З 1773 року перебував на службі в іспанській армії, брав участь у багатьох боях із англійцями. 1785 року виїхав до Європи. Головна мета поїздок – домогтися дипломатичної фінансової і збройної підтримки у боротьбі Венесуели проти іспанського поневолення. Але особливого успіху ця місія не мала, адже Європа сама перебувала у вирі збройних конфліктів.
Опинившись у Франції, Ф.Міранда взяв активну участь у революції, згодом став командиром однієї з дивізій республіканської армії, відзначився у ряді бойових операцій. Але через непорозуміння з якобінським керівництвом його було заарештовано, невдовзі мали стратити. Але Ф.Міранді пощастило, бо стався переворот, і під ніж гільйотини потрапили провідні якобінці.
Повернувшись до Америки, Міранда двічі організовував загони добровольців, які вирушали визволяти Венесуелу, але зазнавали поразок. Однак 1810 року у цій країні спалахнула національно-визвольна війна проти іспанців. Венесуела проголосила себе незалежною республікою. Міранда став командуючим армією, а 1812 року йому було присвоєно звання генералісимуса. І хоча очолюване ним військо здобуло ряд перемог над колонізаторами, та все ж у підсумку зазнало поразки. Іспанцям вдалося схопити Міранду. Вони перевезли його у свою країну і зачинили у в’язницю для особливо небезпечних злочинців. Там 1816 року і перестало битися серце відважного борця, якого нині вшановують у більшості країн Латинської Америки.
Упродовж усього свого життя, заповненого походами, боями, небезпечними пригодами, Франческо вів щоденникові записи, які йому вдалося зберегти. Перед полоном він устиг переправити всі щоденники у надійне місце, де вони вціліли, а згодом і були опубліковані. Серед цих нотаток для нас особливо цікаві записи молодого венесуельського гранда про його перебування у 1786–1787 роках у Російській імперії. Прибувши до Одеси, він тривалий час жив там, адже доводилося проходити суворий карантин: південь України перед цим дуже постраждав від жорстокої епідемії чуми. А коли вирушив далі, то майже на два тижні затримався у Кременчуці. На той час це місто фактично було центром новоствореного Катеринославського намісництва. Слід сказати, що царські намісники Південної України, а потім і сама КатеринаІІ, привітно поставилися до Ф.Міранди, виявили сприяння в його поїздці. Залишені ним подорожні нотатки, з якими автору вдалося ознайомитися з допомогою Інтернету, відтворюють нам деякі миті минулого життя у нашому наддніпрянському місті. Подамо їх із незначними скороченнями.
Франческо де Міранда приїхав до Кременчука вночі 24 січня 1787 р. Переночував у наданій йому квартирі.
“25 січня. Опівдні вирушив до князя (Григорія Потьомкіна. – Тут і далі примітки автора публікації), котрий заявив, що очікує мене вже понад годину, і змусив обідати. Зібралося вельми пристойне товариство. А потім слухали знаменитий оркестр російських мисливських ріжків – воістину краще, що придумали до цього часу, щоб отримати звук, глибокий і водночас приємний. Виконавців було понад 65, а розмір ріжків – від 12 футів (1 фут – 30,48 см) до менше одного. Кожен із них бере тільки одну ноту, а тому деякі музиканти грають на двох інструментах. Усі разом створюють враження органа.
Оркестр грав майже весь вечір, і князь велів спеціально для мене виконати дещо особливе: ораторію Сарті, створену заради такого випадку. (Вважається, що італійський композитор Д.Сарті, який у ті часи перебував у Росії, створив ораторію на час поїздки Катерини ІІ на південь України). Вона видалася мені чудовим твором, найкращим з усього тоді почутого.
26 січня. Серед військових, з якими я тут познайомився, – генерал-аншеф князь Долгоруков, як мені здається, людина благородна і витончена, котра добре знається у своїй справі. Він брав участь у Чесменській битві і розповів мені, що всього з чотирма чи п’ятьма офіцерами висадився в Албанії і т.п. Ми довго говорили про військове мистецтво, і, на мій погляд, він міркує вельми розумно і зі знанням предмета.
Знову й знову слухали музику, а у проміжках – хор юнаків, заснований імператрицею для розвитку вокального жанру, оскільки підмічено, що українці у більшості своїй володіють відмінними милозвучними голосами. Потім, аж до вечері, виконувалися квартети Боккеріні. Після чого – додому.
