Хлопчик підріс, сім'я переїхала до Києва: батько-військовий нарешті отримав там квартиру. Але тієї дитячої мрії не похитнуло навіть "знайомство" з танком: якось тато взяв сина з собою в частину. Олексія підсадили на грізну і на той час майже фантастичну машину, дозволили все роздивитися. Такій удачі, певно ж, позаздрили б його ровесники, а Олексій так і не зрозумів, з якого то дива люди переймаються біля того залізяччя.
– Я виріс у сім'ї, де постійно бували військові. І добре знаю, що таке офіцерська дружба, честь і гідність. Ніколи не чув, щоб мій батько дозволяв собі підвищувати голос на підлеглих. Я щиро захоплювався військовими, але приваблювала мене тільки медицина.
Тож те, що після закінчення 7 класів Олексій зібрався вступати до Київського медичного училища №2, у родині особливо й не обговорювали. Не наполягав і батько, щоб син ішов його шляхом. Адже у житті Якова Романовича із військовою службою склалося так, що не стільки він, як сама вона обрала його. У юності ж сподівався стати батюшкою і вже вступив до духовної семінарії, але революційні події 1917 року переінакшили все. Згодом чоловік здобув освіту інженера з гусеничної техніки, а саме таких людей якраз і не вистачало в армії, що з кінної перетворювалась на механізовану. Призвали – пішов служити.
Між закінченням медичного училища і початком Великої Вітчизняної війни доля відпустила Олексію Яковичу небагато – 3 місяці. Вийшов на роботу в лікарню верстатобудівного заводу імені Горького, отримав ордер на житло, а ледве встиг вселитися, настала й ніч на 22 червня. У квартирі пахло, як і у будь-якій новобудові, фарбою, лаком, свіжим деревом. Щоб легше дихалось, постелив собі на балконі. Але прокинувся раніше звичайного і, прислухавшись, відразу зрозумів: це в небі чужі літаки. Інший був звук, ніж завжди, – справжнє ревіння. Визирнув, а їх там не менше півсотні, й навколо чорних крил – криваві спалахи. Це вели обстріл наші зенітки.
18 років Олексію мало виповнитися 19 серп-ня, але це зовсім не завадило вже 10 липня стати солдатом-добровольцем 220-го окремого кулеметного батальйону. Звісно, хотілося, щоб знав про його сміливість і батько – на той час уже майор. Та з ним не судилося навіть попрощатися. Мама розповіла хлопцеві, що в першу ж воєнну ніч дивізію, де він служив, кудись вивели. (Тоді Олексій і збагнути не міг, що жодного зв'язку з батьком не матиме аж до 1945 року). Мама на те, як хлопець квапився на фронт, лише попросила: "Бережись…" А потім, може, щоб і себе, і його підбадьорити, з досадою махнула рукою: "Це ж тебе там точно навчать палити тютюн…" Сім'ї військовослужбовців евакуйовували до Куйбишева. Вона разом із чотирма молодшими дітьми пакувала найнеобхідніше, але разом із тими дрібничками квартира на очах втрачала своє обличчя. Перетворювалась на його ніби бездушну маску. Олексій не знав, присіла, за добрим звичаєм, мама на дорогу чи ні. Він, як і домовились, прибіг проводжати їх вранці 17 липня, а застав тільки порожні кімнати, всі поїхали ще вночі.
– Ми тоді щиро вірили, що війна закінчиться за кілька місяців. Особливого страху ні в мене, ні в моїх товаришів не було. Із військовою підготовкою в ті часи всі були доволі обізнані: існували ж і в мирний час нормативи зі стрільби, які ми всі мали здавати. Я був стрілком відмінним. Іще раз довів це 17 серпня, за 2 дні до свого 18-річчя, під час чергування у місті нашого зенітно-кулеметного відділення. Я влучив у ворожий літак. Коли він упав, ми, звісно, під'їхали роздивитися ближче. Досі пам'ятаю, як мене вразив мертвий пілот: у такому старенькому комбінезоні, у стоптаних черевиках, а віком, як ми, – зовсім хлопчисько.
Але відступ з Києва був уже невідворотним. Батальйону, в якому служив Левченко, вдалося вціліти й вирватися з оточення. Олексій Якович і нині впевнений, що це щасливий випадок. Із боями довелось відступати аж до Воронежа. А звідти автівками рештки військ доправили до самої Москви. У столиці їм видали тепле обмундирування і… відправили на Красну площу на парад з нагоди 24-ї річниці Жовтневої революції. Після святкового дійства солдатів у складі вже нових частин відвезли окопуватися під Волоколамськом, тримати оборону столиці. По кілька атак їм доводилось відбивати і вдень, і вночі.
Невдовзі ж, Олексій Якович уже і не згадає, під яким саме селом те сталося, кмітливого хлопця-автоматника запримітили розвідники. Наказ тоді був – взяти узвишшя, на якому не змовкали два німецьких кулемети. І доки розвідники іще тільки примірялися, що там та як, у Левченка вже був готовий для них власний і доволі несподіваний план. Сумнівів не викликав, тож спробували і довели, що задум був справді виграшний. Саме за те узвишшя Олексій Якович отримав свою першу нагороду – медаль "За бойові заслуги". Відразу ж після вдало проведеної операції йому запропонували служити у розвідці – тямущого хлопчину загітували майже кількома словами: переходь до нас! І хто б це у 18 років відмовився? Тож з наступного дня і аж до самісінької Перемоги Левченко був розвідником. Тобто воював навіть не на передовій, а ще ближче до смерті: йшов у тил ворога вистежувати розташування штабів, складів, гармат. А повертатися до своїх бажано було із живим "доказом" секретної інформації – з "язиком". На рахунку Левченка – шість таких полонених. Одним із найцінніших був німецький комендант станції Ржава, у Курській області. Але найпам'ятніший випадок пов'язаний не з ним.
