Тож опорою для матері став він, підліток. Григорію дуже хотілося вчитися, але доводилося замість занять пасти худобу або працювати на току. А коли почалася війна, то не до навчання було. Так і не здобув Григорій Павлович повної середньої освіти. А от кмітливості, винахідливості не бракувало.
– Багатьох моїх однолітків забрали на каторжні роботи в Німеччину, – згадує сьогодні ветеран. – А я втік. Ховався в полі, ночував у рівчаках, у соломі. Потерпав від голоду й холоду, але не дався ворогові.
А коли наші війська перейшли в наступ і Полтавщину звільнили, хлопець попросився в армію.
– Було мені неповних 18 років. Нас, зовсім юних, направили на курси водіїв. Навчали цій мудрості по 16 годин на добу. А потім – на фронт, – розповідає Григорій Павлович.
Фронтові дороги Григорій Кабаненко у 1944–1945 роках долав за кермом ЗІСа, а потім потужного американського “Студебекера”. Возив на цих машинах снаряди, гармату.
– Уночі ми їздили майже всліпу, не включаючи фар, – пригадує Григорій Павлович. – Аби нас не помітили вороги. На крилах “Студебекера” прилаштовувалися бійці, які стежили за дорогою і повідомляли мені про те, куди їхати…
На Смоленському напрямку точилися жорстокі бої, під час одного з них Григорія було тяжко поранено. Але й після госпіталю мужній полтавець ще служив в армії – аж до 1950 року. Потім була робота на тракторі в сусідньому з рідним селі, на шахтах Донбасу, куди Григорій Павлович поїхав, аби заробити гроші на власну хату. І весь цей час він за кермом. Спочатку як професійний водій, а уже на пенсії їздить на власному авто.
Багато років інвалід війни
І групи Г.П.Кабаненко – один з тих, хто визволяв нашу рідну землю, – мешкає у Полтаві, у власній оселі по вулиці Гожулівській. Два роки тому держава віддала ветеранові свій борг: як інвалід війни Григорій Павлович одержав безкоштовно автомобіль “Таврію”. Тепер разом із дружиною Галиною Панасівною їздять на базар, до лікарні, а в літні дні – на природу. Про далеку жорстоку війну ветеранові нагадують бойові нагороди – орден Вітчизняної війни ІІ ступеня та медалі. А ще, трапляється, нагадують давні спогади про той час уві сні, бентежачи душу й хвилюючи серце.
– Багатьох моїх однолітків забрали на каторжні роботи в Німеччину, – згадує сьогодні ветеран. – А я втік. Ховався в полі, ночував у рівчаках, у соломі. Потерпав від голоду й холоду, але не дався ворогові.
А коли наші війська перейшли в наступ і Полтавщину звільнили, хлопець попросився в армію.
– Було мені неповних 18 років. Нас, зовсім юних, направили на курси водіїв. Навчали цій мудрості по 16 годин на добу. А потім – на фронт, – розповідає Григорій Павлович.
Фронтові дороги Григорій Кабаненко у 1944–1945 роках долав за кермом ЗІСа, а потім потужного американського “Студебекера”. Возив на цих машинах снаряди, гармату.
– Уночі ми їздили майже всліпу, не включаючи фар, – пригадує Григорій Павлович. – Аби нас не помітили вороги. На крилах “Студебекера” прилаштовувалися бійці, які стежили за дорогою і повідомляли мені про те, куди їхати…
На Смоленському напрямку точилися жорстокі бої, під час одного з них Григорія було тяжко поранено. Але й після госпіталю мужній полтавець ще служив в армії – аж до 1950 року. Потім була робота на тракторі в сусідньому з рідним селі, на шахтах Донбасу, куди Григорій Павлович поїхав, аби заробити гроші на власну хату. І весь цей час він за кермом. Спочатку як професійний водій, а уже на пенсії їздить на власному авто.
Багато років інвалід війни
І групи Г.П.Кабаненко – один з тих, хто визволяв нашу рідну землю, – мешкає у Полтаві, у власній оселі по вулиці Гожулівській. Два роки тому держава віддала ветеранові свій борг: як інвалід війни Григорій Павлович одержав безкоштовно автомобіль “Таврію”. Тепер разом із дружиною Галиною Панасівною їздять на базар, до лікарні, а в літні дні – на природу. Про далеку жорстоку війну ветеранові нагадують бойові нагороди – орден Вітчизняної війни ІІ ступеня та медалі. А ще, трапляється, нагадують давні спогади про той час уві сні, бентежачи душу й хвилюючи серце.
[1]