– Наступного дня я вийшла на сніданок, а кожного разу за столом були різні, так би мовити, сусіди, – і от навпроти мене присіла незнайома жінка. Ми, звісно ж, розговорилися: хто є хто та де працює. І раптом виявилося, що вона – співробітниця служби, що якраз і влаштовує сиріт у сім’ї. Я навіть рота відкрила, коли це почула. Почала розпитувати, адже для мене досить важливим питанням був матеріальний бік. Чоловіка у мене немає, одна дитина уже є. Тож я добре розуміла, що самого бажання взяти прийомну дитину замало, адже без грошей я не зможу якісно виконати перед нею обов’язок. Але та жінка мені розповіла, що на таких діток держава виплачує кошти, що зараз існує така спеціальна програма, завдяки якій взяти в сім’ю і забезпечити сироту стало набагато легше. І мені це зігріло душу. Я подумала: якщо й держава допомагає, то чого ж мені боятися?
Не можна сказати, що наступного ж дня після повернення з відпочинку додому Людмила Миколаївна відразу, миттю взялася вирішувати питання про прийомну сім’ю. Втім, не дорікнеш, що і довго барилася з першими кроками. У неї не було такої можливості. Складалося навіть враження, що всі потрібні двері перед нею відчинялися самі.
– Я уже ж знала, що такі справи вирішує районна адміністрація. І от невдовзі, із зовсім іншою метою, я опинилася неподалік цієї установи, ну, просто проходила повз неї. Потім зупинилась… Вирішила зайти. Навмання постукала в перші ж двері, думала, хоча б розпитаю, до кого тут звертатися, щоб взяти дитину на виховання. А у відповідь мені сказали: “Так це ми і є”.
Вона йшла так, ніби по розстеленому рушничку… Але йшла сама і добре усвідомлювала, що для того, аби все склалося, обов’язково мусить заручитися підтримкою власного сина. І коли час сімейного одкровення настав, то на кілька днів так і залишився їй у горлі важким клубком.
– Я, звісно, розуміла, що Василька мені треба схилити на свій бік. Почала ніби й здалеку, а потім говорю, що хочу взяти прийомну дитину, мабуть, дівчинку. У нього вмить аж обличчя змінилося, – проте зараз жінка на це вже тільки сміється. – Не відповідав нічого, слухав. А я ж намагалася переконати в тому, і що можливість така у нас є, і що він у жодному разі від цього не постраждає, а навіть навпаки – йому стане краще, адже буде з ким спілкуватися. Я одно повторювала: не хвилюйся. Він мене дослухав, але… не почув. Сказав: “Ні. Я не хочу жити з чужою людиною”. Через деякий час я знову повернулася до цієї розмови. Говорила, що, наскільки розумію, переживає він за себе. За мене ж хвилюватися не треба. Я впораюсь. Почала допитуватись, чого ж він боїться? Але ж Василько мій такий мовчазний! Справжня розвідка. Він добрий, але, звісно, я розуміла, що, як і всі, а тим більше – діти, десь у чомусь і егоїст. У першу хвилину він подумав: навіщо йому це все? А далі каже: “Ну, якщо вже ти так вирішила, то нехай це буде не дівчинка, а хлопчик”.
Миколка – Васильків ровесник. Але з ним ми не познайомимось. Власне, зробити це ледве встигла і сама Людмила Миколаївна. Із цікавістю, залишивши звичне, рідне йому інтернатівське середовище, 16-річний хлопець витримав тільки
5 днів. Відчуваю, що десь саме тут, коли сталась невдача, починає вже прориватися і те, на чому Людмила Миколаївна акцентувати не хоче, – почуття.
– Я дуже хвилювалася, коли він відмовився. Адже коли тільки привела ту дитину додому, то вже почала якось приліплятися до нього серцем. І перший, і другий день все було ніби й добре. А потім він уже почав сумувати. Одно по мобільному телефону розмовляв зі своїми інтернатівськими друзями. Потім попросив покликати їх у гості. Я, звісно, була не проти. І вони приходили.