– Уже 43-го року, коли, звільнивши Харків, наші війська рухалися полтавськими шляхами, поблизу Диканьки ми вистежили і взяли у полон чергового "язика". Відразу ж передали по радіостанції, що завдання виконали, і за своїм методом хотіли вже відходити на якийсь кілометр назад: щоб виждати першу реакцію німців. Аж вони раптом тут як тут. Зчинилася перестрілка. Моїм товаришам вдалося втекти. А я їх прикривав. Тож відстав і до своїх повернувся тільки наступного дня. Виявилось, що мене вже поховали і навіть матері встигли відіслати похоронку.
Таку страшну пошту Парасковії Семенівні судилося отримувати двічі. Й кожного разу жінка ніби поверталася на поріг тієї районної лікарні, куди вони серед ночі привезли колись спалену на жаринку її дитину. І знову, благай – не благай, назустріч виходив лікар, який називав хлопчика мертвим. Значить, та втрата її таки наздогнала! Втім… події й справді продовжували розвиватися, наче за сценарієм із дитинства: після фатального вироку Олексію належало тільки жити! Вже через кілька днів після другої похоронки, в січні 1945 року, мати отримала від сина листа. Тричі він для неї воскрес: "Здрастуй, рідненька…"
Невдовзі Олексій привітається і з батьком, на той час уже генералом, командиром танкової дивізії. Причому їхнє спілкування відбулося не в межах епістолярного жанру. Хоча почалося усе з газети. 1945-го, після вдалої військової операції в Угорщині, під Будапештом провели армійську комсомольську конференцію. Світлини активних учасників надрукували в газеті "Суворовський натиск". Олексій Левченко, звісно ж, на конференції виступав.
– Через кілька днів мене терміново викликали до командира роти. Зайшов, доповів, а у нього якраз сидів військовий у танкістському обмундируванні. Незнайомий чоловік був із бородою, вусами. Я вже відчув, що командир якось особливо схвильовано спостерігає за мною. А тут раптом його гість як заусміхається! Тільки тоді я впізнав – батько! Його дивізія також стояла в Угорщині, й він побачив моє фото в газеті.
Звісно, задушевний вечір тривав у розмовах мало не до ранку. Не як командир – як батько, Яків Романович вилаяв сина за те, що пішов у розвідники: це ж як зі смертю за пазухою! Та й став кликати до себе в дивізію. Олексієві залишалося тільки попрощатися з товаришами. Вони, дізнавшись про батька-генерала, іншого й не чекали. Тамуючи заздрість – хто білу, хто чорну, – навіть підганяли збиратися. Не змовчав тільки найближчий друг, Андрій Коваленко, зачепив
Олексієві гордощі: "Ти ж не танкіст, що там робитимеш? Підноситимеш генералові кашку?"
Тож закінчилося все образою. Але не між друзями. Батькові довелося рахуватися із синовою відмовою. Його честолюбний розвідник лише пообіцяв, що тільки-но настане війні кінець (а це ж уже скоро), жодного зайвого дня в армії служити не буде.
Та не так воно сталося, як гадалося. 24 червня 1945 року Олексій Левченко взяв участь у Параді Перемоги на Красній площі. Ось коли нарешті всі нагороди були вже на грудях: чотири медалі "За відвагу"(!), два ордени Червоної Зірки, орден Великої Вітчизняної війни, орден Слави, дві медалі "За бойові заслуги". Але після урочистостей довелося повертатися в розташування своєї частини, до Дрездена, щоб чекати наступних вказівок. І нарешті, здавалось, щасливий день настав. Начальник політвідділу провів усіх до вагонів зі словами: "Додому їдете, синочки, додому!" Рушили: тиждень-два, вперед і вперед, аж доки не стало зрозуміло, що і ця дорога веде… на війну – з японцями. Залишатись солдатом Олексію Яковичу довелося аж до остаточного завершення Другої світової війни.
Мирне життя Олексій Левченко, здається, так поспішав розпочати, ніби боявся витратити й кілька його днів на повернення до Москви, батьки тоді жили в столиці. Тут же, на Далекому Сході, Олексій вступив до Хабаровського медичного інституту. Тож вибір був остаточний: із військовою кар'єрою закінчено, тепер він – лікар. Якби не одне "але" – працювати Олексій Якович пішов військовим лікарем. Його передовою стали госпіталі – в Хабаровську, Благовіщенську, на Чукотці.
1973 року вирішив, що час таки повертатися в Україну. В родині підтримали. Відтоді Олексій Левченко продовжував медичну службу вже в Полтаві – спеціалістом із льотного складу. Згодом був начальником аптеки військової частини № 2673.
…За три воскресіння, що подарувала йому доля, Олексій Левченко віддячив людям, турбуючись про їхнє здоров'я.
“Зоря Полтавщини”
[1]