– Олексію Івановичу, як Ви оцінюєте нинішній стан сільського господарства в Україні?
– Аграрний сектор нашої держави, на мій погляд, загнаний в глибоку яму і закиданий великим шаром землі. Мені, як господарнику, який 28 років очолює господарство і знає, як вирощувати високі врожаї сільськогосподарських культур, як виробляти багато м'яса і молока, соромно за те, що ми змушені нині завозити сільськогосподарську продукцію з країн як близького, так і далекого зарубіжжя. Не буду наводити екзотичних прикладів, однак скажу: коли це таке було, щоб ми цукор купували у Білорусі? Я п'ять років там жив, навчався, служив у армії, пізніше, будучи головою колгоспу, багато разів їздив до колег у Гомельську область і сьогодні з ними товаришую. Але я не бачив там великих плантацій цукрового буряку. В Білорусі й землі бідніші за наші, й клімат менш сприятливий, але ж там зуміли зберегти цукрову галузь. Півтора десятки років тому в нас цукру було стільки, що ми не знали, куди його подіти. Тепер не знаємо, де його взяти. Руйнація цукровиробництва – це яскрава ілюстрація антиекономічних методів господарювання.
– Сільгосппідприємство, яке Ви очолюєте, завжди було знаним в області…
– У свій час ми мали близько 5 тисяч гектарів землі, 3700 голів ВРХ, із них 1100 – корів, 1000 свиней. Середній надій на фуражну корову становив понад 4000 кілограмів. На Лубенський молокозавод колгосп кожного дня відправляв по 15 тонн молока. Щорічно виробляли по 17– 18 тисяч тонн зернових, по 20 тисяч тонн цукрових буряків, сотні тонн добірної картоплі, овочів. Ми постійно вивчали передовий досвід кращих господарств України, запозичували надбання науки. Колгосп "Перше травня" став постачальником насіння кукурудзи в Німеччину.
Зароблені кошти спрямовували на розширення виробництва, закупівлю нової техніки. Збудували понад 100 кілометрів доріг по селах господарства, до тваринницьких ферм і тракторних станів, газифікували всі села. За кошти господарства звели три великі школи, три дитячих садки, двоповерховий медпункт, готель, сім магазинів. А ще – механізоване картоплесховище, чотири сучасних зерносховища. У колгоспі був створений цілий будівельний підрозділ із семи бригад.
Здавалося б, накопичено такий потенціал, на основі якого господарство розвиватиметься ще багато десятиліть. Однак поспішні, з дозволу сказати, реформи, а точніше – антиселянська політика, привели наше господарство (та хіба тільки наше?) до межі виживання.
– Олексію Івановичу, чому так сталося, що занепад села і селянства набув тотальних масштабів?
– Комусь із тих, хто керував наприкінці минулого століття державою, було вигідно знищити в Україні міцні господарські структури і колгоспи спеціальними заходами, які оманливо назвали реформуванням агропромислового комплексу. Було замінено великотоварне виробництво, до якого зараз прийшли чи приходять усі високорозвинені країни, на дрібнотоварне і цим самим відкинуто Україну до рівня слаборозвинених країн. Техніка і земля роздавалися, люди залишалися без роботи, без засобів до існування, йшли шукати заробіток в інших місцях, зокрема й за кордоном. І все ж ще й зараз не все втрачено. У нас є найнеобхідніше для виробництва хліба, молока і м'яса. Це – наші чудові чорноземи та люди, які вміють і хочуть працювати у сільському господарстві. Але, на превеликий жаль, у нас і на сьогоднішній день немає законів, які б сприяли розвитку АПК. Зате є ті, які його енергійно руйнують.
– Побутує думка, що агропромисловий комплекс врятують багаті інвестори.