Згодом відбулася і телефонна розмова, після якої тепер доводиться, як за призначенням лікаря, повторювати: “Якщо дитина так вирішила, то дорослим нічого не залишається, як погодитись”. Зі служби у справах дітей повідомили, що хлопець відмовився жити в прийомній сім’ї. Пізніше, коли Людмилі Миколаївні запропонують познайомитися з іншою дитиною, уже молодшим хлопчиком, вона ще не зможе не запитати: “А як мені тепер із Миколкою?” Проте Сашко нічого про це не знав, він чекав на неї в притулку.
– Це тітонька Катя в притулку, вона завуч, погукала мене до себе і сказала: “Хочеш, я знайду тобі батьків?”
– А тобі батьки потрібні були?
Малий мені аж дивується:
– Ну, звісно ж. І я був такий радий, бо саме цього ж дня мама вже прийшла знайомитись. Разом із Васильком. Цукерки мені принесли.
– Вже з першого спілкування, – говорить, жінка, – було зрозуміло, що і боятися нам нічого, і що дитину ми забираємо.
День, на який Людмилі Миколаївні призначили забирати Сашка, вже не стелив рушничків. Навпаки, здається, що випробував її на вірність власному рішенню. Але це мені спадає на думку таке порівняння. У неї ні бажання, ні часу на зайві сумніви не було. Вже впродовж двох місяців жінка почувалася немов затиснутою у лещата: нове місце роботи, обов’язки головного бухгалтера. Перед очима миготіли цифри та цифри. А десь там, у притулку, Сашко хвастався друзям по біді світлинами квартири, в якій житиме з мамою й братом. І всім обіцяв, що Катерина Петрівна кожному знайде батьків. Хлопчику залишалося тільки дочекатися, коли ж нарешті додому.
– На роботі якраз змінили програмне забезпечення, і почались такі важкі місяці. Треба було запустити нову програму, перенести всі дані. І тоді я уже захвилювалася про цей непростий збіг: форс-мажор на роботі й дозвіл уже забирати дитину з притулку. Того дня, коли треба було йти за Сашком, у мене було стільки невідкладних справ! Я зайшла до директора і попросилася піти додому трішечки раніше. Власне, я йому все пояснила. Він просто отетерів: навіщо тобі це? Згодом, звісно, він сказав, що я молодець. Але перша реакція була саме такою. Ну, напевно ж, від несподіванки кожен мимохіть приміряє цю ситуацію на себе. Звідси й розгубленість… Піти з роботи раніше директор мені дозволив. І ось уже майже о пів на четверту я просто вилетіла. А це ж була вже остання робоча година в притулку.
– Мене погукали, бо ми якраз гуляли, – ще раз пірнає в ті спогади хлопчик, – і сказали збиратися, бо мама уже прийшла. Вона дала мені цукерки, печиво, я ще пригостив своїх друзів.
– Йому віддали з собою такий величезний зелений кульок, – згадує Людмила Миколаївна, – там були якісь його штанці, кофтинка, портфель. І ми так сміялися з ним із цієї ноші – ну, майже як у Діда Мороза. Запропонувала понести – ні, сам.
Одна з найперших їхніх сімейних згадок-реліквій – це та, коли поїхали на річку і виявилось, що хлопчика ще треба учити плавати. Він їй так довіряв! А вона так відчувала свою потрібність! Власне… як? Можливо, Людмила Миколаївна й заперечила б, що майже так, як рідна мати, коли ще у добрі часи вчила його ходити. Сказала б, що це – знову емоції. А вона керується свідомим бажанням допомогти знедоленому ближньому. Можливо… Але головне не те, як ми пояснюємо любов, а те, що вона є, що її можна відчути, тримаючи на воді дитину, яка не вміє плавати.
