– Іване Івановичу, як-то кажуть, з чого все починалося?
– Гуманітарний нахил, і зокрема потяг до поезії, в мене почав проявлятися ще коли був старшокласником. Свій перший вірш, присвячений 30-річчю Перемоги, я написав у восьмому класі – й досі пам’ятаю його рядки. Після цього мене почали запрошувати в літературну студію, яка діяла тоді при місцевій районній газеті. Потім потроху почав писати невеличкі інформації, які друкували на її шпальтах. Згодом став мріяти про професію журналіста. З’явилася навіть думка вступати на факультет журналістики. Але склалося так, що успішно здав іспити на філфак Полтавського педінституту. В студентські роки я багато писав, мої вірші неодноразово друкували в “Комсомольці Полтавщини”, в інших виданнях. Навіть збирався видати власну поетичну збірку… Поступово поезію змінила журналістська проза. Залишаюся їй вірним уже багато років.
– Отже, маючи диплом вчителя, Ви стали журналістом…
– Виною цьому – випадок. Я закінчив інститут із червоним дипломом і повернувся додому, маючи намір працювати за фахом. Звернувся в райвно і почав чекати розподілу. Але через кілька днів по тому мене викликав до себе тодішній перший секретар Решетилівського райкому партії і запропонував роботу в районній газеті. Я погодився…
– Як сприйняли це батьки?
– Батько – він працював водієм у колгоспі – спочатку поставився до цього доволі скептично, навіть деякий час підсміювався з мене. Але якось вийшла моя газетна замальовка “Стежина до ферми” про одну з доярок, до речі, моя мама теж була дояркою. І батько з гордістю розповів, як завгар на весь гараж читав ту мою публікацію і хвалив її. Так я отримав батьківське благословення.
– Яка публікація для Вас особливо дорога?
– Мабуть, присвячена сухорабівському майстрові Михайлові Луценку – “Художник із серцем Данко”. Мені пощастило особисто знати цього чоловіка. Це була людина надзвичайно широкої душі. Малював картини і дарував їх усім, хто бажав. Зараз у Сухорабівці, в місцевій школі, яку я свого часу закінчив, є постійно діюча виставка його робіт, організована місцевими вчителями.
– Чим для Вас став “Решетилівський вісник”: стартовим майданчиком, випробуванням на міцність чи творчою майстернею?..
– Усім одразу. В цій газеті я зростав як журналіст, їй я віддав майже тридцять літ свого життя, які були дуже непростими, особливо перші роки мого редакторства. Ніколи не забуду, як разом із кількома колегами-однодумцями ми днювали й ночували в редакції, розробляючи і втілюючи в життя якісно нову концепцію газети. Той період був для мене спробою показати самому собі, на що я здатен. І я щасливий тому, що нам вдалося здійснити задумане, зокрема максимально збільшити тираж.
– Про що шкодуєте?
– В першу чергу про те, що недостатньо часу й уваги приділяв своїй сім’ї – дружині Любові й синові Івану. Для мене на першому плані завжди була робота. Але я дякую своїй коханій дружині за те, що завжди ставилася до цього з розумінням, і за той родинний затишок, який вона створила для мене.
А ще – про те, що за ті роки, які минули після закінчення інституту, жодного разу не вдалося зібратися нашою студентською групою. Тож, користуючись нагодою, звертаюся до своїх студентських друзів із пропозицією зібратися на 30-річчя закінчення інституту, яке припадає на 2011 рік.
– Які перспективи вважаєте першочерговими?
– “Решетилівському віснику”, на моє переконання, вже, так би мовити, тісно в районі. Тож у подальшому плануємо виходити на міжрегіональний рівень.
Від редакції. Колектив “Зорі Полтавщини”, секретаріат обласної організації НСЖУ щиро вітають редактора “Решетилівського вісника” Івана Цигана з ювілеєм. Зичимо колезі творчих успіхів, родинного щастя, міцного здоров’я і всіляких гараздів!
“Зоря Полтавщини”
[1]