У тому зверненні ми повідомляли, що Сашкові, який має вроджений порок серця, зробили у Києві вже другу операцію, сподівалися на одужання, але його стан почав раптово погіршуватись. Упав тиск, знизилась температура, хлопчик став задихатися. Необхідне було нове, інтенсивне лікування, на яке в його матері, Ольги Владиславівни, котра виховує сина сама, коштів майже не залишилося.
Про Сашкову біду дізналися і його однолітки, друзі по цьогорічному фестивалю "Рекітське сузір'я", на якому він, уже важко хворий, став лауреатом у номінаціях "Проза" і "Поезія". Ці діти через десятки газет та Інтернет, у якому самі відкрили сайт про Сашка, так, як і ми, звернулися до всіх добрих і чуйних людей з проханням допомогти їхньому товаришеві в лікуванні.
І ці звернення були почуті!
Перші 800 гривень, які поштовим переказом отримала Сашкова мама, зібрали вчителі. Надходили гроші від дорослих, дітей, пенсіонерів. Їх передавали до нашої редакції, приносили, надсилали поштою разом із листами, які неможливо було читати без хвилювання. Ось тільки деякі з них. Із Карлівки: "Сашуню! Ми молимось за тебе щиро, щоб над тобою темні хмари розійшлися". З Оржиці: "У мене невелика пенсія, дитино, але вділяю з неї сотню, аби лиш ти одужав і жив на радість мамі". З Хорольського району: "Всією вулицею збирали ці гроші, давали хто скільки міг, бо живемо теж небагато. Вимолюємо у Бога тобі здоров'я, дорога дитино". Із Полтави: "Сашко, виздоровлюй, будь ласка. Шлю тобі гроші зі своєї копилки"…
Всі ваші кошти, наші найдобріші помічники, ми без затримки пересилали Сашковій мамі, яка просила передати від себе та сина безмежну вдячність кожному, хто відгукнувся на їхню біду.
У листах і телефонних дзвінках ви постійно запитували, як почуває себе Сашко. Але ми не могли відповісти нічого втішного і тому весь час відкладали цю розмову. Ось якого листа надіслав до редакції Сашко 8 вересня:
"Сьогодні мені трохи краще, то випросився у мами і в медсестри підвестися, щоб відповісти на листи. Справи мої кепські. Лікарі не можуть встановити діагноз… Одні кажуть, що потрібна ще одна операція, інші – не потрібна. А я почуваюся зіжмаканим у кульку аркушиком, який викидають у кошик для паперів… Потроху задихаюся, слабшаю, серце колотиться, як навіжене. Отакі новини. Подякуйте всім-всім за добре до мене ставлення. Тільки тепер я побачив, якими насправді чуйними бувають люди…"
Признаємося, що після цього листа ми не наважувалися турбувати й Сашкову маму. Важким було це мовчання. Але ось Ольга Владиславівна озвалася сама. І хоч розповідь її була й гіркою, але з'явилися у ній і нотки надії. Передаємо її вам.
– У клініці імені Амосова лікарі намагалися рятувати Сашка, але він танув на очах, як свічечка, а я тільки ковтала сльози. Розумієте, ми перебуваємо тут з 15 травня, та стан його не поліпшився. Ну ось є такий показник роботи серця, як фракція викиду. Якщо в доброму стані людини вона має становити 100 одиниць, а мінімально допускається 60, то у Саші цей показник знизився до 22…
Якось я побачила у нього під подушкою аркушики паперу. Непомітно витягла їх і мало не зомліла. Уявляєте, дитина вже почала писати прощальні вірші… Я стала бити тривогу. В які тільки двері не стукала – у Міністерство охорони здоров'я, до депутатів, медиків. Та найпершими підключилися давні і вивірені друзі – професор з Охматдиту Борис Семенович Шейман, радіожурналістка Саша Танаскова, програміст телеканалу "1+1" Юра Горобей (ніколи не забуду, як він доставляв у шприцеві через увесь Київ терміновий аналіз крові Сашуні), начальник головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Полтавської облдержадміністрації Тарас Ткаченко, 32-літній татко малих діток, який звернувся до всіх підприємців Полтави з проханням надати допомогу на лікування Сашка – і саме виділені ними кошти поки що нас тут тримають. Безцінною була участь міського голови Полтави Андрія Матковського, який через російське посольство та Віктора Черномирдіна домовився про консультації і допомогу московських медиків. Я безмежно вдячна працівникові Міністерства охорони здоров'я України Оресту Чебеняку, який посприяв у переведенні Сашка до київського Центру серця. Це новий заклад, побудований за розпорядженням мера Києва Леоніда Черновецького всього півроку тому за зразком такого ж у Мюнхені. Якби ви бачили, які тут гарні умови, яка найновітніша апаратура. А які добрі й уважні лікарі, медсестри, нянечки. Тут усе зроблено з любов'ю до хворого. Це справді сердечний заклад. Навіть клумба біля центрального корпусу тут висаджена квітами у формі серця. Керує Центром один із відомих вітчизняних хірургів Борис Михайлович Тодуров, який, ще працюючи в клініці Шалімова, успішно здійснив першу в Україні операцію по трансплантації серця. Харків'янин Едуард Соколов уже п'ять років живе з пересадженим серцем. Нещодавно він приїздив сюди, і ми познайомилися з ним. Дуже хороша людина. Він своїм оптимізмом нас підтримує… До речі, вже за два тижні нашого перебування в Центрі у Сашка показник фракції викиду із 22 підвищився до 32. Це позитивні зміни, але стан здоров'я ще тривожний. Лікують тут за американською схемою, яка дає перші результати. Досі я возила Сашка в колясці, а на днях він сам підвівся на ноги і вперше за останні п'ять місяців ходив у ліс, що росте тут поблизу, з друзями, які провідують його щодня. Богданчик та Ярослав – це такі золоті діти Саші Танаскової. Ми ж приїхали сюди ще на початку літа, без теплого одягу, то вони поділилися з нами усім.
