Як я

РІс у мене в горщичку, як моя мама казала, "цвіток". Я його поливав, але дуже з ним не спілкувався, може, тому він і почав гибіти, чахнути. Шкода, а годиться викинути. А оскільки для мене свобода є цінністю універсальною, то вирішив я посадити те нещастя десь на волі, в затишному місці, гляди – й оклигає. А під осінь, подумав, поїду проінспектую: якщо одужає – до хати назад заберу. Сказано – зроблено. Сів я в свій кадилак, взяв ніж – ямку копати – та "цвіток" і поїхав у парк за місто, на те місце, де нещодавно пікнікував.
Заїхав у лісок, звернув на травичку і влетів у… протикадилачний рів. Не ополченці копали, профі – замаскували добряче. Та не просто влетів, а сів бампером і черевом на грунт. Поповзав довкруг авто навколішки, оббрьохався, та із шанцевого маю тільки ніж складаний. А треба відкопувати бампер, бо якщо рачкувати, то він відірветься. Давай я копати. Ножем. Уже й траву в рівчаку обтоптав, і бампер трохи відкопав, аж тут з'явився коп на "Дюранго". Один, зате із цюцьком позад себе.
Приїхав і стоїть. Я підвівся, іду до нього, а вівчур почав гавкати на мене. Я гаркнув: "Полкан, свої!" Пес замовк. Поліцай так непривітно питає: "Що ти йому сказав?" Кажу, в СРСР усі службові собаки мали військові ранги. До генерала не знаю, щоб який дослужився, а "колонел" – найвище для них звання. Я вашого пса, кажу, назвав полковником, із чого він дуже втішився й замовк, щасливий. Коп дуже підозріло на мене дивиться і питає документи. Даю. Роздивляється, коли бачу – з'являється на його обличчі посмішка від вуха до вуха. Каже, що він належить до тієї ж страхової компанії, що і я. Це значить, що він теж має старовинний автомобіль, бо такі страхують тільки певні компанії. Ну, вилазить він із авто, і давай два придурки мало не обніматися. Специфічна розмова, охи-ахи, як баби біля колодязя. У нього, виявляється, джип "Вілліс-Оверленд" 1951 року, часів корейської війни. Я ж давай розпитувати, він давай розказувати, яка в нього лампова радіо-станція тих часів та які троси-лопати. І що має сержантський мундир та карабін, із яким на шоу виїжджає.
Мені, по-перше, справді цікаво, а по-друге, він бачить, що я компетентний у цих речах, тож далі мова пішла про американський авто-
пром взагалі, а тоді – й у деталях. Дуже добре поспілкувалися. Далі – більше. Виявляється, він має ще один джип, вже сучасний, ренглер у модифікації "Сахара". Це найпотужніший (6,4 л, понижені передаточні, спеціальні великі колеса з автопідкачкою тощо) із ренглерів, тож не пропускає жодного шоу чи змагання в навколишніх штатах. Між іншим, їздить по 4-й категорії. Це справді круто: всього їх шість, і треба мати кваліфікацію на те. Я, на-
приклад, із моїм досвідом савєцького бездоріжжя по третьому вже не проїду, який мені джип не давай.
Добре полялякали ще про оффроуд, хвилин сорок минуло, доки не наговорилися. За цей час мало не породичалися! Ну, від оффроуд природним шляхом добралися до мого випадку – теж оффроуд. Підійшли, все обдивились і спільно виробили тактику: бампер відкопати, викопати ямку під домкрат (я маю гідравлічний, що було схвалено. Бо професійно). Підважити. Тоді під колеса підкласти колоди – і вуаля! Про те, що можна зачепити мене доджем, якось мови не було. Ну, мало що, машина казьонна… Коротше, кажу, давай лопату! А у них в машині, крім дробовика, ще ціла купа всілякого необхідного реманенту мусить бути, і лопата обов'язково. А він каже – не дам.
Далі – наш діалог:
– Що значить "не дам", я сам копатиму, скільки там тої роботи.
– Ти не можеш того робити, бо потратиш дерен, траву.
– ………..?
– Я не можу тобі того дозволити! Це зона відпочинку – заповідник, і цього не можна!
– Але я клянуся, що залишу все, як було. Дерен акуратно виріжу, а тоді на місце прилаштую, і все буде ідеально.
– Ні!
– Слухай, я все розумію, маю респект до права: обіцяю приїхати сюди в уїк-енд і попрацювати на громадську користь (нам із суботниками не звикати), знайду, що робити.
– Вірю! Ти хороший чоловік, але того робити не можна, я не можу того дозволити, бо мій обов'язок – те пильнувати!
"…..ць, – кажу про себе. – Зіткнення цивілізацій". І пропоную:  
– Давай так: ти даєш мені лопату і щезаєш на 15 хвилин, а коли повернешся, отримаєш її назад.
– Як це?! Я ж знатиму, що ти тут копаєш, а я не можу того дозволити!
– То що ти мені пропонуєш? Ти коп, ти мусиш мені допомогти!
– Я знаю дешевого джекера, зараз подзвоню.
Ради нема. Телефонує. Десять хвилин, поки джекер їде, ми не розмовляємо. Я ображений, набурмосився, коп теж не в дусі. Не думаю, що його сумління гризло.
 Приїздить веселий чоловічок на траку, слідом за ним – ще один зівака. Мабуть, той, що в поліцію "стукнув".
Подивився веселий чоловічок і каже: 90 доларів 95 центів.
– Скільки?!
Ти, кажу, не гарячкуй, дай мені гачка із твоєї лебідки, я сам причеплю. Ти тільки смикнеш, це 10 секунд. Але – за реальну ціну! Кажу копу, що він же обіцяв мені дешевого джекера, а цей он які гроші править! Краще, кажу, ми б з тобою на них доброго коньяку випили! Поліцай почервонів, аж я перелякався, й каже: я, мовляв, того не чув, що ти мені хабара пропонуєш, бо я мушу на тебе кайданки одягти і до судді відвезти! Господи, та який хабар? Я ж до тебе неофіційно! Гаразд, каже, я тобі дам номер свого телефону і ввечері поговоримо неофіційно. Але зараз тебе звільнити – це справа офіційна.
 Джекер тим часом опустив свою платформу, причепив до кадилака, вткнув нейтралку, смикнув – так і сталося: 10 секунд! Дав йому кредитку, він виписав квитанцію: 90,95!
Попрощався я із копом холодно, телефону не взяв, але домовилися, що зустрінемось на шоу античних авто.
Поїхав додому, злий і брудний. По дорозі зупинився в китайському ресторанчику, замовив на винос курячі крильця із фритками, сів на лавку й думаю: "Блін, щоб я ще коли квіти пересаджував! Дуже дорого, не можу того собі дозволити".
Тут кинувся – а де ж рослинка? А в багажнику! Ех, як відкрив я багажник, як пожбурив той "цвіток" до урни!..

^[1]