– Це, мабуть, те, що розчулило мене найбільше. Я бачила, як сильно він хотів навчитися плавати, і, головне, бачила, як йому хочеться, щоб його вчили, щоб усе це в нього було.
Невдовзі після того, як у родині з’явився Сашко, Людмила Миколаївна принесла йому ще й пухнастого друга. І, може, також не випадково? Кажуть, ніби брати наші менші здатні відчувати більше, ніж люди. Хто знав, коли Людмила Миколаївна йшла того дня осінніми вулицями, що вона – та жінка, яка пригорнула сироту? Чужа й незнайома, вона поспішала на роботу. А крихітне смугасте кошеня чекало тільки одного – що вона не витримає і обов’язково до нього нахилиться – ну, хоча б для того, щоб роздивитися. “Воно просто накинулось на мене, – усміхається жінка, – полізло до самісінької шиї і так муркотіло, ну, ніби просило: &l
dquo;Ой, тільки не залишай мене”. Сашко сміється на мамині слова. І це не той сміх, що ним засипають жарти. Малий краще за всіх розуміє того пухнастика. І приховувати емоції – це не в його характері. Не раз і не два споважнілий, випещений за рік кіт Філімон ставав свідком зворушливих сцен, як приходив Сашко вибачатись до мами – засмутив ненароком. Якщо ж почувався хлопець не в голосі, писав мамі записочки. Кіт читати, звісно, не вміє. Але муркотіти від задоволення, коли всі помирилися, – цього в нього не відбереш. Розповідати, чому саме траплялись непорозуміння, Людмила Миколаївна не вважає за потрібне. У кожного вдома є “далека шафа зі своїм скелетом”, але то секрети. Не видасть і Філімон, знає: про них чужим – нічичирк.
Проте зближують і єднають усіх у родині не тільки спільні таємниці та радощі, а й розділений сум. То ж не в чужому, а в його, Сашковому, житті була колись рідна сім’я. Неждано-негадано бува, що й згадається.
– Ми, звісно, про це говоримо, бо як же без цього? – продовжує Людмила Миколаївна. – Я попросила у його старшої сестри кілька світлин мами. Вони у Сашковому альбомі. Є там і таткові. От його він і зовсім не пам’ятає.
– Мені було тільки півтора року, коли він помер, – звичайний дитячий голос, навіть без болю. Мама кладе Сашкові на плече руку.
– Ставати сім’єю не просто, це правда. Складно було, коли ми почали звикати один до одного. Проте було й те, що радувало з перших же днів. Моєму Василькові, з якого не витягнеш слів, доводилося все більше і більше розмовляти. Адже Сашко дуже говіркий. І мені так подобалось за ними спостерігати!
На навчання Сашка зібрали, як і годиться. Але через кілька днів виявилось, що всі олівці, ручки, лінійки вже гуляють у класі. Через місяць смак до тривалих прогулянок прокинувся і в самого хлопця. У рідної мами його зі школи ніхто не чекав, тож Сашко майже набув такої звички: після уроків – похід до бабусі, а потім – ще й до сестри. Це мандрівка у межах близько 5 кілометрів. У новій сім’ї сенсу ходити за старими адресами вже не було. У сестри – власне життя, власна дитина. Тож хлопець годинами без жодної мети просто блукав містом. Хто знає, що він шукав, якщо й сам пояснити не може. І не хотів, а йшов, як на поклик. Не зупиняли його ні дощі, ані перші заморозки. Вони навіть підганяли у спину. До кожної калюжі. Весь рік довелось учити його бути слухняним, говорить Людмила Миколаївна. Наглядати на перервах та звітувати мамі телефоном доводилось Василькові. Це пощастило, що хоч єдиний рік хлопцям випало ходити до однієї школи. Все ж мамі було спокійніше. Зараз Василь вже навчається в Києві, стриманий і дисциплінований, звісно, майбутній військовий. Але нині у самої Людмили Миколаївни можливостей контролювати Сашка набагато більше. (Хоча головне, напевно, інше – що приводів для цього тепер набагато менше). Коли на роботі обов’язків додалося, а зарплату, пояснюючи кризою, почали затримувати, вона зробила вибір і наважилась звільнитися. Тепер займається домашньою бухгалтерією – який не який, а все-таки прибуток. Весь же інший час мама – з Сашком, вона просто не дає йому можливості бути наодинці й зазирати у ті калюжі свого минулого.
