"Я… природный жилец Полтавы", – зазначає в листі з Санкт-Петербурга до Марії Іванівни Гоголь 3 червня 1830 року її син, котрий нещодавно обійняв посаду писаря у департаменті наділів, склавши присягу чиновника і написавши розписку про неналежність до масонських лож. Гоголя тоді ще ніхто не знав, але він уже був письменником, бо вечорами та в нічній тиші скромного помічника начальника третього столу другого відділення департаменту заступав пасічник Рудий Панько, і на заклик його пам'яті на папері поставали Диканька, Полтава, рідна стихія буття живила безмірно багату уяву, і під легким, віртуозним пером народжувалося те, що стане безсмертним.
Усі шляхи Гоголя пов'язані з Полтавою. Він не обминув її у дитинстві, вона майстерно, щільно й органічно вплетена у полотно його творів; усі дороги на батьківщину, у Василівку, лежали через Полтаву, тут відмічав він свої подорожні; сюди часто навідувалися у різних справах батьки, сестри та й він сам – тоді, коли жив у родинному гнізді; тут жили найближчі друзі, з якими Микола Васильович листувався. Пізніше у Полтаві жили сестри письменника та численні нащадки від шлюбу племінника Гоголя, Миколи Бикова (сина сестри Єлизавети), та онуки Пушкіна, Марії Олександрівни.
"Детей своих я уже решился отдать в Полтаву, ибо нет способа держать их дома. Ожидаю только Вашого приезда, чтобы о сем предприятии вашего единственного моего благодетеля мнение…" – писав В.П. Гоголь до вельможного родича і покровителя князя Д.Трощинського. Таке рішення було природним: сам Гоголь-батько отримав освіту в Полтавській семінарії. Можливо, тоді навіть познайомився з майбутніми поетами Іваном Котляревським та Миколою Гнєдичем, вихованцями тієї ж семінарії.
Відтоді у Полтаві відбулися значні зміни: у 1802 році вона стала губернським центром, тут прокладалися нові вулиці, споруджувалися, на заздрість іншим губернським містам, вишукані адміністративні будівлі, з'явилися лікарня, гімназія, театр, повітове училище, Дім виховання дітей бідних дворян і навіть Інститут благородних панянок. Тут усе було оповите славою перемоги над шведами: 27 червня 1811 року урочисто і велелюдно відкрили пам'ятник Слави – монументальний шедевр Т.Тома де Томона. Василь Капніст, поет, драматург, перекладач, один із найближчих друзів батьків Гоголя, написав величальну оду з нагоди відкриття пам'ятника.
Брати Микола та Іван Гоголі вступили до Полтавського повітового училища 3 серпня 1818 року. Двоє маленьких хлопчиків, 9 та 8 років, оточені у рідній Василівці ніжною материнською ласкою та батьківською опікою, опинились у незнайомому середовищі, відірвані від сім'ї.
В училищі вивчали правопис, катехізис, арифметику, початкові знання з фізики, історії, географії, малювання. У штаті було всього двоє учителів – Федір Фатєєв та Анастасій Савинський. Приходив і батюшка, Георгій Слютинський, – викладав закон Божий. Здібності вихованців та успіхи у навчанні оцінювалися за оригінальною шкалою: "туп", "посредственен", "порядочен", "хорош", "очень хорош". Про братів Гоголів-Яновських найчастіше писали "туп", "посредственен". Така оцінка, здається, скоріше стосувалася рівня педагогів, аніж їхніх підопічних…
Полтавське училище, мабуть, мало чим відрізнялося від того повітового училища, де навчався Іван Федорович Шпонька, а його наставники – Іван Федорович Дєєпричастіє та учитель латинської мови, один лише кашель якого наводив жах на учнів, – нагадували героїв відомої повісті М.В.Гоголя.
Шкільне оточення було різноманітним. В "Делах Полтавского уездного училища за 1819 год" згадуються імена "жителів полтавських" Жуковських, Мокрицьких, Левенців… Був поміж них син титулярного радника Миколи Зощенка – Андрій. За розвідками дослідника творчості Михайла Зощенка Юрія Томашевського, Микола Зощенко – прадід знаменитого сатирика.
