– Тут церкви ніколи не було, – каже отець Володимир. – Село молоде, починало будуватися тільки у 1950-х роках. На цьому місці стояло напівзруйноване приміщення колишньої поліклініки, де збиралися наркомани й пиятики. Навколо лежали купи сміття. Місцеві мешканці обходили його десятою дорогою і навіть нехтували дивитися у той бік – колись там згвалтували і вбили дівчину. Силами свого приходу ми прибрали сміття, архієпископ Полтавський і Миргородський Филип освятив це місце. І ми з Божою поміччю почали будувати. Але знаєте, як воно буває – Господь благословляє, а диявол продовжує робити свою справу. Як рили котлован, то сім екскаваторів ламалися, наче сірники. Будівельники із Закарпаття пересварилися між собою й припинили роботу. Я вже думав: усе, будівництва більше не буде. Коли у житті трапляються труднощі, щось не виходить, дехто намагається “втопити” невдачу в чарці, ми ж молимося Богу. Поїхав я на чотири дні до Свято-Успенської Почаївської лаври. Повертаюся додому, а мене кличе до себе голова правління відкритого акціонерного товариства “Бурякорадгосп “Ланнівський” Олександр Федорович Тимоха. “Так що, – питає, – будуватимемо храм чи ні?” Я у деталях змалював йому ситуацію, пожалівся, що матеріальних ресурсів у мене немає. “Будуватимемо”, – твердо сказав тоді він. З наступного дня почала працювати карлівська будівельна бригада. Залили майданчик бетоном під фундамент, виклали блоки, почали зводити стіни, дійшли вже до куполів, але будівництво знову призупинилося. Взагалі зводити храм дуже важко, не кожен візьметься – справа копітка, навіть ювелірна. Адже з цегли доводиться викладати багато різних виступів, робити повороти. А розцінки ж у нас регіональні. Як правило, будівельники прагнуть їхати у Київ або за кордон, де заробити можна значно більше. Деякий час я марно шукав, хто б узявся завершити зводити нашу церкву. Знову почуття безвиході почало полонити душу. Поїхав у Свято-Успенську Святогірську лавру. А буквально через два дні телефонують мені й повідомляють радісну звістку – до Ланної прибуло відразу дві бригади. Так ми й закінчили це будівництво. Левову частку фінансування взяв на себе Олександр Тимоха. Підприємець Михайло Кирпичов дав кошти на дзвін, на гроші мешканців селища купили цеглу. Місцевий молокозавод подарував два хрести. Не залишилися осторонь й вчителі та медики. Як кажуть, з миру по нитці – й тепер у нас є такий величний красень-храм. А якщо церква красива, то поруч живуть і люди заможні, говорили наші пращури.
– Отче Володимире, а як Ви прийшли до Бога і стали священиком?
– Я родом із Закарпаття. Там дітей змалечку виховують у традиціях Православної віри, привчають до молитви і постів. Коли мій двоюрідний брат став протодияконом, я ходив у сьомий клас. Уже тоді вирішив для себе, що буду священиком. Але ця мрія здійснилася не відразу. Працював електромеханіком, двічі вступав до університету, але не проходив за конкурсом. Відслужив у армії, одружився. І тільки тоді прийняв священицький сан.
– З чого починається Ваш день?
– Із молитви. І закінчується також нею. Все інше – буденність. Господь любить працелюбних, а не лінивих.
– Прихожан багато у Вашій церкві?
– Регулярно на службу до церкви ходить чоловік сорок. Але у храмі їх буває, звичайно ж, значно більше. Одні йдуть із радістю, інші – з горем.
– А взагалі, із Вашої практики, віруючими люди стають переважно завдяки любові до Бога? Чи переступати поріг церкви їх змушують страждання?
– В основному приходять до Бога через страждання, коли на серці неймовірно важко і здається, що життєва дорога безповоротно зайшла в глухий кут. А любов, смирення і терпіння з'являються вже потім. Люди міняють своє життя, відмовляючись від тих речей, яких раніше навіть не помічали. Приміром, у багатьох колективах нецензурні слова – звичне явище. Віруючі ж не вживають їх і дивуються, що колись не могли обійтися без “міцних” словечок. Але до святості усім нам ще дуже далеко. Ми грішимо, каємося, Господь нас прощає, знову грішимо. Життя, наче море, буває лагідним, а інколи й кораблі топить.
– Отче Володимире, все ж таки багато людей дотримується думки, що в церкву ходити не обов'язково, а головне – мати Бога у душі.
– Це оманлива думка. Головні Таїнства – сповідь і Причастя – єднання із Богом– відбуваються саме у церкві. Мати на словах “Бога в душі” – ще не означає вірити в Нього. Це, як правило, самозаспокоєння для себе й навколишніх. Бо така “віра” нерідко грунтується на суміші забобонів, самозакоханості й гордощів, що є неприпустимим для православного християнина. Іншими словами, якщо у житті такої людини все гаразд, вона забуває про Бога, коли трапляється нещастя, – згадує і часто звинувачує Його. А Богу ж то треба дякувати й за радість, й за печаль. Все Він дає нам тільки заради нашого спасіння.
– Зараз з'явилося багато сект. І всі вони називають свою віру істинною…
– Запитайте, скільки їм років, і все стане зрозумілим. Найстарішій секті – баптистській – всього лише 200 років. А Православ'ю – 2010 від Різдва Христового. То хто має право вчити: батько сина чи син батька? Усі секти молоді, з контексту Біблії виривають той чи інший рядок і намагаються його трактувати по-своєму, як їм вигідно. Пам'ятаю, як мій викладач у семінарії казав із цього приводу: “Біблія – меч на два боки гострий. Її треба читати і розуміти, а не філософствувати як кому надумається”. Сьогодні у державі є закон, завдяки якому свою “церкву” можна створювати кожному, хто має певну кількість однодумців. Так благословив Господь? Зовсім ні. Це дозволили люди, які не розуміють Священного Писання і волі Бога, а навпаки – ідуть наперекір Йому.
– Що в службі священика є найважчим?
– Найважче – молитися. Повірте мені, що біля верстата стояти легше, ніж у вівтарі біля Престолу Божого. Втім, по-справжньому це може зрозуміти тільки священик.
– Ви живете у селі, то, певно, маєте і якесь власне господарство?
– Аякже. Разом із дружиною і двома синами тримаємо худобу, птицю, пораємо город. Хто живе в селі, той знає, як здобувається копійка – тільки через працю на землі спозаранку й допізна. Інакше не можна.
– Отче Володимире, дякую Вам за цікаву розмову.
– Спасибі. Бажаю миру, благодаті Божої. І нехай береже усіх Господь на многія благія лєта.
“Зоря Полтавщини”
[1]