Була й замітка в газеті. Відгукувалися люди, але пропонували щось не підходяще. Написали, правда, і сусіди одного чоловіка, мовляв, хороший, тільки була в нього якась робоча травма. Я з ним навіть зустрілася, але на той час мені не чоловік був потрібний, а житло хоч якесь. А тепер, повертаючи пам'ять назад, думаю, може, й зглупила, що не прийняла його пропозицію – жити разом.
Після того всього мій чоловік щось зрозумів, кодувався, але минав час – і знову починалися п'янки, сварки. І чим далі, тим гірше. Мій син від першого шлюбу підростав, і з кожним роком він на нього все дужче нападав. Дійшло кінець кінцем до великої ненависті. Хоч син не п'є, не палить, роботящий, як і в кожного, щось є у нього хороше, а щось – не дуже. Винити, правда, його зовсім не можу, бо нічого доброго протягом життя не бачив, тільки п'янки та сварки вітчима. А казали ж колись мені, що дитині батька не знайдеш… Та я дивилась, як люди живуть, і думала: і там он добре, і там. Тільки нічого доброго у нас не виходило.
Зараз син дорослий, має дівчину, хочуть одружуватися. Тож говорю їм – дивіться добре, рішайте, особливо синові, щоб не було твоїй дитині так у житті, як було в тебе.
Маючи вже певний, хоч і гіркий, досвід, хочу поділитися думками зі своїми земляками. Перед тим, як ви, жінки, шукаєте собі пару, а ви, чоловіки, йдете на чужі діти, все обдумайте, бо ті діти ні в чому не винні. Якщо вони вам не до серця, то подумайте, чи варто вам нову сім'ю створювати, бо тут уже не тільки за себе відповідаєш, а й за дитину. Щоб не вийшло так, як у мене.
Кожна дитина виростає зі своїми поглядами на життя, які можуть з вашими не співпадати. І то не означає, що його треба "гнути" під себе. Слід і його інтереси брати до уваги, а не нападати за всяку дрібницю. Навпаки, обізвіться добрим словом.
Знаю тепер, що і я винна, могла не довести до цього знущання, так не було де дітися. А крім того, у нас є спільна дитина, не хотілося сиротити. Тільки ж батько це не розумів. Дійшов, як кажуть, до ручки. Останній раз від п'янки уже зробив якийсь укол і став нестерпнішим ще більше. Не було місця вже нікому з нас, не було різниці, чи свій син, чи чужий, чи я, як жінка, яка терпіла мало не 20 років, – усім робив пекло. Все село гуділо. Людям в очі соромно було дивитися. Тепер той чоловік для мене – колишній…
А пишу я вам про пережиту біду тому, щоб, можливо, хтось прочитав і задумався, дужче придивився до свого вибору.
Воно й самій, звісно, жінці погано. Все думаю: та невже ж немає на цілому білому світі чоловіка доброї душі, не п'яниці, не сварливого (я раніше думала, що тільки жінки такі бувають). А в наших роках як хочеться спокою… Не потрібно мені ні сексу, ні багатства, навіть хай чоловік буде з проблемами зі здоров'ям, аби дожити з ним віку у спокої. Хоч маю тільки 46 років, а не виповісти, як я намучилася по життю. Мені нічого не потрібно, аби була поряд людина з доброю душею, щоб поговорити на всі теми, а не тільки підтакувати. Бо, як мені казав: "Я не вмію совітувати – я вмію наказувати…"
Вибачте, що так написала. Це просто крик душі. Можливо, надрукуєте, можливо, хтось обізветься чи дасть яку пораду.
Дякую за те, що прочитали.
Після того всього мій чоловік щось зрозумів, кодувався, але минав час – і знову починалися п'янки, сварки. І чим далі, тим гірше. Мій син від першого шлюбу підростав, і з кожним роком він на нього все дужче нападав. Дійшло кінець кінцем до великої ненависті. Хоч син не п'є, не палить, роботящий, як і в кожного, щось є у нього хороше, а щось – не дуже. Винити, правда, його зовсім не можу, бо нічого доброго протягом життя не бачив, тільки п'янки та сварки вітчима. А казали ж колись мені, що дитині батька не знайдеш… Та я дивилась, як люди живуть, і думала: і там он добре, і там. Тільки нічого доброго у нас не виходило.
Зараз син дорослий, має дівчину, хочуть одружуватися. Тож говорю їм – дивіться добре, рішайте, особливо синові, щоб не було твоїй дитині так у житті, як було в тебе.
Маючи вже певний, хоч і гіркий, досвід, хочу поділитися думками зі своїми земляками. Перед тим, як ви, жінки, шукаєте собі пару, а ви, чоловіки, йдете на чужі діти, все обдумайте, бо ті діти ні в чому не винні. Якщо вони вам не до серця, то подумайте, чи варто вам нову сім'ю створювати, бо тут уже не тільки за себе відповідаєш, а й за дитину. Щоб не вийшло так, як у мене.
Кожна дитина виростає зі своїми поглядами на життя, які можуть з вашими не співпадати. І то не означає, що його треба "гнути" під себе. Слід і його інтереси брати до уваги, а не нападати за всяку дрібницю. Навпаки, обізвіться добрим словом.
Знаю тепер, що і я винна, могла не довести до цього знущання, так не було де дітися. А крім того, у нас є спільна дитина, не хотілося сиротити. Тільки ж батько це не розумів. Дійшов, як кажуть, до ручки. Останній раз від п'янки уже зробив якийсь укол і став нестерпнішим ще більше. Не було місця вже нікому з нас, не було різниці, чи свій син, чи чужий, чи я, як жінка, яка терпіла мало не 20 років, – усім робив пекло. Все село гуділо. Людям в очі соромно було дивитися. Тепер той чоловік для мене – колишній…
А пишу я вам про пережиту біду тому, щоб, можливо, хтось прочитав і задумався, дужче придивився до свого вибору.
Воно й самій, звісно, жінці погано. Все думаю: та невже ж немає на цілому білому світі чоловіка доброї душі, не п'яниці, не сварливого (я раніше думала, що тільки жінки такі бувають). А в наших роках як хочеться спокою… Не потрібно мені ні сексу, ні багатства, навіть хай чоловік буде з проблемами зі здоров'ям, аби дожити з ним віку у спокої. Хоч маю тільки 46 років, а не виповісти, як я намучилася по життю. Мені нічого не потрібно, аби була поряд людина з доброю душею, щоб поговорити на всі теми, а не тільки підтакувати. Бо, як мені казав: "Я не вмію совітувати – я вмію наказувати…"
Вибачте, що так написала. Це просто крик душі. Можливо, надрукуєте, можливо, хтось обізветься чи дасть яку пораду.
Дякую за те, що прочитали.
Ольга.
Додаток “Зустріч”, 5 стор., 19.09.08 (Адреса в редакції).
[1]