Від років раннього дитинства та навчання у повітовому училищі веде початок дружба Гоголя з однолітком Олександром Данилевським, котрого Гоголь називав родичем, двоюрідним братом, кузеном, пишучи так навіть у листах до власних сестер. Насправді вони не були кровною ріднею, але дитинство та юність провели разом. Маєтки батьків Гоголя і Данилевського знаходилися по сусідству, й хлопчики познайомилися, коли їм було по сім років, потім одночасно вступили до повітового училища, разом навчались, закінчили Ніжинську гімназію вищих наук й вирішили їхати до Петербурга. Навіть за кордон виїхали разом на початку літа 1836 року.
Брати Гоголі разом навчалися лише рік. 1819 року Іван Гоголь помер. Це була перша трагедія у житті маленького Нікоші. Пізніше він напише поему про себе і брата – "Дві рибки", де, можливо, вперше відчутно подасть голос його великий поетичний дар.
Василь Панасович забрав сина додому, але наступного 1820 року знову відправив його до Полтави для підготовки до вступу в гімназію. Цього разу Гоголь-отрок мав навчатися приватно дома у вчителя Гавриїла Сорочинського. До сьогодні збереглися три коротеньких, на декілька рядочків, листи 11-річного Нікоші Гоголя з Полтави, датовані 1820 роком: два листи "почтеннейшим родителям, Папиньке и Маминьке" та "Дражайшей Бабушке" (Т.Гоголь-Яновській). Кожен рядок цих послань видає ніжну любов і повагу до батьків, бабусі, маленьких сестер; зворушує те, що Нікоша пам'ятає про свою няню, Агафію Семенівну Власенкову, кріпачку з Василівки, і просить "…поцеловать за меня Гапу…" Він повідомляє про те, що обідав у Івана Олексійовича (Горбовського, полтавського прокурора), зустрічався з Іваном Дмитровичем (Тишевським, засновником полтавської лікарні). Тон листів спокійний, урівноважений; відчувається, що "волонтер" Гоголь (так називали хлопчиків, які готувалися до вступу в гімназію) знаходився у доброзичливому до нього оточенні, "в обіймах дружби", як звітував Г.Сорочинський Василю Панасовичу.
Вочевидь, візити нащадка небідного В.Гоголя-Яновського (у нього було більше 1000 десятин землі, близько 400 кріпосних душ) разом з учителем до впливових урядовців були непоодинокими. Спостережливий, зосереджений хлопчик ще у Полтаві почав вивчати життя людини та міста, підмічати устрій, внутрішній механізм, соціальні, психологічні, ієрархічні особливості, систему зв'язків, гру амбіцій, – усе це пізніше озиватиметься у "петербурзьких" повістях, "Ревізорі", "Мертвих душах".
У той час Полтавським генерал-губернатором був князь М.Рєпнін-Волконський, доблесний генерал, герой 1812 року, рідний брат декабриста Сергія Волконського. Його бойове хрещення під Аустерліцем 1805 року на чолі ескадрону Кавалергардського полку згадує Лев Толстой у романі "Війна і мир". Під час атаки уціліло лише вісімнадцять вояків, а сам Рєпнін, поранений у голову і контужений, опинився в полоні. Толстой наводить у романі розмову Рєпніна з Наполеоном, який визнав: "Ваш полк чесно виконав свій обов'язок".
Його правління відзначалося рідкісною для того часу гуманністю у ставленні до українського козацтва, твердістю при обстоюванні його інтересів перед петербурзькими бюрократами; він неодноразово письмово й усно висловлювався за звільнення кріпаків, відкрито звинувачуючи поміщиків у жорстокості та злочинній байдужості до підвладних їм людей.
З ініціативи М.Рєпніна 1818 року до Полтави була запрошена театральна трупа І.Штейна, з'явився перший полтавський професійний театр. Головним директором театру був призначений І.Котляревський, до якого генерал-губернатор ставився з глибокою повагою. У складі трупи прибув добре відомий актор-кріпак Михайло Щепкін, мистецтвом якого полтавці насолоджувалися майже чотири роки. Головні ролі в операх Івана Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" написані саме для М.Щепкіна. Людина рідкісної доброти і чуйності, М.Рєпнін ініціював викуп Щепкіна з кріпацтва, доклавши значну суму власних коштів.
Немало талановитих українців користувалися покровительством князя. Серед них – відомий історик Д.Бантиш-Каменський, чия "Історія Малої Росії", яку потім вивчав Гоголь, своєю появою зобов'язана М. Рєпніну.
