23 жовтня нинішнього року в клубі медичного центру “Нові Санжари” мав відбутися концерт народного артиста України Леоніда Сандуленка на честь 65-ї річниці визволення України від фашистських загарбників. Саме того дня “Світлиця” надрукувала інтерв'ю з артистом, яке незадовго до цього провів журналіст Петро Жаботинський. Перед початком концерту Петро Михайлович разом зі своїм молодим колегою Володимиром Любком пройшли до гримерки, аби вручити гостеві примірник газети.
– Артиста у гримерній ще не було, натомість нас зустріли дві співробітниці медичного центру, – розповідає Петро Жаботинський. – Очікуючи, ми розговорилися з однією про краєзнавство, яким я захоплююсь, і вирішили обмінятися номерами мобільних телефонів. У цей момент до кімнати зайшов селищний голова Андрій Река. Він швидко привітався з моїм колегою і простягнув руку мені. Я автоматично простягнув йому правицю із затиснутим у ній телефоном, адже ще набирав цифри, а у лівій тримав блокнота. Можливо, саме це й не сподобалося Андрію Олександровичу, бо наступної миті він вихопив “мобілку” у мене з руки і пожбурив на підлогу, викрикуючи: “Хам! Я такого хамства не бачив! Чому ти сюди прийшов? Хто тебе запрошував? Он двері, геть звідси! Я тут хазяїн!” І буквально в плечі виштовхав мене за двері гримерної…
За словами Петра Михайловича, який, до речі, вже понад 30 років працює у районній газеті, а свого часу був її головним редактором, для нього це було великою несподіванкою.
– Я знаю запальний характер Андрія Олександровича, адже знайомий із ним понад 30 років, – продовжує наш колега. – Він дуже енергійний, діловий, цього в нього не відняти. Але з людьми поводиться грубо. Яке саме “хамство” з мого боку розлютило селищного голову, я не розумію й досі. Припускаю, що до цього він встиг прочитати свіжий випуск районної газети, що на той час уже вийшла з друку і продавалась у роздрібній торгівлі. На першій сторінці там було розміщено критичну статтю, у якій ішлося про, м'яко кажучи, недипломатичну поведінку Андрія Реки під час чергової апаратної наради у райдержадміністрації. Статтю писав не я, а мій колега Олександр Зінченко. Взагалі за час роботи у редакції районної газети мені не доводилося писати критичних матеріалів на адресу Андрія Реки. Не знаю, чому він на мене так розлютився, але в будь-якому випадку вважаю це приниженням моєї честі й гідності – професійної та людської.
Наші колеги з новосанжарської “районки” розповідають, що вже давно звикли до некоректних висловів місцевого чиновника на адресу газети та її працівників.
– На мою думку, поведінка селищного голови не зовсім толерантна, – говорить Олександр Зінченко. – Неодноразово він допускав некоректні висловлювання як на адресу журналістів, так і газети, заважав журналістам виконувати їхні професійні обов'язки. Протягом довгого часу ми сприймали це як прояв його екстраординарного характеру, своєрідні жарти. Однак всьому є межа… Невирішених соціальних проблем у селищі – чимало, журналісти “Світлиці” неодноразово звертали на них увагу селищного голови у своїх публікаціях. Але його не критикував Петро Жаботинський, адже працює над іншими темами. Усі, хто знайомий з Петром Михайловичем, знають, що це – людина спокійна, виважена, не здатна на образи. Думаю, що він просто потрапив під гарячу руку селищному голові після виходу в газеті критичного матеріалу.
За словами Олександра Зінченка, образи на адресу журналістів з боку селищного голови почастішали після того, як газета розмістила звернення районної ради, яка є засновником “Світлиці”, до громади району. У ньому висловлювалася стурбованість із приводу будівництва у Нових Санжарах алеї Слави. Тож ми звернулися за коментарем до заступника голови Новосанжарської районної ради, члена Національної спілки журналістів України Бориса Федоренка:
– Безумовно, це неприємний випадок. Якщо така поведінка селищного голови є реакцією саме на заяву районної ради, опубліковану в газеті, він не має права “зриватися” на журналістах. Будь-які спірні питання маємо вирішувати цивілізовано – в робочому порядку або ж у суді. Напевно, можна було і не помічати цю ситуацію, адже начебто нічого особливого не сталося. Ушкоджень нікому не завдано. А слова? Чи вперше грубі слова чують від селищного голови не тільки журналісти, а й громадяни чи посадовці? На мою думку, інколи словами можна сильніше ранити, ніж фізично.
– Борисе Васильовичу, чим була викликана необхідність звернення райради до жителів району?
– Справа в тому, що у 2007 році з ініціативи районної ради у Нових Санжарах було заплановане будівництво алеї Слави з метою вшанування видатних новосанжарців. Обсяг початкових капіталовкладень – 100 тисяч гривень, з яких 70 тисяч спрямовувались із цільового фонду, 30 тисяч – як співфінансування селищною радою. Було створено відповідну комісію, проектний ескіз алеї виносився на обговорення громадськості, ветеранів. Демонстрували його й представникам Полтавської газонафтової компанії, звертаючись до них із проханням допомогти коштами.
