Батьки Миколи Васильовича в цьому селі мали винокурню. Нею займалася в основному мати письменника – Марія Іванівна Косярівська. Микола Васильович в Санкт-Петербурзі відшукував рецепти вин, надсилав матері, а вона запроваджувала їх у виробництво. Винокурня працювала на привозній сировині. Вино у Гоголів було відмінної якості. За міцністю сягало 16 градусів, користувалося попитом у корчмах, шинках, на базарах, ярмарках. Для родини Гоголів воно було стабільною статтею доходу. Відомо, що родина Гоголів платила податки в казну за дохід – 1000 рублів золотом у рік. Багато це чи мало? На жаль, немає можливості для порівняння з іншими багатими людьми.
Якось я запитав покійного дідуся: а чому у тебе немає золота? На що він відповів: “Наймався я на “строк”. “Строк” – це з 1 квітня по 1 жовтня. Ходив із заробітчанами до Таврії. За “строк” платили 5 рублів. Кожного року на одного з членів сім’ї купував чоботи-витяжки за 3 рублі, на останні два рублі діткам по сорочці, цукру, бубликів. Ото і всі гроші. Можна було брати золоту п’ятірку – а на що жити?
Йшли роки. Війни, голодомор 1932–33 років знищили багато людей, забулося, загубилося місце, де знаходилася винокурня Гоголів. У 1953 році по закінченні Миргородської школи механізації сільського господарства я став працювати трактористом. Працювали щодобово. Причіплювачем у мене був Микола Пантелеймонович Клименко. На заїзді у загінку заморений причіплювач заснув, і лемеші плуга “вивернули” цегляну кладку якогось фундаменту. На другий день біля знахідки зібралися люди з усього села з лопатами і почали добувати цеглу. Цегла добре збереглася, була покладена на глині і вапні. Люди старшого віку, зокрема і мій дідусь Марко Кирилович Клименко, стали пригадувати і дійшли висновку, що віднайшлися залишки винокурні Гоголів. Селянам радощів було чимало: погребів наробили півсела. Тепер на тім місці ями, порослі бузиною та іншими кущами. Стали згадувати, що передавалося із покоління в покоління про винокурню Гоголів.
Брага з винокурні стікала відвідним каналом до рукотворної канави, що вела до заболоченого місця біля річки Грунь. Там вона накопичувалася і весною разом із паводком неслася до Псла. Збереглися свідчення очевидців, що нерідко ті, хто не мав коштів на похмілля, лягали і опохмелялися прямо з відвідної канави. Коли перестала діяти винокурня, встановити не вдалося. Багато чого загублено назавжди.
Миколою Васильовичем гордяться і цікавляться люди, які навіть не читали його творів. Так сталося і з моєю мамою Секлетою Никифорівною Клименко. Освіта у неї була 2 класи церковнопарафіяльної школи. Одного разу запитує мене: що воно за Гоголь – яка б влада не була, а його пам’ятника не займають?
Я 25 років жив і працював у Ленінграді. Любив відвідувати гоголівські місця, у своєму архіві маю їх фотографії. Свого часу мені вдалося серед книголюбів роздобути дві книжечки малого формату, видрукувані на цупкім, рудім папері в блокадному Ленінграді. Це був так званий “окопний” формат для бійців Ленінградського фронту. В одній книжечці був надрукований патріотичний твір нашого земляка “Тарас Бульба”. Ці книги я бандероллю вислав тоді в редакцію миргородської районної газети “Прапор перемоги” із проханням подарувати музею Гоголя. Доля їх невідома. Так що Микола Васильович, образно кажучи, зі своїм “Тарасом Бульбою” відстоював Ленінград від фашистів.
Зоря Полтавщини, Середа, 1 квітня 2009 р., 3 стор.
Якось я запитав покійного дідуся: а чому у тебе немає золота? На що він відповів: “Наймався я на “строк”. “Строк” – це з 1 квітня по 1 жовтня. Ходив із заробітчанами до Таврії. За “строк” платили 5 рублів. Кожного року на одного з членів сім’ї купував чоботи-витяжки за 3 рублі, на останні два рублі діткам по сорочці, цукру, бубликів. Ото і всі гроші. Можна було брати золоту п’ятірку – а на що жити?
Йшли роки. Війни, голодомор 1932–33 років знищили багато людей, забулося, загубилося місце, де знаходилася винокурня Гоголів. У 1953 році по закінченні Миргородської школи механізації сільського господарства я став працювати трактористом. Працювали щодобово. Причіплювачем у мене був Микола Пантелеймонович Клименко. На заїзді у загінку заморений причіплювач заснув, і лемеші плуга “вивернули” цегляну кладку якогось фундаменту. На другий день біля знахідки зібралися люди з усього села з лопатами і почали добувати цеглу. Цегла добре збереглася, була покладена на глині і вапні. Люди старшого віку, зокрема і мій дідусь Марко Кирилович Клименко, стали пригадувати і дійшли висновку, що віднайшлися залишки винокурні Гоголів. Селянам радощів було чимало: погребів наробили півсела. Тепер на тім місці ями, порослі бузиною та іншими кущами. Стали згадувати, що передавалося із покоління в покоління про винокурню Гоголів.
Брага з винокурні стікала відвідним каналом до рукотворної канави, що вела до заболоченого місця біля річки Грунь. Там вона накопичувалася і весною разом із паводком неслася до Псла. Збереглися свідчення очевидців, що нерідко ті, хто не мав коштів на похмілля, лягали і опохмелялися прямо з відвідної канави. Коли перестала діяти винокурня, встановити не вдалося. Багато чого загублено назавжди.
Миколою Васильовичем гордяться і цікавляться люди, які навіть не читали його творів. Так сталося і з моєю мамою Секлетою Никифорівною Клименко. Освіта у неї була 2 класи церковнопарафіяльної школи. Одного разу запитує мене: що воно за Гоголь – яка б влада не була, а його пам’ятника не займають?
Я 25 років жив і працював у Ленінграді. Любив відвідувати гоголівські місця, у своєму архіві маю їх фотографії. Свого часу мені вдалося серед книголюбів роздобути дві книжечки малого формату, видрукувані на цупкім, рудім папері в блокадному Ленінграді. Це був так званий “окопний” формат для бійців Ленінградського фронту. В одній книжечці був надрукований патріотичний твір нашого земляка “Тарас Бульба”. Ці книги я бандероллю вислав тоді в редакцію миргородської районної газети “Прапор перемоги” із проханням подарувати музею Гоголя. Доля їх невідома. Так що Микола Васильович, образно кажучи, зі своїм “Тарасом Бульбою” відстоював Ленінград від фашистів.
Зоря Полтавщини, Середа, 1 квітня 2009 р., 3 стор.
[1]