– У нашому районі вже побувало чимало різних інвесторів. Як правило, це люди, які надбали кошти і вирішили вкласти їх в сільське господарство, щоб отримати ще більші гроші. Вони чужі цій землі, тому ставляться до неї споживацьки. Щоб за короткий термін отримати якнайбільший урожай, безмірно вкладають в грунт мінеральні добрива, гербіциди і пестициди і тим самим руйнують наші чорноземи, роблять їх мертвими та безплідними. А чому так роблять? Тому що у нас, по-перше, немає закону, який би регламентував внесення мінеральних добрив, пестицидів і гербіцидів, а по-друге, це люди, які живуть вигодою сьогоднішнього дня, байдужі до проблем місцевих мешканців. Вони, неначе чужинці-колонізатори, прагнуть швидше витиснути із землі все, що вона може дати, й піти в інше місце "робити гроші". Ми вже маємо гіркий досвід такого господарювання. За кількарічний період перебування в нашому районі один із "ефективних бізнесменів", який орендував тисячі гектарів землі, нічого не вклав для підвищення родючості грунту, тільки брав і брав її соки, вирощуючи на полях монокультуру – кукурудзу. Втім, в останні роки весь урожай залишав на полях до наступної весни…
Інший печальний приклад: через надмірне внесення мінеральних добрив, пестицидів і гербіцидів у селах, які межують із орендованими ще одним "флагманом агроіндустрії" полями, вода в криницях переповнена "хімією" і малопридатна, а то й зовсім не придатна для споживання. А взагалі, деякі інвестори дивляться на селян зверхньо, як на своїх наймитів.
Вважаю, що інвестори повинні працювати чесно, до землі та до людей ставитися з пошаною та любов'ю і податки сплачувати до місцевих бюджетів.
– Який же вихід із ситуації, яка склалася нині в АПК, Ви бачите? Що потрібно зробити для того, аби відродити сільськогосподарське виробництво, врятувати село?
– Для цього необхідно, щоб держава не на словах, а на ділі повернулася до села обличчям. Це означає, що потрібно докорінно змінити підхід до землі й до села. Земля – живий організм, і її не можна без кінця труїти хімікатами. Тому слід прийняти закон, який би регламентував внесення хімічних препаратів у грунт. Також треба розробити чи, можливо, відновити чітку, науково обгрунтовану систему землеробства в Україні. Необхідно терміново повернути в практику землеробства сівозміни, посіви багаторічних трав, пари. Наші грунти вимагають відновлення. Не можна ж так безжально їх виснажувати, перетворюючи на безплідну пустелю. Нарешті потрібно визначитись, хто ж таки на землі господар, бо нинішня невизначеність на руку всіляким авантюристам, шахраям, пройдисвітам. На мою думку, земля повинна залишатися в державній власності. І тільки держава може надавати її людям в оренду на довготривалий строк, чітко контролювати орендаря, щоб він використовував її раціонально, не занапастив, міг передати у такому ж, а то й кращому, стані наступним поколінням українців. А розпочинати все це треба з розробки і впровадження довготривалої програми розвитку АПК України. У ній обов'язково слід передбачити і паритет цін на сільськогосподарську продукцію, щоб рентабельність її складала не менше 30 відсотків, і кредити безпроцентні або під мінімальні – 2–3 відсотки, і державні дотації якщо не на всю продукцію, т
о хоча б на окремі її види, зокрема тваринництво.
На мій погляд, тільки така науково обгрунтована державна програма зможе не лише інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво, а й відродити село. Селянин не повинен бути на задвірках суспільства у своїй державі, він створює матеріальні цінності, на яких нині наживаються недобросовісні переробники, посередники, бізнесмени, чиновники.
Як довірена особа Віктора Януковича під час виборів Президента, я впевнений, що новий Глава Держави, уряд України дадуть можливість селянину стати справжнім господарем, а не наймитом. Я також впевнений, що влада з повагою ставитиметься до людей, створить належні умови для праці, чітку організацію виробництва. І коли ми працюватимемо у таких умовах, то будуть в Україні і хліб, і молоко, і м'ясо, й овочі та фрукти. Буде все.
Микола ЛЕГУША
Журналіст
[1]