"Живі будемо – не забудемо вас…"
Мама Марії – Поліна Литвиненко – працювала в аптеці санітаркою. Дівчина часто допомагала їй на роботі: пляшечки з-під ліків мила, воду дистильовану спеціальним апаратом переганяла. Коли почалася війна, вона помітила, що часто в аптеці стали якісь люди збиратися. Були серед них і її хрещений Денис Фесак та тодішній секретар райкому партії (прізвища його не пам'ятає).
– Якось вранці заїхала в двір аптеки підвода з соломою. Думаю: навіщо аптеці солома потрібна? Тут щось не те… Стала спостерігати. Аж ось до сусідньої квартири у тому ж приміщенні, де єврейська сім'я перед війною жила, понесли чоловіки мішок борошна, а за ним витягли з-під соломи ще й порося кілограмів з двісті, вже обсмалене і розібране. Теж у квартиру занесли, а там порубали. Цілий день із того м'яса мама тушонку у великих чавунах варила. А в ночвах прісне тісто двічі замішувала на коржі з салом. Я допомагала їх пекти, бо хліб із 12 років уміла випікати, – пригадує Марія Сергіївна.
Увечері в аптеці задзвонив телефон. У трубці чоловічий голос щось горлав по-німецькому. Всі зрозуміли – німці вже в Охтирці. Матері від тієї звістки стало недобре, потерпли ноги. Тож Марії самій довелося не лише коржі допікати, а й у ліс партизанам їх серед ночі нести.
– Повісила я мішок і корзину через плече та й пішла. Надворі дощ, слизько, темно. Падала разів п'ять. Перейшла міст через Ворсклу (як по дорозі на Більськ), а там іще метрів за 400 праворуч біля верби мене хтось із партизанів повинен був чекати. Прислухаюся, чи не обізветься. А самій так страшно, наче ось-ось серце вискочить… Нарешті таки помітила: щось ворушиться. З-за дерева вийшов хрещений Денис Фесак. Побачив мене – здивувався: "Чому не мама прийшла?" Коржі переклав собі у великий мішок. А мене до околиці довів і став прощатися. Обійняв та й каже: "Живі будемо – не забудемо вас…"
Перед носом у поліцая листівка висіла
Якось у жовтні 1941-го, коли Котельву вже окупували фашисти, Марія у п'ять годин ранку поспішала до мами в аптеку, щоб допомогти. Несподівано на вулиці зустріла незнайомого чоловіка.
– Запитавши, чия я є, чоловік дав мені дві радянські листівки і кнопки до них. "Якщо зможеш, одну на управі німецькій повісь, а іншу – де сама придумаєш, якби тільки місце людне було", – сказав і хутко зник у вранішній темряві. Вже пізніше я дізналася, що то був керівник партизанського загону із Глинська на прізвище Халоша.
3 листівками дівчина попрямувала до приміщення управи. Навшпиньки обійшла сплячого на посту поліцая і швиденько приколола папірець до стіни. Другу листівку повісила на вхідних дверях аптеки. Поліна підлогу в середині мила і нічого не помітила. А близько 8-ої ранку до аптеки забіг розлючений начальник поліції з листівкою в руці.
– Ти бачила, що у вас тут висить? – із криком запитав у жінки.
– Не бачила, бо в аптеку із двору заходила…
– Ще раз побачу таке – повішу!
Марія, почувши той крик, з переляку під східці сховалася. Коли поліцай пішов, мама знайшла її і по очах про все здогадалася:
– Це ти таке зробила? Ой, дитино, будь обережною…
На її очах партизанів розстрілювали…
Взимку затримали фашисти одного підпільника, коли той додому навідався дітей побачити. Страшних катувань чоловік не витримав і видав людей, які з ним у загоні воювали, розповів, де у лісі продукти заховані. Схопили німці кількох партизан і оголосили, коли розстрілювати будуть.
– Прибігла я на те місце і неподалік у сараї між порожніми ящиками сховалася. Дивлюся у щілину, аж ось шістьох полонених ведуть. Кожен руки за головою тримає. Впізнала серед них Голованя і хрещеного свого. Такий жаль здавив, сльози з очей полилися… А в того поліцая, який із автомата розстрілював, мабуть, і рука не здригнулася. Після першої черги попадали всі…
Нагодувала фашистів "від душі"!
В період окупації у них на подвір'ї (це неподалік того місця, де зараз пожежна частина розташована) теж німці стояли – комендант, денщик і ще два офіцери. А по сусідству, у Верблюдів, розташувалася німецька польова кухня. З донькою господарів – Галиною Верблюд – Марія дружила. Якось німець, котрий куховарив, змусив Галю допомагати йому. Але та відмовилася. Тоді фашист схопив її за голову і став занурювати мало не до пояса у бочку із водою, що стояла на подвір'ї. Повторював це кілька разів підряд, та так, що дівчина ледь не задихнулася. З останніх сил вона зуміла вдарити німця ліктем між ноги. Від несподіваного болю той випустив свою жертву, і вона мерщій утекла до Марії. Подругу це дуже розлютило.