27 січня. Вранці Кисельов і я саньми здійснили прогулянку містом, яке нічим особливим не виділяється, а його населення, за словами губернатора, становить тільки 7 тисяч жителів, втім засноване воно недавно. Ми оглянули будинок князя (Потьомкіна), що розташовувався на відстані трохи більше версти від міста, з садом, де влітку буде дуже гарно. Потім відвідали дуже зручно розташований рафінадний завод, куди в неочищеному вигляді надходив цукор із Херсона, а раніше доставлявся аж із Москви, там мені зустрілися каторжники з відрізаними носами і тавром на лобі…
28 січня. Нам показали батальйон Катеринославського піхотного полку, сформований таким же способом, як і той, що ми бачили у Криму. Його склад має вигляд ніскільки не кращий. Генерал-майор Кутузов, який його представляв, судячи з усього, людина стримана, компетентна у своїй професії і в інших справах…
Ще познайомився з архієпископом Амвросієм, прелатом місцевої єпархії, і бесідував з ним – наполовину латиною, наполовину французькою. Він справив на мене враження людини освіченої і щирої.
29 січня. Сьогодні вранці губернатор прислав за мною карету з провідником, разом із яким я побував у двох навчальних закладах, заснованих владою. В одному вчаться 72 юнаки та інші бажаючі, які заплатять 12 рублів за рік. Є вчителі граматики, французької і німецької мов, арифметики і географії. Навчання у другому (закладі), для дівчат, коштує 36 рублів, і там вчать вишивати, читати, танцювати, співати, грати на фортепіано. І хоча ці заклади ще далеко не досконалі, однак приносять значну користь.
4 лютого. Повернувшись до резиденції губернатора, побачив, що одна немолода, але вельми струнка мадам Краміна виконувала російський танок, що видався мені надто почуттєвим, на зразок нашого фанданго. Знову мав розмову з полковником Фаншо. Князь пішов пізно, і ми наслідували його приклад. Він заговорив із нами про від’їзд і сказав Нассау, що залишить коней і все інше, щоб ми виїхали зразу після нього, бо має намір просити у імператриці дозволу представити їй нас обох… Мені хотілося побувати у Полтаві, де ще збереглися два польових редути Петра Великого і невисокий монумент пірамідальної форми, споруджений у місті одним російським купцем за свій рахунок, з мідною пластиною, на якій вигравірувано напис про те, що тут відбулося.
5 лютого. Я повернувся до будинку Рибаса, який почав розповідати мені про різноманітні особливості життя цієї країни, між іншим, про те, що абсолютно всі листи відкривають і з них знімають копії. На печатку із сургуча дмуть через нагріту трубку, і сургуч розплавляється. Потім з допомогою свинцевого зліпка з оригінала ставлять такий же відтиск, який був, – і нічого не помітно. Якщо ж листа запечатано облаткою чи якось інакше, то її обережно зрізають з одного боку, виймаючи вміст, а прочитавши, заклеюють вузькою паперовою смужкою, кладуть у тепле місце, де конверт швидко сохне, так що не лишається будь-якого сліду. Трапляється, що після всіх цих маніпуляцій лист порветься – тоді, прочитавши його, не довго думаючи, кидають у вогонь…
Нарешті, близько першої ночі, розпрощавшись із моїм добрим другом Рибасом, з допомогою його і слуги завантажив багаж у кібитку. Пригнали двох коней, і на початку третьої години я вирушив до будинку принца Нассау, “перекусив” у нього, а о третій ночі ми вирушили в дорогу. На перших двох перегонах все йшло добре, але потім, рухаючись по снігу, що підтанув, сани інколи ковзалися по голій землі, так що ми їхали далі з великими труднощами…”
Як бачимо, й тоді погода виявляла свої неабиякі примхи. Ну, а про дороги й говорити не доводиться. Однак Франческо де Міранда успішно здолав їх, побував у Києві, Москві, Петербурзі, Виборзі. Цариця Катерина пообіцяла надати дипломатич
ну і фінансову підтримку в боротьбі за незалежність Венесуели…
Сьогодні нашому колезі, члену Національної спілки журналістів України Валентину Посухову, виповнюється сімдесят літ. Свій ювілей Валентин Іванович зустрічає сповнений творчими задумами. Зоряни бажають йому реалізації планів, нових відкриттів, здоров’я і всіляких гараздів.
