– Олександре Григоровичу, розмови про захист селянина тривають уже не одне десятиліття…
– Та що там десятиліття! Століттями триває цей безкінечний процес. Не будемо заглиблюватися у сиву давнину, а поглянемо на сто п’ятдесят років тому. Тоді було видано справді історичний указ про ліквідацію кріпацтва. З тих пір траплялися лише короткі періоди, коли селянин міг стати справжнім господарем. Він був і залишається відчуженим від основного засобу виробництва – землі. Міцного господаря, трудівника до сьомого поту визнали куркулем, ворогом влади, знищили як клас. Колективне господарювання врешті виборсалося, вийшло на якісь ефективні шляхи розвитку, як грянули нові реформи й нові потрясіння.
Нині на село приходить інвестор, часто з іноземною часткою капіталу – руїна поглиблюється. Адже логіка інвестування полягає в отриманні швидкого й великого прибутку. Їй суперечить логіка устрою сільського життя, де виробництво – хоч і важлива, але лише одна зі складових частин. Інтенсифікація рослинництва за рахунок споживацького ставлення до землі, нехтування іншими галузями, соціальною сферою породжують глобальні проблеми, які даються взнаки вже нині, які відгукнуться і в майбутньому.
Я далекий від думки про якийсь вселенський зговір проти нашого селянина, не хочу змальовувати сьогодення лише чорними фарбами, однак нинішні сумні реалії, як-то кажуть, оптимізму не додають.
– І все ж, скільки селянина не “захищають”, а він виживає. Ось і минулого року, за даними Держкомстату, АПК зробив найбільший внесок до державної скарбниці серед інших галузей економіки.
– Зробимо наголос на слові “виживає”. Вся продуктивна енергія селянина іде саме на виживання. А коли ж жити? Коли ж вести не просте, а розширене відтворення матеріальних благ? Та й хіба назвеш благами елементарні речі, необхідні для існування?
Селянин виживав не завдяки, а всупереч державній політиці, котра була спрямована на великі проекти, реалізація яких здійснювалася за рахунок сільського господарства. Ще на моїй пам’яті – голод 1947 року, непосильні податки на плодові дерева, порося, корівчину, курку, численні державні позики, які виплачували мої батьки. Мій батько, фронтовик, за те, що скосив бур’ян на полі у 1947 році, мав дуже великі неприємності. Та хіба тільки він.
Можливо, видамся читачам “Зорі Полтавщини” занадто сентиментальним, але хочу згадати про своїх дідів – Трохима Тимофійовича і Семена Лукича. Обидва вони були на всі руки майстрами. Дід Трохим міг гарбу зробити, взуття полагодити. Дід Семен зруби для хат складав, стельмахував. Молоде покоління, мабуть, і не знає, що то таке – стельмах. Поясню – це майстер, який робив колеса для підвід. Щоб врятувати родину, дід Трохим купив десь жорна. На них мололи не борошно, а муку, як писав в одному з віршів Василь Симоненко, піт і сльози селянські. Так виживали люди в середині ХХ, атомного й космічного, століття. Що змінилося з тих пір? Звісно, забулися старі ремесла, бо замість гарби й підводи нині є швидкісні авто, а рахівниці замінили калькулятори й комп’ютери. Однак доля селянина залишилася такою ж. Він знову змушений виживати, натираючи мозолі. Бо треба вчити дітей, латати дірки в сімейному бюджеті, допомагати стареньким батькам…
– Олександре Григоровичу, а як же інакше? Адже, щоб щось мати, треба працювати, треба заробити…
– Безумовно. Проте заробляють по-різному. А праця селянина оплачується чи не найнижче. Сільгосптоваровиробник вирощує зерно, худобу. Одне слово, створює матеріальні цінності, а на його праці наживається цілий легіон, як тепер прийнято називати, підприємців. Відбувається перерозподіл плати за продукцію. І в цьому ланцюгові остання ланка – селянин. Вичерпується потенціал, вимиваються кошти, а капіталовкладень саме у виробництво немає.
Скажімо, минулого урожайного року рентабельність рослинництва у нашому господарстві склала 17 процентів. Та ніколи такого не було. Вона складала не менше 50 відсотків.
– До цього призвели низькі закупівельні ціни на зерно?
– Ціни були відносно прийнятні, але ж у рази подорожчали пально-мастильні матеріали, гербіциди, пестициди, засоби захисту рослин, мінеральні добрива. Я не беруся оцінювати, наскільки виправдане таке здорожчання. Але державних дотацій сільгоспвиробники не отримали. Що маємо зараз? Ріст цін на споживчому ринку.
Інша проблема – банківські кредити. Вони видаються під 28–30 відсотків. Банки не можуть і не хочуть ризикувати. Сільгосппідприємствам не під силу брати такі кредити.
