І висловлюємо їй свій подив, адже кажуть, що алое лікарське, деревовидне, цвіте один раз на сто років, тому його так і називають – столітник.
– Багатьох людей це справді дивує, бо ця рослина є чи не в кожному домі, а вони й не знають про те, що алое цвіте. Це такий новорічний феєрверк оранжевих свічок! Оцьому кущеві – 35 років, і цвіте він двічі на рік. Його батьківщина – Північна Африка. А ще квітує клівія – теж тропічна рослина. І починає зацвітати бугенвілея, ліана індійська, хоч для неї день ще короткий, – розповідає Антоніна Степанівна. – Ми маємо близько десяти видів алое – трохи пізніше заквітує алое вера, алое плямисте, алое війчасте – по черзі… Наприкінці січня зацвітуть інші тропічні рослини, далі підуть субтропіки – розани, олеандри…
Умови оранжереї, цієї штучної екосистеми, повинні відповідати вимогам, які можна порівняти з рослинництвом на вікритому грунті.
– Ми щодня на сторожі, хвилювалися особливо у дні стихії, щоб газ та електрику не припинили подавати, тому й підстрахувалися – поставили чотири бойлери, вже охрестили їх “паровозиками”, і топимо дровами, це надійніше. За негоди й у вихідні працювали, бо у снігопад була загроза того, що може провалитися скляний дах. Але натопили, і все обійшлося.
Антоніна Степанівна з 1995 року працює директором Ботанічного саду, розповідає історію його створення, віддаючи належне своїм попередникам, унікальною людиною називає Аїду Киву. Ця жінка більше тридцяти років працювала тут директором і зробила неймовірне на той час для Полтави у рослинному світі. Вона звезла з різних куточків України колекції рослин захищеного грунту, і рада ботанічних садів надала тодішній Полтавській агробіостанції статус Ботанічного саду. То була титанічна праця, наголошує Антоніна Степанівна. І сьогодні вона вдячна за підтримку й розуміння у вирішенні багатьох проблем цього унікального господарства ректору ПНПУ Миколі Степаненку, котрий із перших днів роботи на цій посаді прийшов, оглянув його (тож маємо ремонт тепломережі, лабораторного корпусу, водогінної, опалювальної систем), і декану природничого факультету Марині Гриньовій. А також людям, які “віддані своїй праці до фанатизму”, як каже директор, а це – п'ять лаборантів: Тетяна Подгорич, Олена Воскресенська, Наталія Петрина, Людмила Баришенко, старший лаборант Віра Демочко, це робітники й охоронці.
І сад, який нині “спить” під снігом, і оранжереї – то велика навчальна лабораторія для студентів природничого факультету, місце для занять із ботаніки.
Але повернемося в атмосферу райської казки. Антоніна Дзюбаненко показує нам колекцію розанів – її складають різнокольорові гібіскуси, фікуси, драконові дерева – драцени дикої форми, датура, бугенвілея – візитна картка Індії, вона присутня там і на весіллях, і на похоронах, і на всіх урочистостях. Пеларгонія запашна, молочай листовий, гранат декоративний, кипариси. Агава декоративна – листя із жовтою окантовкою – вражає: такі вигини, така витончена пластика! Агава сиза – з неї роблять текілу, цим рослинам по 25 років, а юка прожила тут майже 30, як і перуанські кактуси, – вони перенесені зі старої оранжереї. Фігове дерево – інжир, він же – винна ягода, винне дерево. Воно у грудні скидає листя, а в січні уже з'являються фіги – плоди, за ними – листя. А ось і його родич – фікус повзучий. Сиконії – його плоди схожі на фігові, але отруйні. Ромашка, хризантема, хлорофітум пучкуватий. Гігантський фікус. Виткий фікус – справжні дива! Тут близько 600 видів, форм і різновидностей рослин із різних куточків земної кулі. Вони привезені майже з усіх регіонів України.
– Між ботанічними садами особливі стосунки, – посміхається Антоніна Степанівна. – У нас багато, дамо і вам. Сьогодні маємо ще й колекції бузку, півників, троянд, хризантем, голонасінних, а також лікарських та сільськогосподарських рослин, їхніми кураторами є викладачі – наукові співробітники кафедри ботаніки.
– Ви відчуваєте, що всі вони – живі істоти?
– Вони – як діти, але незахищені діти. Під час стихії ми залишали своїх дітей і спішили сюди.
– І маєте віддачу – рослини чують вас?
– Коли заходиш в оранжерею, забуваєш про все. Це така релаксація – і фізична, й духовна… Ми відчуваємо їх на такому рівні… Ну, наприклад, росте рослина, і бачиш, що її треба вже пересадити. Але якось внутрішньо, душею відчуваєш, що – не сьогодні, сьогодні – не можна. Ми всі, не лише я, кожен співробітник. Ми не користуємося астрологічним календарем, це все на іншому рівні… Ще приклад. Дали нам ананас декоративний. І сидить він у грунті, то листочки гниють, а то й зовсім скис – неестетично виглядає в колекції. Одного разу взяла його й кажу: “Дорогенький, досить – ти вже два роки мене мучиш. Отут тобі місце!” Й віднесла, кинула в корзину. А Віра Демочко, старший лаборант, взяла й посадила його у вазон. І він відростає!
– Злякався?
– Злякався. Це пояснюється дуже просто. Рослини також мають фізіологічні речовини, які їм влаштовують стрес. Він проявляється у прагненні до росту – заквітувати й дати плоди, щоб себе зберегти. Кожна рослина така розумна! Вона завжди намагається зберегти свій вид у природі. Навіть на дачі, на городі подивіться: рослинка слабенька, а починає квітувати й утворювати насіння. Ось і ананас я “злякала”, й він почав рости.
– Можете порадити нашим читачам, як “злякати”, наприклад, кактуси, щоб вони зацвіли?
– Треба створити для них відповідний повітряно-вологий режим і грунт. Кактуси із жовтня по березень треба поливати раз на місяць і утримувати при температурі, не вищій за 5 градусів тепла, максимум – 9. Цього можна досягти, якщо закрити плівкою полиці на вікні, де вони ростуть, від кімнати. А грунт узяти не поживний, а відповідно до пустелі – листова земля, гравій, камінці, пісочок. Або винести на подвір'я, коли вже зникне загроза весняних заморозків. Там або залишити у вазоні, або пересадити прямо в грунт. І вони будуть квітувати.
… Звідси, з цієї казки, не хочеться в холод, у зимовий дощ, в хуртовини, в морози. Справді – райський куточок. І головне – він доступний: на екскурсії сюди приходять учні полтавських шкіл, студенти – навіть із сусідніх областей. Полтавський Ботанічний сад – один із найкращих при навчальних закладах України.
А втім – різдвяна казка триває…
“Зоря Полтавщини”
[1]