Киян приймають у Центрі безкоштовно, бо він будувався для них, а іногородні за місце в ньому повинні заплатити 4 тисячі. А ще ж ліки, процедури, аналізи… Звісно, що у мене коштів на все це не було. Не знаю, що б ми й робили з Сашунею, якби не допомога добрих людей, яка надходить з усіх куточків України, а особливо – з Полтавщини, моєї Карлівщини. Спасибі усім вам, людоньки добрі. Кожна гривня – це Сашкове спасіння. Десятки надісланих нам сюди грошових переказів від знайомих і зовсім не знайомих нам людей я зрошую сльозами… У мене навіть немає таких слів, щоб висловити свою материнську вдячність за безмежну людську чуйність. Золоті мої земляки, я схиляюся перед усіма вами і прошу Бога, щоб обминала вас біда…
Краплинка до краплинки – і струмочок. Струмочок до струмочка – і річечка. Доброта до доброти – і чиєсь врятоване життя… Для тих, хто зможе долучитися хоч якоюсь допомогою до Сашкового одужання, нагадуємо адресу його мами:
Ольга Владиславівна Тарасіна, 01001,
м. Київ, головпоштамт, до запитання.
Мобільний телефон – 80636554001.
Допоможімо Сашкові Лаврентьєву, який там, у лікарні, написав такі рядки:
Місяць? Тиждень? День? Годину?
Та оцю погожу днину
(Поряд – змучені обличчя)
Дай прожить, а не проскніть.
А вночі – лицем в подушку
І шептати, і – на вушко:
Треба, треба ще триматись,
Сподіватися і жить.
Тримайся, мужній хлопчику! Усі наші серця з тобою.
Про Сашкову біду дізналися і його однолітки, друзі по цьогорічному фестивалю "Рекітське сузір'я", на якому він, уже важко хворий, став лауреатом у номінаціях "Проза" і "Поезія". Ці діти через десятки газет та Інтернет, у якому самі відкрили сайт про Сашка, так, як і ми, звернулися до всіх добрих і чуйних людей з проханням допомогти їхньому товаришеві в лікуванні.
І ці звернення були почуті!
Перші 800 гривень, які поштовим переказом отримала Сашкова мама, зібрали вчителі. Надходили гроші від дорослих, дітей, пенсіонерів. Їх передавали до нашої редакції, приносили, надсилали поштою разом із листами, які неможливо було читати без хвилювання. Ось тільки деякі з них. Із Карлівки: "Сашуню! Ми молимось за тебе щиро, щоб над тобою темні хмари розійшлися". З Оржиці: "У мене невелика пенсія, дитино, але вділяю з неї сотню, аби лиш ти одужав і жив на радість мамі". З Хорольського району: "Всією вулицею збирали ці гроші, давали хто скільки міг, бо живемо теж небагато. Вимолюємо у Бога тобі здоров'я, дорога дитино". Із Полтави: "Сашко, виздоровлюй, будь ласка. Шлю тобі гроші зі своєї копилки"…
Всі ваші кошти, наші найдобріші помічники, ми без затримки пересилали Сашковій мамі, яка просила передати від себе та сина безмежну вдячність кожному, хто відгукнувся на їхню біду.
У листах і телефонних дзвінках ви постійно запитували, як почуває себе Сашко. Але ми не могли відповісти нічого втішного і тому весь час відкладали цю розмову. Ось якого листа надіслав до редакції Сашко 8 вересня:
"Сьогодні мені трохи краще, то випросився у мами і в медсестри підвестися, щоб відповісти на листи. Справи мої кепські. Лікарі не можуть встановити діагноз… Одні кажуть, що потрібна ще одна операція, інші – не потрібна. А я почуваюся зіжмаканим у кульку аркушиком, який викидають у кошик для паперів… Потроху задихаюся, слабшаю, серце колотиться, як навіжене. Отакі новини. Подякуйте всім-всім за добре до мене ставлення. Тільки тепер я побачив, якими насправді чуйними бувають люди…"
Признаємося, що після цього листа ми не наважувалися турбувати й Сашкову маму. Важким було це мовчання. Але ось Ольга Владиславівна озвалася сама. І хоч розповідь її була й гіркою, але з'явилися у ній і нотки надії. Передаємо її вам.