“Зоря Полтавщини”, 13 стор., 9 січня 2009
Опинившись у Франції, Ф.Міранда взяв активну участь у революції, згодом став командиром однієї з дивізій республіканської армії, відзначився у ряді бойових операцій. Але через непорозуміння з якобінським керівництвом його було заарештовано, невдовзі мали стратити. Але Ф.Міранді пощастило, бо стався переворот, і під ніж гільйотини потрапили провідні якобінці.
Повернувшись до Америки, Міранда двічі організовував загони добровольців, які вирушали визволяти Венесуелу, але зазнавали поразок. Однак 1810 року у цій країні спалахнула національно-визвольна війна проти іспанців. Венесуела проголосила себе незалежною республікою. Міранда став командуючим армією, а 1812 року йому було присвоєно звання генералісимуса. І хоча очолюване ним військо здобуло ряд перемог над колонізаторами, та все ж у підсумку зазнало поразки. Іспанцям вдалося схопити Міранду. Вони перевезли його у свою країну і зачинили у в’язницю для особливо небезпечних злочинців. Там 1816 року і перестало битися серце відважного борця, якого нині вшановують у більшості країн Латинської Америки.
Упродовж усього свого життя, заповненого походами, боями, небезпечними пригодами, Франческо вів щоденникові записи, які йому вдалося зберегти. Перед полоном він устиг переправити всі щоденники у надійне місце, де вони вціліли, а згодом і були опубліковані. Серед цих нотаток для нас особливо цікаві записи молодого венесуельського гранда про його перебування у 1786–1787 роках у Російській імперії. Прибувши до Одеси, він тривалий час жив там, адже доводилося проходити суворий карантин: південь України перед цим дуже постраждав від жорстокої епідемії чуми. А коли вирушив далі, то майже на два тижні затримався у Кременчуці. На той час це місто фактично було центром новоствореного Катеринославського намісництва. Слід сказати, що царські намісники Південної України, а потім і сама КатеринаІІ, привітно поставилися до Ф.Міранди, виявили сприяння в його поїздці. Залишені ним подорожні нотатки, з якими автору вдалося ознайомитися з допомогою Інтернету, відтворюють нам деякі миті минулого життя у нашому наддніпрянському місті. Подамо їх із незначними скороченнями.
Франческо де Міранда приїхав до Кременчука вночі 24 січня 1787 р. Переночував у наданій йому квартирі.
“25 січня. Опівдні вирушив до князя (Григорія Потьомкіна. – Тут і далі примітки автора публікації), котрий заявив, що очікує мене вже понад годину, і змусив обідати. Зібралося вельми пристойне товариство. А потім слухали знаменитий оркестр російських мисливських ріжків – воістину краще, що придумали до цього часу, щоб отримати звук, глибокий і водночас приємний. Виконавців було понад 65, а розмір ріжків – від 12 футів (1 фут – 30,48 см) до менше одного. Кожен із них бере тільки одну ноту, а тому деякі музиканти грають на двох інструментах. Усі разом створюють враження органа.
Оркестр грав майже весь вечір, і князь велів спеціально для мене виконати дещо особливе: ораторію Сарті, створену заради такого випадку. (Вважається, що італійський композитор Д.Сарті, який у ті часи перебував у Росії, створив ораторію на час поїздки Катерини ІІ на південь України). Вона видалася мені чудовим твором, найкращим з усього тоді почутого.
26 січня. Серед військових, з якими я тут познайомився, – генерал-аншеф князь Долгоруков, як мені здається, людина благородна і витончена, котра добре знається у своїй справі. Він брав участь у Чесменській битві і розповів мені, що всього з чотирма чи п’ятьма офіцерами висадився в Албанії і т.п. Ми довго говорили про військове мистецтво, і, на мій погляд, він міркує вельми розумно і зі знанням предмета.
Знову й знову слухали музику, а у проміжках – хор юнаків, заснований імператрицею для розвитку вокального жанру, оскільки підмічено, що українці у більшості своїй володіють відмінними милозвучними голосами. Потім, аж до вечері, виконувалися квартети Боккеріні. Після чого – додому.