Звичайно, ми не можемо рівнятися на розвинені країни Європи. Там інші умови й правила. Але ж і за вітчизняними умовами й правилами розвиватися просто немає можливості.
– Олександре Григоровичу, можливо, ринок землі допоможе вивести сільське господарство на шлях інтенсивного розвитку?
– Я глибоко переконаний, що земля і надра повинні належати лише державі. Продавати можна тільки те, що створене працею людини. Ні земля, ні корисні копалини не належать до творіння рук людських. Знаєте, нас, противників продажу землі, виставляють такими собі закостенілими консерваторами, що не здатні сприйняти нові віяння. Були б ті віяння справді новими, прогресивними…
Я не прихильник страшилок про те, що нашу землю скуплять іноземці. Та ріднесенькі скоробагатьки швидше дадуть їй “раду”. Так само спритно, як впоралися із державними актами на землю. Через корпоративні відносини земельні частки передають по кілька разів, і в селянина залишається тільки папірець. Де, в яких судах, в яких інстанціях він знайде правду? Інша схема земельних оборудок: власник паю хоче припинити відносини з орендарем, а той йому заявляє, мовляв, за рік-два я значно збільшив вміст гумусу на орендованій площі, тож або треба заплатити кругленьку суму, або ж і далі погоджуватися на невигідні орендні умови. І таких лазівок із кожним роком віднаходиться все більше й більше.
Може, й потрібен рух землі, але для цього необхідно створити державний земельний банк, щоб тільки через нього йшла торгівля таким дуже специфічним товаром, як земля, щоб вона залишалася у власності тільки держави.
– Олександре Григоровичу, погодьтеся, що право власності на земельну частку (пай) – це певний соціальний захист селянина.
– Орендний відсоток нині становить у середньому три проценти від загальної вартості паю. Звісно, це краще, ніж нічого. Але, по-перше, за якими параметрами визначалася та загальна вартість? По-друге, село, на жаль, старіє. Молодь, яка приходить у сільгосппідприємства, вже не має можливості одержати повноцінний земельний пай, бо земля розпайована. Паї переходять у спадок людям, які в переважній більшості не живуть у селі, а отже, й не мають відношення до сільгоспвиробництва. От і виходить, що виникає дисбаланс інтересів, утворюється розшарування навіть у, здавалося б, однорідній селянській масі.
– Весна несе нові надії й нові клопоти…
– Клопотів, певно, більше. Дуже тривожить стан озимини. Проби, які взяли наші агрономи на окремих полях, показують, що 25–30 процентів сходів “задавила” крижана кірка. Зима була складною – дошкуляли не стільки морози, скільки відлиги. Отож є побоювання, що доведеться пересівати чималі площі. Але це, як-то кажуть, наші внутрішні проблеми. До нинішньої весни, як і має бути, ми готувалися минулого року. Впораємося з проблемами, яких додала нам погода.
Значно важче подолати крутояр проблем між сільгоспвиробником і різноманітними державними службами. Представники багатьох відомств мало не щодня йдуть до нас із перевірками, контролем, виявленням недоліків. І мета цих заходів зовсім не профілактична. Приходять не для того, щоб допомогти, а для того, щоб оштрафувати. Складається таке враження, що ефективність роботи державних служб вимірюється розмірами накладених на виробника штрафів. Я розумію, що всі ці суми йдуть до бюджету, але навіщо обрано саме такий спосіб його наповнення, зрозуміти не можу. Адже за таких умов н
езабаром нікому й нічим буде штрафи платити.
Ми – сумлінні платники податків. Минулого року сплатили 3 мільйони 245 тисяч гривень, зарплати своїм працівникам видали близько 7 мільйонів гривень. Поповнюючи бюджет немалими сумами, змушені платити за кожну довідку, за кожну послугу державних служб. Стає прикро за споживацьке ставлення до виробника матеріальних цінностей.
– Олександре Григоровичу, підсумовуючи нашу розмову, скажіть, що, на Ваш погляд, треба зробити в першу чергу, щоб агропромисловий сектор економіки міг ефективно функціонувати?
– Перш за все відмовитися від споживацького ставлення до села як до джерела дешевої робочої сили і дешевої сировинної бази.
Держава повинна не штрафувати, а допомагати розвивати виробництво – це значно збільшить надходження до бюджету.
Дотації мають бути гарантованими, а банківські кредити – доступними. Сільгосппідприємство не може постійно “вимивати” обігові кошти, втрачати потенціал розвитку. Він – не безмежний.
Потребують впорядкування земельні відносини. Це не лише економічна, а перш за все соціальна проблема загальнодержавного масштабу. Власник Державного акта на земельну частку володітиме своїм паєм лише тоді, коли земля залишиться у власності держави.
“Зоря Полтавщини”
[1]