Місце вибране у центрі Нових Санжар, біля Братської могили. Стати замовником будівництва доручено селищній раді, яка мала замовити проект і визначити підрядника. Селищний голова був включений до оргкомітету. Для підготовки майданчика ми залучали техніку підприємств і організацій. Кошти надійшли замовнику ще у серпні минулого року, але певний час селищний голова ігнорував рішення районних депутатів щодо затвердженого графіка будівництва. А на початку будівельних робіт стало зрозуміло, що Андрій Река вносить особисті корективи в будівництво – воно ведеться зі значними відхиленнями не тільки від будівельних норм, а й від затвердженого проектного ескізу.
Рекомендації відповідних комісій, оргкомітету, спеціалістів у галузі архітектури та будівництва, а також письмові звернення голови районної ради Юрія Лебедина до новосанжарського селищного голови останнім ігнорувалися. Тому ми змушені були повідомити через газету про те, що при подальшому ігноруванні думки депутатського корпусу району, територіальної громади, ветеранів кошти на фінансування будівництва алеї Слави виділятись не будуть. Напевно, наше звернення й спровокувало таку реакцію Андрія Реки, бо саме після цього на нараді керівників району селищний голова повів себе різко. Звинуватив керівництво районної ради в тому, що йому заважають працювати, супроводжуючи це відповідними висловлюваннями. А журналісти, які були присутні на нараді, просто переповіли про ці події в газеті.
Відкриття алеї Слави було заплановане на 9 травня 2010 року. Зараз райрадою скасовано рішення про оргкомітет і повідомлено селищну раду, що фінансування не буде…
– То, на Вашу думку, саме несприйняття критики викликало таку реакцію селищного голови?
– Думаю, що Андрій Олександрович надто звик до того, що засоби масової інформації його постійно хвалять і ніхто не помічає недоліків у його роботі. А критика стимулює краще працювати. Петро Жаботинський займається історичною, краєзнавчою тематикою, пише книжки. Його заслуги як журналіста для району помітні.
З проханням прокоментувати інцидент ми звернулися до Новосанжарського селищного голови Андрія Реки:
– Петра Жаботинського я знаю більше тридцяти років, нам із ним доводилося спілкуватися у різних ситуаціях, – зазначив Андрій Олександрович. – За всі ці роки я жодним чином його не образив, а траплялося, що й допомагав. Не мав на меті нічого поганого і в той вечір. Та жінки, які були у гримерці, попросили, щоб я вивів його звідти, доки не зайшов Леонід Сандуленко… Я чекав, поки він закінчить розмову по “мобілці”, але часу було обмаль, тож узяв телефон у нього з рук і кинув на крісло. А потім узяв його за плечі й вивів з кімнати. Його колезі я сказав, що він може залишитись, але той пішов разом із Жаботинським.
– Андрію Олександровичу, журналісти вважають, що цей інцидент спровокува
ли критичні статті на Вашу адресу в районній газеті.
– Ви знаєте, я цілком нормально сприймаю критику засобів масової інформації, коли вона направлена на благо громади, – відповів Андрій Река. – Я людина публічна, давно займаю керівні посади, а отже, постійно перебуваю, так би мовити, “під прицілом” журналістів. Завжди я знаходив з ними спільну мову, надавав цікаву об'єктивну інформацію. Їхній критичний погляд на деякі речі допомагає мені уникнути помилок, а іноді – дозволяє їх побачити. Я вважаю, що без критики не може бути прогресу. Водночас багаторічний досвід дозволяє мені відрізнити критику від критиканства. А саме ним займаються журналісти нашої “районки”, які, на мою думку, працюють на певних осіб у районі. Як колись говорив Михайло Ломоносов, помічати чужі помилки не багато коштує, запропонувати щось краще – от що личить гідній людині. Я по 25 годин на добу працюю для новосанжарської громади, і мені немає коли займатися політичними інтригами.
Григорій Гринь, голова обласної організації НСЖУ:
– Буквально за два останніх місяці на Полтавщині зафіксовано п'ять випадків, коли журналістам перешкоджали виконувати свої професійні обов'язки. У Лохвиці, Котельві, тепер – у Нових Санжарах представники місцевої влади намагались втручатися у діяльність журналістів. У Полтаві оператора ОДТРК “Лтава” побив перехожий, а співробітнику комунальної інформаційної агенції “Новини Полтавщини” Сергію Шкоденку заборонив робити фотозйомку черги в аптеці представник… облдержадміністрації! Більше того, чиновник погрожував журналісту, намагався пошкодити фотокамеру, а відзняті кадри вимагав знищити.
Про усі ці випадки утисків ЗМІ ми інформуємо органи влади, прокуратуру, міліцію, та у відповідь зазвичай отримуємо відписки. Вочевидь, що дуже велике бажання знову накинути зашморг на свободу слова, як-то й на свободи загалом. Саме тому це питання мало постати під №1 на пленумі НСЖУ 6 листопада у Києві, але його перенесено через епідемію грипу. Та діагноз цим тривожним явищам журналістська спільнота неодмінно поставить: аби вберегти здобуту гласність і не допустити ревізії демократичних завоювань.
* * *
Відстоюючи свободу слова, хочемо вкотре нагадати представникам органів влади про їхній обов'язок сприяти незалежності засобів масової інформації від впливу політиків і бізнесменів. А закінчити цей матеріал хочу дуже влучним, на мій погляд, висловлюванням однієї колеги-журналістки: “Журналіст – як коментатор спортивного матчу. Якщо він говорить, що матч програний з рахунком 2:0, то варіантів два: або він бреше, і це всі бачать, або він говорить правду, і тоді навряд чи його слова впливають на результат матчу. У будь-якому випадку результат матчу визначають не коментатори, а його учасники”.
“Зоря Полтавщини”
[1]