Гоголь-батько, який сам писав для кріпосного театру Д.Трощинського малоросійські водевілі, безсумнівно, бував у театрі. Можливо, і його син теж відвідував вистави у гарному кам'яному двоповерховому будинку, що стояв дещо oсторонь центру губернського міста. Донині цей полтавський куток зберігає "театральну" пам'ять: до майдану Незалежності впритул підходять вулиця Театральна та два провулочки – 1-й та 2-й Театральні.
Тоді Микола Гоголь не був знайомий ні з М.Рєпніним, ні з М.Щепкіним. Пізніше, 1836 року, він познайомився у Баден-Бадені з князем, його родиною, навіть якось жив у них у містечку Кастелламаре поблизу Неаполя та в Одесі. Товариські стосунки склалися з донькою князя, Варварою Миколаївною, та невісткою, Єлизаветою Петрівною, уродженою Балабіною.
Герой другого тому "Мертвих душ" – генерал-губернатор, князь – увібрав багато рис характеру М.Рєпніна, який був для письменника зразком моральної чистоти, незважаючи на те, що їхні погляди не завжди збігалися.
З Михайлом Семеновичем Щепкіним М.Гоголь особисто познайомився у Москві 1832 року. Відомий дослідник життя М.Гоголя Ігор Золотуський пише: "Пропуском в дом Щепкина для Гоголя стала Полтава". Зустріч двох геніальних художників переросла у вірну дружбу та творчу співпрацю. Загальновизнано, що вершиною майстерності Щепкіна стала роль городничого у "Ревізорі". "…Когда Щепкин говорил об нем, читал отрывки из его писем к нему, лицо его сияло и на глазах показывались слезы", – згадував Іван Панаєв.
Доля розпорядилася так, що саме М.Щепкін закрив кришкою гроб Гоголя, коли його виносили з церкви Московського університету.
1820 рік – той час, коли зовсім юний Микола Гоголь жив у Полтаві. Він більше ніколи не буде так довго жити у губернському місті, прискіпливо спостерігаючи за устроєм та плином життя.
Від'їжджаючи до Петербурга у грудні 1829 року, навідав свою приятельку ще з дитинства С.Скалон і "…удивил следующими словами: "Прощайте, Софья Васильевна. Вы или ничего обо мне не услышите или услышите что-нибудь очень хорошее". Слова эти встретили всеобщее удивление, так как в молодом человеке не видели и не предполагали ничего особенного".
Працюючи у столиці над "Вечорами…" та "Миргородом", він не забуде Полтаву: сюди посилатиме на роботу коваля Вакулу фарбувати полтавському сотнику Л…ко дощаний паркан; змусить його ж співати на криласі "тем же самым напевом, каким поют и в Полтаве"; дячка диканської церкви Хому Григоровича одягатиме в "балахон из тонкого сукна, цвета застуженного картофельного киселя, за которое он платил в Полтаве чуть ли не по шести рублей за аршин", дігтяр Микитка їздитиме кожні два тижні в Полтаву на торги; Іван Іванович та Іван Никифорович світу не бачитимуть – їздитимуть до Полтави судитися… До трьох розділів "Сорочинського ярмарку" він візьме епіграфи з "Енеїди" І.П.Котляревського, а до збірки "Арабески" введе статті "Взгляд на составление Малороссии" та "О малороссийских песнях".
І навіть у замислі "Мертвих душ" простежується полтавський слід. Загальновідомо, що ідею поеми Гоголю подав О.Пушкін. Цікаво, що подібну ситуацію, де суть справи – фікція, підтверджує далека родичка письменника М.Анісімо-Яновська, розповідаючи, до чого удавався її дядько Х.Пивинський, котрий мешкав на хуторі Федунка. Коли промайнула чутка про те, що уряд даватиме дозвіл утримувати винокурню тільки тим поміщикам, які володіють 50 душами, він рознервувався: у нього їх було лише 30. "Задумались тогда мелкопоместные: хоть погибай без винокурни! А Харлампий Петрович Пивинский хлопнул себя по лбу да сказал: "Эге! не додумались!" И поехал он в Полтаву да и внес за своих умерших крестьян оброк, будто за живых… а так как своих да с мертвыми далеко до пятидесяти не хватало, то набрал он в бричку горилки да и поехал по соседям и накупил у них на эту горилку мертвых душ, записал их себе и, сделавшись по бумагам владельцем пятидесяти душ, до самой смерти курил вино".
