– Сергію Євстахійовичу, Ви вирішуєте суто державні питання чи займаєтесь і громадською діяльністю?
– 90 відсотків свого часу й уваги я приділяю виключно роботі. Однак громадська організація “Славетні імена Полтавщини” інколи залучає мене до тих чи інших акцій. Особливо це стосується дитячих конкурсів і вшанування славетних імен Полтавщини. Це презентації альбомів, персональних виставок, а також конкурси дитячих малюнків. Зокрема, я був керівником художньої ради конкурсу дитячого малюнка “Голодомор очима дітей”. Ці роботи об'їздили й Сполучені Штати, й Канаду, виставлялися в Українському домі.
– Валерій Асадчев зібрався у відставку. А де Ви себе бачите з приходом нового губернатора? Як, на Вашу думку, зміниться виконавча гілка влади області?
– Все залежить від політичних подій, тому робити прогнози – річ невдячна. Однозначно, що продовжуватиму працювати на державній службі, ймовірно, переїду в Київ, думаю, що мій досвід, і життєвий і професійний, дозволить мені обіймати більш-менш високі державні посади.
– Розкажіть, будь ласка, про проект будівництва мосту в Кременчуці. Що заважає його реалізації?
– Будівництво мосту передбачає виконання передпроектних і безпосередньо проектних робіт. У минулому році їх вартість була достатньо високою, вона обраховується мільярдами, тому ні область, ні місто самостійно цю проблему не вирішать. Проектні роботи коштують до 5 відсотків від загальної вартості робіт. Їх повинна профінансувати держава. Фінансування з Державного бюджету було у 2008 році, у 2009-му не було виділено жодної копійки. На сьогоднішній день техніко-економічне обгрунтування будівництва мосту в Кременчуці урядом не підписане, тому що немає візи Міністерства фінансів. А візи Мінфіну немає, бо все упирається в кошти. Я переконаний, що зі зміною уряду робота зі спорудження мосту буде продовжена.
– Чи передбачені законодавством України приватні інвестиції в будівництво доріг? Адже недофінансування з боку держави, судячи з усього, продовжуватиметься…
– Світ знає єдину форму утримання доріг і автотранспортних магістралей. Це таке поняття, як концесія. В Україні прийнятий закон про концесії. Магістралі міжнародного значення, наприклад, найбільш навантажена в Україні автомагістраль Київ–Харків–Довжанський, однозначно мають бути передані в концесію. Що це таке? Магістраль віддається у тимчасове користування на певних умовах приватному власнику, окрема ділянка, збудована за приватні кошти. Однак це передбачає платність послуг. Не реклама, не сервісна мережа, а сама проїжджа частина вимагає платність послуг. Але за умови, що паралельна дорога буде безоплатною. Це автобан. Така практика існує в усьому світі, у нас, на жаль, ще немає таких прикладів. Я думаю, що це неправильно. А не вкладають кошти тому, що недосконала законодавча база. Закон існує, але є безліч нормативних документів, які не врегульовують питання. До того ж у країні склалася така політико-економічна ситуація, яка не є привабливою для інвесторів, а державних коштів не вистачає. Хоча є наміри запровадити збір за реалізацію світлих нафтопродуктів, який би потім направлявся на утримання доріг.
– Можливо, варто перейти від практики щорічного ремонту дорожнього покриття до його облаштування за світовими стандартами?
– Виконання ремонтних робіт має відбуватися послідовно, циклічно й у повному обсязі. Тільки тоді ми зможемо утримувати в належному стані дорожнє покриття. Якщо є перебої з виконанням ремонтних робіт, вони не виконуються вчасно або не в повному обсязі, то, відповідно, і ямковість зростатиме. Фінансування таких робіт відбувається виключно за рахунок Державного бюджету. Нині фінансування дорожнього господарства України перебуває на рівні не більше 20 відсотків від нормативних потреб. Уявляєте собі? Капітальних видатків немає взагалі. Розмір потреб на річний поточний ремонт усіх доріг області сягає мільярда гривень. У Державному бюджеті минулого року було передбачено 315 мільйонів гривень, а реально витрачено 215 мільйонів. І в кінці року ще з десяток мільйонів “зависли” у Держказначействі. Ось таке ставлення минулого уряду до дорожнього господарства. Всі сподівання – на прихід в “Укравтодор” нових менеджерів. Якщо це станеться, то, думаю, ситуація кардинально зміниться.
