Поки були живі Петрові батьки, найстабільнішим доходом невеликої сім’ї, яка ніколи не купалася в розкошах, слугувала їхня пенсія. Одне за одним мати й батько відійшли за межу вічності, й уже понад десяток років життя постає перед Петром у всій своїй жорстокій реальності.
До пенсії ще літ та літ, у районному центрі зайнятості таких, як він, на облік не беруть, бо за віком не перспективні, а роботи ж і для молодих не вистачає. Та й присадибну земельну ділянку має, а відповідно й дохід, тож і виживати з нього мусить. А яке те виживання – усім байдуже.
Не варто думати, що Петро лінується поратись по господарству. Це зовсім не так, город у нього завжди в порядку. Кілька років тому утримував птицю, але “завдяки” непорозумінню з більш заможними сусідами, яким вона буцімто завжди наносила шкоду, довелося вирізати індиків, а далі пустив під ніж і курей. Відтак єдиною надією і чи не єдиним джерелом доходів залишився той самий город. Його Петро плекає, мов малу дитину, бо це – годувальник.
У базарні дні, якщо до райцентру можна доїхати на велосипеді (автобус бо в село не ходить давним-давно, та й платити за проїзд нічим), збирає Петро свої нехитрі статки: буряк, моркву, цибулю, картоплю… Продати все вдається не завжди, бо таких, як він, “підприємців” на базарі – хоч греблю гати, та й великих грошей за ті овочі, звісно, не наторгуєш, але що поробиш, виживати ж якось потрібно… Хоча б на хлібину, олію чи цукор якось і наторгує. Про лікування або протезування зубів не може бути й мови, такі “розкоші” йому не по кишені.
Розпочалася весна, буде більше роботи, тішить себе думкою Петро, то й про болячки, які все частіше й наполегливіше нагадують, можна буде забути. Сказати, що він по життю якийсь невдаха, не можна. Адже свого часу був молодим і гожим, мав міцне здоров’я. Проводжаючи сина до армії, батьки сподівалися, що невдовзі їхня єдина дитина повернеться додому, приведе в оселю невісточку, а там і онучата підуть. Наповняться радістю батьківські серця, а в будинку задзвенить веселий дитячий сміх…
Та не так сталось, як бажалось. Петро відбував службу в ракетних військах, де отримав чималу дозу опромінення… З тим сподівання на одруження та нащадків і закінчилися. Так одному-однісінькому й віку доживати доведеться.
Як законослухняний громадянин він завжди ходить на виборчу дільницю, голосує за того чи іншого кандидата, хоча знає напевне, що від того вибору в його житті практично нічого не зміниться. Адже таких, як він, маленьких українців, які й створюють електорат для державних керманичів, десятки, а то й сотні тисяч у нашій країні, хіба вистачить уваги на всіх?! Натомість вони, оті пересічні українці, й не потребують нічого особливого. Їм би створити відповідні умови для нормального людського життя, а не виживання, як маємо нині. Щоб були робота на селі й хоча б елементарна соціальна захищеність, щоб людина могла відчувати себе в своїй рідній країні людиною, громадянином, а не якимось “електоратом”.
“Зоря Полтавщини”
[1]