У перший петербурзький період життя М.В.Гоголь, який неймовірно швидко і впевнено заявив про себе у світі літератури і посів місце поруч із самим Пушкіним, часто пише додому: тут і напівжартівливі по-
грози полтавському поліцмейстеру, який вчасно не доставляє кореспонденцію, і невдоволення правителем полтавської канцелярії, прокурором і стряпчим через навіювання страхів із приводу наближення якоїсь комети, зацікавлення життям у Полтаві рідних та друзів. Іноді дозволяє собі давати різкі оцінки. Полтавський Інститут благородних панянок чомусь потрапив у немилість: "Не могу без жалости вспомнить про глупый полтавский институт, где так безтолково и безрассудно воспитание девиц. Как далеки там и княгиня, и ее … гувернантки от одной мысли о образовании настоящем и твердом неопытной девушки", – пише М.Гоголь до матері 9.Х.1831р. До речі, однією з директрис Полтавського Інституту була мати знаменитого лейб-медика М.Ф.Арендта. Згодом вона відкрила свій власний дівочий пансіон у Полтаві, де виховувалася найстарша з сестер Гоголя – Марія Василівна.
Мине немало літ, і проблема жіночої освіти та виховання озветься неперевершеною дотепністю у поемі "Мертвые души": "…А воспитание хорошее, как известно, получается в пансионах. А в пансионах, как известно, три главные предмета составляют основу человеческих добродетелей: французский язык, необходимый для счастья семейной жизни; фортепьяно, для доставления приятных минут супругу и, наконец, собственно хозяйственная часть: вязание кошельков и других сюрпризов".
Невдовзі після виходу "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки" Гоголь вирушає у Василівку до матері й сестер влітку 1832 року. "…приехал в имение совершенно расстроенное. Долгов множество невыплаченных. Пристают со всех сторон… Приехавши в Полтаву, я тотчас обьездил докторов и удостоверился, что ни один цех не имеет меньше согласия и единодушия, как этот…", – скаржився М.Погодіну 23-річний літератор, який уже пізнав смак слави. Як глава сім'ї він мусив думати і дбати про господарство, про борги, про сестер, котрі підростали. Єлизавету й Анну надумав улаштувати на навчання до Патріотичного інституту, де сам викладав. Виїздили з Василівки на початку жовтня. Два дні прощались у Полтаві з матір'ю та старшою сестрою і нарешті відбули. (Сестри навчались у Петербурзі до кінця 1839 року).
Усі шляхи Гоголя пов'язані з Полтавою. Він не обминув її у дитинстві, вона майстерно, щільно й органічно вплетена у полотно його творів; усі дороги на батьківщину, у Василівку, лежали через Полтаву, тут відмічав він свої подорожні; сюди часто навідувалися у різних справах батьки, сестри та й він сам – тоді, коли жив у родинному гнізді; тут жили найближчі друзі, з якими Микола Васильович листувався. Пізніше у Полтаві жили сестри письменника та численні нащадки від шлюбу племінника Гоголя, Миколи Бикова (сина сестри Єлизавети), та онуки Пушкіна, Марії Олександрівни.
"Детей своих я уже решился отдать в Полтаву, ибо нет способа держать их дома. Ожидаю только Вашого приезда, чтобы о сем предприятии вашего единственного моего благодетеля мнение…" – писав В.П. Гоголь до вельможного родича і покровителя князя Д.Трощинського. Таке рішення було природним: сам Гоголь-батько отримав освіту в Полтавській семінарії. Можливо, тоді навіть познайомився з майбутніми поетами Іваном Котляревським та Миколою Гнєдичем, вихованцями тієї ж семінарії.
Відтоді у Полтаві відбулися значні зміни: у 1802 році вона стала губернським центром, тут прокладалися нові вулиці, споруджувалися, на заздрість іншим губернським містам, вишукані адміністративні будівлі, з'явилися лікарня, гімназія, театр, повітове училище, Дім виховання дітей бідних дворян і навіть Інститут благородних панянок. Тут усе було оповите славою перемоги над шведами: 27 червня 1811 року урочисто і велелюдно відкрили пам'ятник Слави – монументальний шедевр Т.Тома де Томона. Василь Капніст, поет, драматург, перекладач, один із найближчих друзів батьків Гоголя, написав величальну оду з нагоди відкриття пам'ятника.