– Мама вчила мене все записувати, – розповідає хлопчик. – Я писав, що треба мити за собою посуд, на місце ставити на кухні стілець, коли поїв, що не можна обманювати і що треба вчасно приходити додому.
– Так, оце останнє було чи не найголовнішим, – не стримується мама. – Я навіть спати тоді не могла. Він уже й вдома, а я сиджу і чого вже тільки не передумаю. Одно телефонувала його вчительці, радились-радились. І в голові постійно одне й те ж: може, це я не так щось роблю, може, недостатньо в мене і розуму, і досвіду? Зрозуміло ж, що ніхто не ідеальний, і я не ідеальна мати, і не завжди у мене вистачає терпіння. Ображалась я на нього, були в нас проблеми. Але ми пережили це.
Разом сиділи над уроками, разом вивчали й українську мову. Раніше, для бухгалтерії, Людмилі Миколаївні вистачало тільки російської. Але швидко вона помітила, що коли Сашко намагався пояснити, що ж він зрозумів із її виголошеної іншою мовою промови, виходило щось настільки несерйозне, ну, майже на зразок Вєрки Сердючки. Тож працювали над собою обоє. Не шкодували запалу й на дозвілля. Сашко на ковзанах – то для Людмили Миколаївни було справжнє випробування. Рівновагу тримати не може, але й не падає. Тож скільки мама за ним не спостерігала, душа із п’ят так і не піднімалась. А ще йому тепер дуже подобається бути галантним: із тролейбуса вилітає, наче корок, щоб встигнути попереду мами і подати їй руку. Втім, чи не найтепліше Людмила Миколаївна згадує сьогодні про те, як учила вона своїх хлопців танцювати вальс. Одне коло, інше, наступне, та будь-яке: а навпроти – то вище, то нижче, – але щоразу синові очі.
– Я вчила старшого перед випускним у школі. А Сашко і собі, давай я теж буду. І танцював! Уже і в мене голова обертом, а він і не думає зупинятися.
Отак раптом і спаде на думку, що недарма хтось із мудреців називав музикою сфер саме… математику. Вважав їх спорідненими. Можливо, й справді, все, що в цьому світі справляє враження найлегшого та найприроднішого, передусім найретельніше і найсвідоміше прораховано? Я запитую, скільки часу Людмила Миколаївна думає присвятити допомозі ближньому, але хіба чекаю, що вона вимовить цифри?
– Що значить – скільки? – вона майже обурилася. – Я думаю, що буду з ним усе життя. Це ж моя дитина, як перша, так і друга. І ще я хочу сказати, що дуже прикро, що у нас у суспільстві така поширена думка про погану генетичну спадковість дітей із неблагополучних сімей. Уже не раз мені говорили люди, які дізнавалися про Сашка, що невідомо, якою стане ця дитина, коли виросте, у неї ж можуть проявитися гени її батьків. Але ви знаєте, – вона притискає малого до себе, – дивлячись на цього хлопчика, який поряд зі мною, я розумію, що головне – це виховання, яке ви дасте дитині. Якими будете ви, такою буде й вона. І зовсім ні до чого тут ті гени. У нашому випадку можна навіть сказати, що Сашко приніс у сім’ю саме те, чого нам не вистачало, – свою емоційність. Ми допоможемо йому вибрати кращий життєвий шлях, я привчу його читати хороші книжки, дивитися хороші фільми, спілкуватися з цікавими людьми, а він навчить нас бути емоційними і хоча б іноді – безпосередніми.
“Зоря Полтавщини”
[1]