Изголодавшиеся набрасывались на бочки, где раздавали пищу, опрокидывали полицейских. Палачи лагеря, помощник коменданта, унтер-офицер и обер-ефрейтор взбирались на вышку и оттуда стреляли в толпу из автомата…
Во время заморозков пленные находились в дощатых бараках, утром оттуда выносили десятки замерзших…
Военнопленные по любому подозрению бросались в глубокую яму – там было 10 камер, в них в полусогнутом состоянии в зловонии без пищи и воды военнопленных оставляли на несколько суток. Мало кто переносил эту пытку.
20-летние юноши выходили седые, горбатые, многие умирали. Кто не улыбался при встрече с полицейскими и часовыми, того заставляли стоять сутками с поднятыми руками под дождем”.
Оскільки полонених ставало все більше, а територія цегельні, набита до краю, не могла вмістити всіх, в’язням наказували будувати нові пекельні місця для мученицької смерті: за елеватором, на залізничній станції, на території нафтобази.
Тільки з 22 вересня 1941 року по 1 травня 1942-го, за німецькою статистикою, в таборі смерті померли 37650 чоловік. Про хорольський табір люди говорили: “Пішов Микола до Хорола”, тобто відправили фашисти на той світ. Деякий час на Хорольщині діяв розвідувальний загін під командуванням І.М. Пураса, який за завданням Ставки Верховного Головнокомандування вивів із концтабору близько 70 військовополонених, розповідає в книзі “Історія Хорола” (Полтава, “Оріяна”, 2006) хорольський вчитель, голова Спілки краєзнавців Хорольщини, відмінник освіти України Володимир Козлов. Колишній будинок культури фашисти перетворили у табірний лазарет, де робили над нещасними страхітливі експерименти, видаляли органи, прищеплювали різні хвороби. В’язні табору – лікарі з військовополонених Л. Орловський та О. Векслер після визволення міста вперше розповіли правду про “Хорольську яму” в журналі “Огонек”, №№46–47 за 1943 рік. Художник О. Резниченко написав картину, як фашистські кати глумилися над полоненими, нацьковуючи на них собак і б’ючи нагайками. До картини, направленої в Нюрнберг на процес головних військових злочинців, була додана авторська анотація: “Цей малюнок – лише етюд до тієї страхітливої картини, що я її бачив у хорольському таборі смерті на території цегельні у 1941 році”.
Поряд із цегельним заводом 1944 року були знайдені рови з тілами розстріляних. При обстеженні виявилось, що голови в людей були проломлені металевими предметами, ноги відрубані, руки вивернуті… Окупанти попереджали населення: усі, хто дасть притулок втікачам-військовополоненим, буде покараний смертю. Незважаючи на це, багатьох полонених врятували місцеві жителі, розповідає Володимир Козлов. Особливо відзначились у цьому Олександра Кайда з Андріївки, Марія Горб зі Старої Аврамівки, Марина Яцун та Марія Погрібняк із Хорола. Майже трьомстам втікачам із німецького полону за два роки допомогла жителька Хвощівки Горпина Веремієнко…
З вересня 1941 року до вересня 1943-го в “Хорольській ямі” побувало близько ста тисяч полонених. Тих, кому пощастило врятуватися звідти, було небагато. Фашисти при будь-якій нагоді намагалися знищити якомога більше бранців, охорона ретельно стежила, щоб ніхто із в’язнів не втік. Вночі кордони табору освітлювалися фарами автомашин. Якщо хтось пробував підійти до дротяної загорожі або в кар’єрі виникав найменший шум – фашисти відкривали вогонь. Убитих і померлих складали докупи в одне місце, а потім вивозили. Вранці комендант табору в’їжджав у яму і толочив людей копитами свого коня.
Про жахливі умови “Хорольської ями” розповів і її в’язень – письменник Дмитро Бедзик. У 1944 році він писав: “Щоб не киснути в калюжах, кожен намагався знайти сухий горбик днища. Вночі пробували лягати, тулилися один до одного, але вогка холодна земля відбирала в людей рештки тепла…
Тіло промерзало наскрізь, і лише під ранок люди падали безсилі й засинали тяжким вічним сном. Щодня вивозили із табору десятки трупів полонених за місто і скидали в протитанкові рови, засипаючи їх снігом”.
У “Хорольській ямі” за два роки гітлерівської окупації померли дев’яносто одна тисяча полонених. А скільки ж таких “ям” було загалом, коли в них, за свідченням Генерального Прокурора СРСР Руденка, загинули 3 млн 900 тис. чоловік тільки на окупованій території Союзу! Скільки ще полонених було вивезено в такі “ями” в інших країнах, від Норвегії до Італії! Всього в полон потрапило за час війни 5 млн 700 тис. червоноармійців, вижило менше 2 мільйонів.
У переддень червоних і водночас чорних дат у наших календарях ми радіємо перемозі багатонаціональних радянських військ над фашистською Німеччиною. Відчуваємо біль і смуток за втраченими, загиблими родичами, сотнями тисяч незнайомих нам людей. Згадуємо їх хвилинами мовчання, приносимо квіти, переглядаємо старі портрети… Перед ветеранами, які дожили до наших днів, а їх число з року в рік зменшується, у такі сумно-урочисті хвилини проносяться картини днів їхньої молодості… Згадаймо про війну, стоячи біля Вічного вогню, сільського пам’ятника чи безіменної солдатської могилки. Зупинимось і подумаємо про тих, хто не повернувся. Відкинемо всі радощі та прикрощі нашого світу і згадаємо… Всі ті лихоліття, страждання, що довелося їм перенести заради нас, заради того, щоб усі ми зараз жили в мирі під чистим, не обтяженим громовими вибухами небом.
(Автор дякує директору Хорольського районного краєзнавчого музею Віктору Кривов'язьку за допомогу в підготовці матеріалу).
Журналіст
[1]