Брати Микола та Іван Гоголі вступили до Полтавського повітового училища 3 серпня 1818 року. Двоє маленьких хлопчиків, 9 та 8 років, оточені у рідній Василівці ніжною материнською ласкою та батьківською опікою, опинились у незнайомому середовищі, відірвані від сім'ї.
В училищі вивчали правопис, катехізис, арифметику, початкові знання з фізики, історії, географії, малювання. У штаті було всього двоє учителів – Федір Фатєєв та Анастасій Савинський. Приходив і батюшка, Георгій Слютинський, – викладав закон Божий. Здібності вихованців та успіхи у навчанні оцінювалися за оригінальною шкалою: "туп", "посредственен", "порядочен", "хорош", "очень хорош". Про братів Гоголів-Яновських найчастіше писали "туп", "посредственен". Така оцінка, здається, скоріше стосувалася рівня педагогів, аніж їхніх підопічних…
Полтавське училище, мабуть, мало чим відрізнялося від того повітового училища, де навчався Іван Федорович Шпонька, а його наставники – Іван Федорович Дєєпричастіє та учитель латинської мови, один лише кашель якого наводив жах на учнів, – нагадували героїв відомої повісті М.В.Гоголя.
Шкільне оточення було різноманітним. В "Делах Полтавского уездного училища за 1819 год" згадуються імена "жителів полтавських" Жуковських, Мокрицьких, Левенців… Був поміж них син титулярного радника Миколи Зощенка – Андрій. За розвідками дослідника творчості Михайла Зощенка Юрія Томашевського, Микола Зощенко – прадід знаменитого сатирика.
Від років раннього дитинства та навчання у повітовому училищі веде початок дружба Гоголя з однолітком Олександром Данилевським, котрого Гоголь називав родичем, двоюрідним братом, кузеном, пишучи так навіть у листах до власних сестер. Насправді вони не були кровною ріднею, але дитинство та юність провели разом. Маєтки батьків Гоголя і Данилевського знаходилися по сусідству, й хлопчики познайомилися, коли їм було по сім років, потім одночасно вступили до повітового училища, разом навчались, закінчили Ніжинську гімназію вищих наук й вирішили їхати до Петербурга. Навіть за кордон виїхали разом на початку літа 1836 року.
Брати Гоголі разом навчалися лише рік. 1819 року Іван Гоголь помер. Це була перша трагедія у житті маленького Нікоші. Пізніше він напише поему про себе і брата – "Дві рибки", де, можливо, вперше відчутно подасть голос його великий поетичний дар.
Василь Панасович забрав сина додому, але наступного 1820 року знову відправив його до Полтави для підготовки до вступу в гімназію. Цього разу Гоголь-отрок мав навчатися приватно дома у вчителя Гавриїла Сорочинського. До сьогодні збереглися три коротеньких, на декілька рядочків, листи 11-річного Нікоші Гоголя з Полтави, датовані 1820 роком: два листи "почтеннейшим родителям, Папиньке и Маминьке" та "Дражайшей Бабушке" (Т.Гоголь-Яновській). Кожен рядок цих послань видає ніжну любов і повагу до батьків, бабусі, маленьких сестер; зворушує те, що Нікоша пам'ятає про свою няню, Агафію Семенівну Власенкову, кріпачку з Василівки, і просить "…поцеловать за меня Гапу…" Він повідомляє про те, що обідав у Івана Олексійовича (Горбовського, полтавського прокурора), зустрічався з Іваном Дмитровичем (Тишевським, засновником полтавської лікарні). Тон листів спокійний, урівноважений; відчувається, що "волонтер" Гоголь (так називали хлопчиків, які готувалися до вступу в гімназію) знаходився у доброзичливому до нього оточенні, "в обіймах дружби", як звітував Г.Сорочинський Василю Панасовичу.
Вочевидь, візити нащадка небідного В.Гоголя-Яновського (у нього було більше 1000 десятин землі, близько 400 кріпосних душ) разом з учителем до впливових урядовців були непоодинокими. Спостережливий, зосереджений хлопчик ще у Полтаві почав вивчати життя людини та міста, підмічати устрій, внутрішній механізм, соціальні, психологічні, ієрархічні особливості, систему зв'язків, гру амбіцій, – усе це пізніше озиватиметься у "петербурзьких" повістях, "Ревізорі", "Мертвих душах".