– У клініці імені Амосова лікарі намагалися рятувати Сашка, але він танув на очах, як свічечка, а я тільки ковтала сльози. Розумієте, ми перебуваємо тут з 15 травня, та стан його не поліпшився. Ну ось є такий показник роботи серця, як фракція викиду. Якщо в доброму стані людини вона має становити 100 одиниць, а мінімально допускається 60, то у Саші цей показник знизився до 22…
Якось я побачила у нього під подушкою аркушики паперу. Непомітно витягла їх і мало не зомліла. Уявляєте, дитина вже почала писати прощальні вірші… Я стала бити тривогу. В які тільки двері не стукала – у Міністерство охорони здоров'я, до депутатів, медиків. Та найпершими підключилися давні і вивірені друзі – професор з Охматдиту Борис Семенович Шейман, радіожурналістка Саша Танаскова, програміст телеканалу "1+1" Юра Горобей (ніколи не забуду, як він доставляв у шприцеві через увесь Київ терміновий аналіз крові Сашуні), начальник головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Полтавської облдержадміністрації Тарас Ткаченко, 32-літній татко малих діток, який звернувся до всіх підприємців Полтави з проханням надати допомогу на лікування Сашка – і саме виділені ними кошти поки що нас тут тримають. Безцінною була участь міського голови Полтави Андрія Матковського, який через російське посольство та Віктора Черномирдіна домовився про консультації і допомогу московських медиків. Я безмежно вдячна працівникові Міністерства охорони здоров'я України Оресту Чебеняку, який посприяв у переведенні Сашка до київського Центру серця. Це новий заклад, побудований за розпорядженням мера Києва Леоніда Черновецького всього півроку тому за зразком такого ж у Мюнхені. Якби ви бачили, які тут гарні умови, яка найновітніша апаратура. А які добрі й уважні лікарі, медсестри, нянечки. Тут усе зроблено з любов'ю до хворого. Це справді сердечний заклад. Навіть клумба біля центрального корпусу тут висаджена квітами у формі серця. Керує Центром один із відомих вітчизняних хірургів Борис Михайлович Тодуров, який, ще працюючи в клініці Шалімова, успішно здійснив першу в Україні операцію по трансплантації серця. Харків'янин Едуард Соколов уже п'ять років живе з пересадженим серцем. Нещодавно він приїздив сюди, і ми познайомилися з ним. Дуже хороша людина. Він своїм оптимізмом нас підтримує… До речі, вже за два тижні нашого перебування в Центрі у Сашка показник фракції викиду із 22 підвищився до 32. Це позитивні зміни, але стан здоров'я ще тривожний. Лікують тут за американською схемою, яка дає перші результати. Досі я возила Сашка в колясці, а на днях він сам підвівся на ноги і вперше за останні п'ять місяців ходив у ліс, що росте тут поблизу, з друзями, які провідують його щодня. Богданчик та Ярослав – це такі золоті діти Саші Танаскової. Ми ж приїхали сюди ще на початку літа, без теплого одягу, то вони поділилися з нами усім.
Киян приймають у Центрі безкоштовно, бо він будувався для них, а іногородні за місце в ньому повинні заплатити 4 тисячі. А ще ж ліки, процедури, аналізи… Звісно, що у мене коштів на все це не було. Не знаю, що б ми й робили з Сашунею, якби не допомога добрих людей, яка надходить з усіх куточків України, а особливо – з Полтавщини, моєї Карлівщини. Спасибі усім вам, людоньки добрі. Кожна гривня – це Сашкове спасіння. Десятки надісланих нам сюди грошових переказів від знайомих і зовсім не знайомих нам людей я зрошую сльозами… У мене навіть немає таких слів, щоб висловити свою материнську вдячність за безмежну людську чуйність. Золоті мої земляки, я схиляюся перед усіма вами і прошу Бога, щоб обминала вас біда…
Краплинка до краплинки – і струмочок. Струмочок до струмочка – і річечка. Доброта до доброти – і чиєсь врятоване життя… Для тих, хто зможе долучитися хоч якоюсь допомогою до Сашкового одужання, нагадуємо адресу його мами:
Ольга Владиславівна Тарасіна, 01001,
м. Київ, головпоштамт, до запитання.
Мобільний телефон – 80636554001.
Допоможімо Сашкові Лаврентьєву, який там, у лікарні, написав такі рядки:
Місяць? Тиждень? День? Годину?
Та оцю погожу днину
(Поряд – змучені обличчя)
Дай прожить, а не проскніть.
А вночі – лицем в подушку
І шептати, і – на вушко:
Треба, треба ще триматись,
Сподіватися і жить.
Тримайся, мужній хлопчику! Усі наші серця з тобою.
[1]