Кумедний випадок стався з нашим товаришем Миколою Карачановим. У Миколи був такий апетит, що, здавалось, він ніколи не наїдався. Ми стояли в одному угорському селі, яке часто бомбили. Хазяї будинку виїхали з фронтової зони, полишивши велике господарство, час від часу навідуючись, щоб нагодувати худобу. Ми і самі підгодовували тварин, бо більшість із нас були селяни, вони розуміли, що значить голодна корова, свиня або вівця. За це ми були забезпечені м'ясом повною мірою. Одного разу виникла жартівлива розмова про те, хто скільки може з'їсти котлет. Хто говорив – п'ять, хто – навіть десять. А Микола побився об заклад, що з'їсть двадцять. Серед нас був і Петро Тополя. Він погодився насмажити йому ці двадцять котлет. І от настав час іспитів. Десять котлет щезли за десять хвилин, далі справа пішла повільніше, а на п'ятнадцятій загальмувалася, хоч котлету сяк-так він проковтнув. А вже шістнадцята не пішла зовсім, скільки він не мучився. Бачимо, погляд у Миколи зробився дурнуватим, у горлі щось забулькало, і Микола рвонув надвір. Програв. А ми безжалісно сміялись, кепкували з нього і ще довго згадували цей випадок, прикрашаючи його різними подробицями, яких насправді, може, й не було.
Тут, на цій лінії, тільки на другому її кінці, зовсім близько від передової, біля міста Надьятад, мені й Докадзе довелося зустрічати новий, 1945, рік. Наша контрольна станція разом із спостережним пунктом артилеристів була розташована у великому одноповерховому кам'яному будинку, схожому на склад. Був кінець грудня, наближався Новий рік. Артилеристи роздобули десь спирту, цукру, вина і зварили грог. Вийшов вишуканий напій для такого свята. Рівно о 12-й годині ночі за московським часом ми підняли келихи за Перемогу – бо все йшло до того. І в цей же час наша артилерія і піхота на передовій пригостили ворога доброю порцією вогню, відзначивши таким чином початок Нового, переможного, року. Ми торжествували і святкували далі. Але через дві години настав Новий рік за європейським часом, і тепер уже на нас обвалився шквал артилерійського і мінометного вогню. Наш будинок якимось дивом уцілів, хоча покрівля була вщент розбита, а головне – лінія вийшла з ладу. Ми з Докадзе побігли ліквідовувати пошкодження, а вогонь не вщухав. Наш кабель лежав у кюветі над дорогою, і невдовзі ми знайшли місце його пориву. Та в той час, як ми почали його зв'язувати, зовсім близько розірвався снаряд і зніс дерево, яке кроною впало на нас і придавило мені ногу. Проте обійшлося без особливо болісних травм, і, полагодивши лінію, я з другом, хоч і шкутильгаючи, повернувся до своїх, де ми продовжили чаркування за переможний Новий 1945 рік.
А це вже було поблизу Відня, столиці Австрії. Весна. Дунай широко розлився. А нашому взводу поставили завдання – навести лінію зв'язку через Дунай. Підготували кабель так, щоб він був водонепроникним. Нас було сім чоловік. Сіли у великого човна і почали тихенько розмотувати дріт, прямуючи до протилежного берега. Де-не-де розривалися снаряди, а інколи пролітали “мессери” в напрямку передової. Та ми пливли й пливли. Все йшло добре. Проте коли до берега залишалося якихось двадцять метрів, налетів “мессер” і полоснув із кулемета по нашому човну. Човен розколовся навпіл, і ми всі опинилися у воді. Дивно, що тільки двоє з нас отримали легкі поранення, а всі залишилися живі. Живий і я. Проте я майже
не вмів плавати і, поборсавшись трохи у воді, почав тонути. Коли чую, хтось мене підштовхнув, а потім, підтримуючи, допоміг добратися до мілини. Це був наш богатир Герасим Конограй, майже двох метрів зросту і неймовірної сили чоловік. Все життя я згадую про нього як про свого рятівника. І, може, якраз йому завдячую цими спогадами. Лінію ми навели. Командир батальйону отримав за цю операцію орден, а ми всі – медалі “За бойові заслуги”.
Тепер – про останній день війни. Це для нас була уже не війна, а нетерпляче очікування її кінця. Наш батальйон розташувався далеко за Віднем, поблизу міста Лінц, у великому гаю. Ліній не наводили, бо фронту вже не було. Лише нескінченні колони полонених, майже без конвою, рухалися на схід. Командування підтримувало зв'язок тільки по радіо і телеграфом. Мені довелося цілу ніч стояти на варті біля радіостанції штабу корпусу. Весь час до машини заходили і виходили генерали й старші офіцери. Було особливе пожвавлення – чекали якогось важливого повідомлення. А десь після півночі в машині залунали радісні збуджені голоси і навіть вигуки “ура!” Потім звідти спустився начальник штабу батальйону майор Возненко і крикнув: “Ну, Гета, війна закінчилась, фельдмаршал Кейтель підписав акт
про беззастережну капітуляцію!” Якась неймовірна радість охопила мене, я натиснув на спусковий гачок автомата і випустив весь диск, салютуючи Перемозі. Як довго, майже чотири роки, ми чекали цієї миті! Ми перемогли. Ми залишилися живі. Попереду – мир. Дивно, але ніхто майже не спав. Усі стріляли в повітря й кричали: “Ура!” Розвиднілося. Знайшлося й вино. Всім хотілося підняти чарку за Перемогу. Командування теж приєдналося до цього стихійного свята. Винесли прапор 983-го окремого Бєлградсько-Будапештського батальйону зв'язку, і відбувся імпровізований мітинг на честь Перемоги – з гарячими промовами, тостами й обіймами. Кожен сподівався, що попереду його чекає якесь особливе, яскраве, радісне і світле життя. Кожен заслуговував такого життя. І надії кожного справдилися. Бо світ без війни і мирна праця – це і є ні з чим не зрівнянне щастя!
Андрій ГЕТА
[1]