У той час Полтавським генерал-губернатором був князь М.Рєпнін-Волконський, доблесний генерал, герой 1812 року, рідний брат декабриста Сергія Волконського. Його бойове хрещення під Аустерліцем 1805 року на чолі ескадрону Кавалергардського полку згадує Лев Толстой у романі "Війна і мир". Під час атаки уціліло лише вісімнадцять вояків, а сам Рєпнін, поранений у голову і контужений, опинився в полоні. Толстой наводить у романі розмову Рєпніна з Наполеоном, який визнав: "Ваш полк чесно виконав свій обов'язок".
Його правління відзначалося рідкісною для того часу гуманністю у ставленні до українського козацтва, твердістю при обстоюванні його інтересів перед петербурзькими бюрократами; він неодноразово письмово й усно висловлювався за звільнення кріпаків, відкрито звинувачуючи поміщиків у жорстокості та злочинній байдужості до підвладних їм людей.
З ініціативи М.Рєпніна 1818 року до Полтави була запрошена театральна трупа І.Штейна, з'явився перший полтавський професійний театр. Головним директором театру був призначений І.Котляревський, до якого генерал-губернатор ставився з глибокою повагою. У складі трупи прибув добре відомий актор-кріпак Михайло Щепкін, мистецтвом якого полтавці насолоджувалися майже чотири роки. Головні ролі в операх Івана Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" написані саме для М.Щепкіна. Людина рідкісної доброти і чуйності, М.Рєпнін ініціював викуп Щепкіна з кріпацтва, доклавши значну суму власних коштів.
Немало талановитих українців користувалися покровительством князя. Серед них – відомий історик Д.Бантиш-Каменський, чия "Історія Малої Росії", яку потім вивчав Гоголь, своєю появою зобов'язана М. Рєпніну.
Гоголь-батько, який сам писав для кріпосного театру Д.Трощинського малоросійські водевілі, безсумнівно, бував у театрі. Можливо, і його син теж відвідував вистави у гарному кам'яному двоповерховому будинку, що стояв дещо oсторонь центру губернського міста. Донині цей полтавський куток зберігає "театральну" пам'ять: до майдану Незалежності впритул підходять вулиця Театральна та два провулочки – 1-й та 2-й Театральні.
Тоді Микола Гоголь не був знайомий ні з М.Рєпніним, ні з М.Щепкіним. Пізніше, 1836 року, він познайомився у Баден-Бадені з князем, його родиною, навіть якось жив у них у містечку Кастелламаре поблизу Неаполя та в Одесі. Товариські стосунки склалися з донькою князя, Варварою Миколаївною, та невісткою, Єлизаветою Петрівною, уродженою Балабіною.
Герой другого тому "Мертвих душ" – генерал-губернатор, князь – увібрав багато рис характеру М.Рєпніна, який був для письменника зразком моральної чистоти, незважаючи на те, що їхні погляди не завжди збігалися.
З Михайлом Семеновичем Щепкіним М.Гоголь особисто познайомився у Москві 1832 року. Відомий дослідник життя М.Гоголя Ігор Золотуський пише: "Пропуском в дом Щепкина для Гоголя стала Полтава". Зустріч двох геніальних художників переросла у вірну дружбу та творчу співпрацю. Загальновизнано, що вершиною майстерності Щепкіна стала роль городничого у "Ревізорі". "…Когда Щепкин говорил об нем, читал отрывки из его писем к нему, лицо его сияло и на глазах показывались слезы", – згадував Іван Панаєв.
Доля розпорядилася так, що саме М.Щепкін закрив кришкою гроб Гоголя, коли його виносили з церкви Московського університету.
1820 рік – той час, коли зовсім юний Микола Гоголь жив у Полтаві. Він більше ніколи не буде так довго жити у губернському місті, прискіпливо спостерігаючи за устроєм та плином життя.
Від'їжджаючи до Петербурга у грудні 1829 року, навідав свою приятельку ще з дитинства С.Скалон і "…удивил следующими словами: "Прощайте, Софья Васильевна. Вы или ничего обо мне не услышите или услышите что-нибудь очень хорошее". Слова эти встретили всеобщее удивление, так как в молодом человеке не видели и не предполагали ничего особенного".