– Запитання щодо якості газу, який використовується для опалення. Таке враження, що він “не горить”.
– Постачанням газу безпосередньо населенню займаються обласні газопостачальні підприємства. Це “Полтавагаз”, “Лубнигаз”, “Кременчукгаз” та “Гадячгаз”. Запитання до них. Єдине, що можу сказати, – щільність українського газу достатньо висока. Це з технологічної точки зору, хоча тут є над чим працювати.
– Деякі нафтогазові свердловини Полтавщини надані в оренду невідомо кому. Прибуток шалений… Хто саме наживається на загальнонародній власності, адже за Конституцією надра належать саме українському народу?
– Надра належать українському народу, але форма власності є державна і приватна. Наприклад, на Полтавщині мають ліцензії і працюють 23 підприємства, які видобувають вуглеводні. Із них 19 мають приватну форму власності. У тому числі й підприємства зі стовідсотковим іноземним капіталом. Це публічні компанії, акції яких можна купити на Лондонській біржі. При цьому частка видобутку приватними підприємствами щороку зростає. По природному газу частка видобутку підприємств із недержавною формою власності складає 19 відсотків. По нафті – майже 40 відсотків.
Однак є й підприємства, які здобули майно “хапужним” шляхом. Це родовища і свердловини. Кому вони належать? Засновниками приватних компаній є як фізичні, так і юридичні особи. А те, про що запитує респондент, як правило, оформлено через офшорні зони. Юридично прослідкувати, хто стоїть за тими чи іншими підприємствами, практично неможливо. Бо суть офшору саме в тому, щоб не показувати, хто є власником компанії. Держава – власник офшору, бере фіксований податок за користування офшором, все інше її не цікавить. Така пропозиція дорого коштує. Одне лише обслуговування офшору обходиться на місяць, наприклад, на Кіпрі – до 10 тисяч доларів, в Англії – до 50 тисяч. Хоча те, хто стоїть за кожною компанією, – не секрет. Це відомі в Україні політичні особи.
– Прокоментуйте, будь ласка, ситуацію з “Полтаванафтогазгеологією”. Її керівник Геннадій Сікалов стверджує, що собівартість газу, який добувається на Полтавщині, становить 190–220 гривень за тисячу кубометрів. Але при цьому підприємство знаходиться у стані “підвішеного банкрутства”, а Україна купує російський газ по 350 доларів за тисячу кубів…
– Я не можу говорити про будь-яке підприємство окремо від галузі геології України. Геологічна галузь знищена. Прикладом є “Полтаванафтогазгеологія”. Ситуацію можна оздоровити лише таким чином: по-перше, змінити керівників Мінприроди, тих, хто займається питаннями надрокористування, по-друге, розробити стратегію подальшого розвитку галузі. Адже без геології немає видобутку. Для того, щоб він був, потрібно розвідати запаси. Якщо цього не робити, то дійдемо до точки “ікс”, коли не буде вже чого видобувати. Темпи розвитку розвідки мають у два рази випереджати темпи видобутку. В Україні з 1994 року темпи видобутку значно випереджають темпи розвідки.
Світова практика свідчить, що успішність вкладання у розвідку становить 50 відсотків, тобто це 50 на 50. Тому приватники у розвідку й не вкладають. Їм краще забрати те, що раніше розвідала держава, і займатися там видобутком. Що стосується ціни на газ, то тут потрібно бути коректним. Бо сюди включається все: геологорозвідувальні роботи, транспорт тощо. Тому собівартість у 200 гривень – це собівартість лише технічного викачування вуглеводнів. Що стосується ціни, за якою ми купуємо газ у “Газпрому”, то це ціна політична. По такій ціні не купує жодна країна Європи. Це
політичний хабар попереднього уряду, переданий Росії.
Заступник голови облдержадміністрації Сергій Ясинський підсумував, що усі проблеми України, й Полтавщини зокрема, склались через відсутність у державі чітких концепцій розвитку житлово-комунального господарства, паливно-енергетичного комплексу, дорожнього господарства тощо.
– Багато хто перш за все прагне матеріально забезпечити себе та свою сім'ю, – сказав Сергій Ясинський. – Без проблем: нехай такий чиновник іде у бізнес. А коли ти на державній службі, то повинен обходитися заробітною платою, і до того ж – високою заробітною платою. А також працювати на своїй посаді 24 години на добу, і не тільки на свою галузь, а задля добробуту громадян.
[1]