Сорочки, що експонуються в залі, нагадують витончені жіночі силуети, які наче зависли у повітрі: дівоча, весільна, сорочка молодої жінки, вагітної, зрілої жінки, вдови і – сорочка для переходу в потойбіччя… У кожної – своя кольорова гама, свій візерунок. І свої символи. Ці орнаменти передавалися з покоління в покоління, в них – почуття, мрії, сподівання, долі. Ці сорочки свого часу носили дівчата й жінки у нас на Полтавщині.
А намітку – святковий жіночий головний убір із тонкого домотканого полотна довжиною до чотирьох метрів – пані Тетяні передала її бабуся, і нині їй уже близько ста років. Як її правильно зав'язати на голові, як загалом одягалися українські жінки в минулому, Тетяна Черненко продемонструвала прямо в залі, зазначивши, що вперше намітку дівчина одягала на своє весілля: нею мати навхрест перев'язувала доню, щоб уберегти її від злих очей. А прийшли на відкриття виставки, треба сказати, переважно жінки, багато жінок різного віку, й усі із завмиранням серця стежили за тим дійством – певне, десь у крові їхній озивалися закодовані часом почуття і відчуття, які дарує це дивовижне вбрання наших предків. Якась небесна чистота й піднесення від краси рукотворної, краси значущої, з якої людина пізнає себе і світ, за допомогою якої творить свою долю.
Особливо вражають оці суто полтавські сорочки, вишиті “білим по білому”. Довгі, “по кісточки”, із лляного чи конопляного полотна, вишиті бавовняними або шовковими нитками – залежно, на яку потребу… А в тому, що це справді так, що в орнаментах закодоване певне смислове значення, Тетяна Федорівна на собі переконалася. Якось, розповіла присутнім, вона купила собі дорогу й дуже гарну сорочку, а носити її не могла. Чому – зрозуміла аж тоді, коли навчилася читати символи: та сорочка була весільною за своїм призначенням… Тож вона й запевняє, що кожна жінка може завдяки сорочці, яку носитиме, вийти заміж, народити дитину, накликати долю…
Певна річ, час диктує свої умови, у “білій по білому” вишиванці довжиною до п'ят сьогодні не побігаєш по місту. Але традиційні елементи українського вбрання може використати кожна сучасна модниця, як саме – продемонструвала модельєр-дизайнер Анастасія Кучер у своїй колекції “Ми діти твої, прамати”. Сорочки, блузи, спідниці, прикраси ручної роботи з глини – в них мотиви, навіяні елементами трипільської культури, українського бароко, вони втілюють чотири стихії природи і чотири періоди в житті жінки. Одяг в етностилі показали полтавські сучасні дівчата, які виглядали дуже незвично, небуденно.
Свої роботи на виставці представили і член об'єднання “Берегиня” Таїсія Борисова та львів'янин Олександр Опорій.
А в центрі виставки – “Веснянка”: танок у виконанні білих довгих сорочок, за якими вгадуються жіночі силуети і вчувається пісня діви-весни.
“Зоря Полтавщини”
[1]