Працюючи у столиці над "Вечорами…" та "Миргородом", він не забуде Полтаву: сюди посилатиме на роботу коваля Вакулу фарбувати полтавському сотнику Л…ко дощаний паркан; змусить його ж співати на криласі "тем же самым напевом, каким поют и в Полтаве"; дячка диканської церкви Хому Григоровича одягатиме в "балахон из тонкого сукна, цвета застуженного картофельного киселя, за которое он платил в Полтаве чуть ли не по шести рублей за аршин", дігтяр Микитка їздитиме кожні два тижні в Полтаву на торги; Іван Іванович та Іван Никифорович світу не бачитимуть – їздитимуть до Полтави судитися… До трьох розділів "Сорочинського ярмарку" він візьме епіграфи з "Енеїди" І.П.Котляревського, а до збірки "Арабески" введе статті "Взгляд на составление Малороссии" та "О малороссийских песнях".
І навіть у замислі "Мертвих душ" простежується полтавський слід. Загальновідомо, що ідею поеми Гоголю подав О.Пушкін. Цікаво, що подібну ситуацію, де суть справи – фікція, підтверджує далека родичка письменника М.Анісімо-Яновська, розповідаючи, до чого удавався її дядько Х.Пивинський, котрий мешкав на хуторі Федунка. Коли промайнула чутка про те, що уряд даватиме дозвіл утримувати винокурню тільки тим поміщикам, які володіють 50 душами, він рознервувався: у нього їх було лише 30. "Задумались тогда мелкопоместные: хоть погибай без винокурни! А Харлампий Петрович Пивинский хлопнул себя по лбу да сказал: "Эге! не додумались!" И поехал он в Полтаву да и внес за своих умерших крестьян оброк, будто за живых… а так как своих да с мертвыми далеко до пятидесяти не хватало, то набрал он в бричку горилки да и поехал по соседям и накупил у них на эту горилку мертвых душ, записал их себе и, сделавшись по бумагам владельцем пятидесяти душ, до самой смерти курил вино".
У перший петербурзький період життя М.В.Гоголь, який неймовірно швидко і впевнено заявив про себе у світі літератури і посів місце поруч із самим Пушкіним, часто пише додому: тут і напівжартівливі по-
грози полтавському поліцмейстеру, який вчасно не доставляє кореспонденцію, і невдоволення правителем полтавської канцелярії, прокурором і стряпчим через навіювання страхів із приводу наближення якоїсь комети, зацікавлення життям у Полтаві рідних та друзів. Іноді дозволяє собі давати різкі оцінки. Полтавський Інститут благородних панянок чомусь потрапив у немилість: "Не могу без жалости вспомнить про глупый полтавский институт, где так безтолково и безрассудно воспитание девиц. Как далеки там и княгиня, и ее … гувернантки от одной мысли о образовании настоящем и твердом неопытной девушки", – пише М.Гоголь до матері 9.Х.1831р. До речі, однією з директрис Полтавського Інституту була мати знаменитого лейб-медика М.Ф.Арендта. Згодом вона відкрила свій власний дівочий пансіон у Полтаві, де виховувалася найстарша з сестер Гоголя – Марія Василівна.
Мине немало літ, і проблема жіночої освіти та виховання озветься неперевершеною дотепністю у поемі "Мертвые души": "…А воспитание хорошее, как известно, получается в пансионах. А в пансионах, как известно, три главные предмета составляют основу человеческих добродетелей: французский язык, необходимый для счастья семейной жизни; фортепьяно, для доставления приятных минут супругу и, наконец, собственно хозяйственная часть: вязание кошельков и других сюрпризов".
Невдовзі після виходу "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки" Гоголь вирушає у Василівку до матері й сестер влітку 1832 року. "…приехал в имение совершенно расстроенное. Долгов множество невыплаченных. Пристают со всех сторон… Приехавши в Полтаву, я тотчас обьездил докторов и удостоверился, что ни один цех не имеет меньше согласия и единодушия, как этот…", – скаржився М.Погодіну 23-річний літератор, який уже пізнав смак слави. Як глава сім'ї він мусив думати і дбати про господарство, про борги, про сестер, котрі підростали. Єлизавету й Анну надумав улаштувати на навчання до Патріотичного інституту, де сам викладав. Виїздили з Василівки на початку жовтня. Два дні прощались у Полтаві з матір'ю та старшою сестрою і нарешті відбули. (Сестри навчались у Петербурзі до кінця 1839 року).
[1]