– Ти додому поки що не йди, пере
сидь у тітки Уляни, яка поруч із вами живе. А я з тим клятим фашистом розберуся!
– Що ти надумала? – злякано запитала Галина. Та у відповідь не почула нічого, бо подруга вже кудись стрімголов помчала.
Вона таки справді "надумала". Знайшла у старих маминих запасах чималенький вузлик із касторкою, схопила його і подалася до двору Верблюдів. Виждавши момент, коли німець-куховар пішов до туалету, дісталася двох великих котлів, у яких варилася їжа, зуміла швидко відкрити їх і висипала туди касторку.
Що робилося серед німців після вечері, можна лише уявити! Бігали хто куди… Зрештою, приїхала санітарна машина, і їх усіх вивезли. А кухаря того свої ж так побили, що ледь живим залишився.
Не знадобилась фашисту вибухівка
Було це через кілька днів після визволення Котельви, у вересні 1943 року. На місці зруйнованої ще до війни церкви Покрови Пресвятої Богородиці Марія збирала цеглу, щоб дома комин полагодити. Складала гіркою, аби потім возиком перевезти. Вранці наступного дня, прийшовши на те ж місце, помітила, що цегла її зовсім не так лежить – виставлена в шаховому порядку. Глянула далі, а там ніби ще й ворушиться хтось. Стало якось не по собі. Дівчина побігла додому. Дорогою зустріла сусідського хлопця і все йому розповіла. Разом вони вирішили повідомити про свої підозри радянським бійцям, які розміщувались на одній із квартир неподалік Покрівської школи. А наступного дня стало відомо, що знайшли там німецького солдата з великою кількістю вибухівки. Припускали, що мав намір підірвати школу. За допомогу вдячні військові дали Марії та її юному товаришу по хлібині.
Ось так 14-річна дівчина воювала з фашистами. Не має вона за це ніяких відзнак чи нагород. Хіба що хліб той солдатський. Та для неї це – не головне. Просто вона по-справжньому любила рідну землю і рятувала її від ворога.
Зараз Марії Сергіївні Сень вже 82 роки. Збагатіла вона за життя трьома синами, 9 онуками і 8 правнуками. Багато часу спливло. Та згадувати про війну і досі без сліз не може. Болюча і незагойна то рана…
“Зоря Полтавщини”, 1 стор., 22_09_09
Мама Марії – Поліна Литвиненко – працювала в аптеці санітаркою. Дівчина часто допомагала їй на роботі: пляшечки з-під ліків мила, воду дистильовану спеціальним апаратом переганяла. Коли почалася війна, вона помітила, що часто в аптеці стали якісь люди збиратися. Були серед них і її хрещений Денис Фесак та тодішній секретар райкому партії (прізвища його не пам'ятає).
– Якось вранці заїхала в двір аптеки підвода з соломою. Думаю: навіщо аптеці солома потрібна? Тут щось не те… Стала спостерігати. Аж ось до сусідньої квартири у тому ж приміщенні, де єврейська сім'я перед війною жила, понесли чоловіки мішок борошна, а за ним витягли з-під соломи ще й порося кілограмів з двісті, вже обсмалене і розібране. Теж у квартиру занесли, а там порубали. Цілий день із того м'яса мама тушонку у великих чавунах варила. А в ночвах прісне тісто двічі замішувала на коржі з салом. Я допомагала їх пекти, бо хліб із 12 років уміла випікати, – пригадує Марія Сергіївна.
Увечері в аптеці задзвонив телефон. У трубці чоловічий голос щось горлав по-німецькому. Всі зрозуміли – німці вже в Охтирці. Матері від тієї звістки стало недобре, потерпли ноги. Тож Марії самій довелося не лише коржі допікати, а й у ліс партизанам їх серед ночі нести.
– Повісила я мішок і корзину через плече та й пішла. Надворі дощ, слизько, темно. Падала разів п'ять. Перейшла міст через Ворсклу (як по дорозі на Більськ), а там іще метрів за 400 праворуч біля верби мене хтось із партизанів повинен був чекати. Прислухаюся, чи не обізветься. А самій так страшно, наче ось-ось серце вискочить… Нарешті таки помітила: щось ворушиться. З-за дерева вийшов хрещений Денис Фесак. Побачив мене – здивувався: "Чому не мама прийшла?" Коржі переклав собі у великий мішок. А мене до околиці довів і став прощатися. Обійняв та й каже: "Живі будемо – не забудемо вас…"
Перед носом у поліцая листівка висіла
Якось у жовтні 1941-го, коли Котельву вже окупували фашисти, Марія у п'ять годин ранку поспішала до мами в аптеку, щоб допомогти. Несподівано на вулиці зустріла незнайомого чоловіка.