27 січня. Вранці Кисельов і я саньми здійснили прогулянку містом, яке нічим особливим не виділяється, а його населення, за словами губернатора, становить тільки 7 тисяч жителів, втім засноване воно недавно. Ми оглянули будинок князя (Потьомкіна), що розташовувався на відстані трохи більше версти від міста, з садом, де влітку буде дуже гарно. Потім відвідали дуже зручно розташований рафінадний завод, куди в неочищеному вигляді надходив цукор із Херсона, а раніше доставлявся аж із Москви, там мені зустрілися каторжники з відрізаними носами і тавром на лобі…
28 січня. Нам показали батальйон Катеринославського піхотного полку, сформований таким же способом, як і той, що ми бачили у Криму. Його склад має вигляд ніскільки не кращий. Генерал-майор Кутузов, який його представляв, судячи з усього, людина стримана, компетентна у своїй професії і в інших справах…
Ще познайомився з архієпископом Амвросієм, прелатом місцевої єпархії, і бесідував з ним – наполовину латиною, наполовину французькою. Він справив на мене враження людини освіченої і щирої.
29 січня. Сьогодні вранці губернатор прислав за мною карету з провідником, разом із яким я побував у двох навчальних закладах, заснованих владою. В одному вчаться 72 юнаки та інші бажаючі, які заплатять 12 рублів за рік. Є вчителі граматики, французької і німецької мов, арифметики і географії. Навчання у другому (закладі), для дівчат, коштує 36 рублів, і там вчать вишивати, читати, танцювати, співати, грати на фортепіано. І хоча ці заклади ще далеко не досконалі, однак приносять значну користь.
4 лютого. Повернувшись до резиденції губернатора, побачив, що одна немолода, але вельми струнка мадам Краміна виконувала російський танок, що видався мені надто почуттєвим, на зразок нашого фанданго. Знову мав розмову з полковником Фаншо. Князь пішов пізно, і ми наслідували його приклад. Він заговорив із нами про від’їзд і сказав Нассау, що залишить коней і все інше, щоб ми виїхали зразу після нього, бо має намір просити у імператриці дозволу представити їй нас обох… Мені хотілося побувати у Полтаві, де ще збереглися два польових редути Петра Великого і невисокий монумент пірамідальної форми, споруджений у місті одним російським купцем за свій рахунок, з мідною пластиною, на якій вигравірувано напис про те, що тут відбулося.
5 лютого. Я повернувся до будинку Рибаса, який почав розповідати мені про різноманітні особливості життя цієї країни, між іншим, про те, що абсолютно всі листи відкривають і з них знімають копії. На печатку із сургуча дмуть через нагріту трубку, і сургуч розплавляється. Потім з допомогою свинцевого зліпка з оригінала ставлять такий же відтиск, який був, – і нічого не помітно. Якщо ж листа запечатано облаткою чи якось інакше, то її обережно зрізають з одного боку, виймаючи вміст, а прочитавши, заклеюють вузькою паперовою смужкою, кладуть у тепле місце, де конверт швидко сохне, так що не лишається будь-якого сліду. Трапляється, що після всіх цих маніпуляцій лист порветься – тоді, прочитавши його, не довго думаючи, кидають у вогонь…
Нарешті, близько першої ночі, розпрощавшись із моїм добрим другом Рибасом, з допомогою його і слуги завантажив багаж у кібитку. Пригнали двох коней, і на початку третьої години я вирушив до будинку принца Нассау, “перекусив” у нього, а о третій ночі ми вирушили в дорогу. На перших двох перегонах все йшло добре, але потім, рухаючись по снігу, що підтанув, сани інколи ковзалися по голій землі, так що ми їхали далі з великими труднощами…”
Як бачимо, й тоді погода виявляла свої неабиякі примхи. Ну, а про дороги й говорити не доводиться. Однак Франческо де Міранда успішно здолав їх, побував у Києві, Москві, Петербурзі, Виборзі. Цариця Катерина пообіцяла надати дипломатич
ну і фінансову підтримку в боротьбі за незалежність Венесуели…
Сьогодні нашому колезі, члену Національної спілки журналістів України Валентину Посухову, виповнюється сімдесят літ. Свій ювілей Валентин Іванович зустрічає сповнений творчими задумами. Зоряни бажають йому реалізації планів, нових відкриттів, здоров’я і всіляких гараздів.
“Зоря Полтавщини”, 13 стор., 9 січня 2009
[1]