– Запитавши, чия я є, чоловік дав мені дві радянські листівки і кнопки до них. "Якщо зможеш, одну на управі німецькій повісь, а іншу – де сама придумаєш, якби тільки місце людне було", – сказав і хутко зник у вранішній темряві. Вже пізніше я дізналася, що то був керівник партизанського загону із Глинська на прізвище Халоша.
3 листівками дівчина попрямувала до приміщення управи. Навшпиньки обійшла сплячого на посту поліцая і швиденько приколола папірець до стіни. Другу листівку повісила на вхідних дверях аптеки. Поліна підлогу в середині мила і нічого не помітила. А близько 8-ої ранку до аптеки забіг розлючений начальник поліції з листівкою в руці.
– Ти бачила, що у вас тут висить? – із криком запитав у жінки.
– Не бачила, бо в аптеку із двору заходила…
– Ще раз побачу таке – повішу!
Марія, почувши той крик, з переляку під східці сховалася. Коли поліцай пішов, мама знайшла її і по очах про все здогадалася:
– Це ти таке зробила? Ой, дитино, будь обережною…
На її очах партизанів розстрілювали…
Взимку затримали фашисти одного підпільника, коли той додому навідався дітей побачити. Страшних катувань чоловік не витримав і видав людей, які з ним у загоні воювали, розповів, де у лісі продукти заховані. Схопили німці кількох партизан і оголосили, коли розстрілювати будуть.
– Прибігла я на те місце і неподалік у сараї між порожніми ящиками сховалася. Дивлюся у щілину, аж ось шістьох полонених ведуть. Кожен руки за головою тримає. Впізнала серед них Голованя і хрещеного свого. Такий жаль здавив, сльози з очей полилися… А в того поліцая, який із автомата розстрілював, мабуть, і рука не здригнулася. Після першої черги попадали всі…
Нагодувала фашистів "від душі"!
В період окупації у них на подвір'ї (це неподалік того місця, де зараз пожежна частина розташована) теж німці стояли – комендант, денщик і ще два офіцери. А по сусідству, у Верблюдів, розташувалася німецька польова кухня. З донькою господарів – Галиною Верблюд – Марія дружила. Якось німець, котрий куховарив, змусив Галю допомагати йому. Але та відмовилася. Тоді фашист схопив її за голову і став занурювати мало не до пояса у бочку із водою, що стояла на подвір'ї. Повторював це кілька разів підряд, та так, що дівчина ледь не задихнулася. З останніх сил вона зуміла вдарити німця ліктем між ноги. Від несподіваного болю той випустив свою жертву, і вона мерщій утекла до Марії. Подругу це дуже розлютило.
– Ти додому поки що не йди, пере
сидь у тітки Уляни, яка поруч із вами живе. А я з тим клятим фашистом розберуся!
– Що ти надумала? – злякано запитала Галина. Та у відповідь не почула нічого, бо подруга вже кудись стрімголов помчала.
Вона таки справді "надумала". Знайшла у старих маминих запасах чималенький вузлик із касторкою, схопила його і подалася до двору Верблюдів. Виждавши момент, коли німець-куховар пішов до туалету, дісталася двох великих котлів, у яких варилася їжа, зуміла швидко відкрити їх і висипала туди касторку.
Що робилося серед німців після вечері, можна лише уявити! Бігали хто куди… Зрештою, приїхала санітарна машина, і їх усіх вивезли. А кухаря того свої ж так побили, що ледь живим залишився.
Не знадобилась фашисту вибухівка
Було це через кілька днів після визволення Котельви, у вересні 1943 року. На місці зруйнованої ще до війни церкви Покрови Пресвятої Богородиці Марія збирала цеглу, щоб дома комин полагодити. Складала гіркою, аби потім возиком перевезти. Вранці наступного дня, прийшовши на те ж місце, помітила, що цегла її зовсім не так лежить – виставлена в шаховому порядку. Глянула далі, а там ніби ще й ворушиться хтось. Стало якось не по собі. Дівчина побігла додому. Дорогою зустріла сусідського хлопця і все йому розповіла. Разом вони вирішили повідомити про свої підозри радянським бійцям, які розміщувались на одній із квартир неподалік Покрівської школи. А наступного дня стало відомо, що знайшли там німецького солдата з великою кількістю вибухівки. Припускали, що мав намір підірвати школу. За допомогу вдячні військові дали Марії та її юному товаришу по хлібині.
Ось так 14-річна дівчина воювала з фашистами. Не має вона за це ніяких відзнак чи нагород. Хіба що хліб той солдатський. Та для неї це – не головне. Просто вона по-справжньому любила рідну землю і рятувала її від ворога.
Зараз Марії Сергіївні Сень вже 82 роки. Збагатіла вона за життя трьома синами, 9 онуками і 8 правнуками. Багато часу спливло. Та згадувати про війну і досі без сліз не може. Болюча і незагойна то рана…
“Зоря Полтавщини”, 1 стор., 22_09_09
[1]