Ще 1917 року, в період запеклої політичної боротьби, головним питанням часу для більшовиків стало створення власної партійної газети. Ініціатором та організатором такої газети у нашому краї став один із найбільш ерудованих керівників полтавської міської більшовицької організації Сергій Михайлович Мазлах (Робсман). Як зазначає дослідник Олександр Юренко, цей політичний діяч був хорошим пропагандистом і організатором, вміло володів пером. Тож, ймовірніше, саме Мазлаху належало й авторство назви газети, яка мала стати робітничо-селянською, а слово її – “трощити усіх політичних опонентів сильніше за молот”.
У листопаді 1917 року нарада представників більшовицьких комітетів Полтавської губернії визнала газету “Молот” губернським більшовицьким органом і вирішила при першій же можливості зробити її випуск щоденним. До редакційної ради увійшли, крім С. Мазлаха, що став її редактором, В.Шахрай і В.Ауссем. Перше число газети “Молот” побачило світ 19 жовтня (1 листопада) 1917 року. Вона рясніла більшовицькими декретами та політичними гаслами і поширювалася насамперед серед найбідніших верств населення. Ця газета проіснувала недовго (вийшло лише 4 номери), була виключно партійною і тому не могла охопити увесь спектр суспільного життя краю. Але, можливо, через свою політичну заангажованість саме такою (заполітизованою) уявляв газету редактор. Принаймні у 1922 році він її характеризував так: “Газета мала [тоді] величезний успіх. І зараз ще деякі товариші, згадуючи її, знаходять, що газета не мала собі рівних”.
Звертає на себе увагу такий цікавий штрих: при всій ортодоксальності Мазлаха, переважанні класового підходу в його діяльності, в 1917 р. він усе ж займав відмінну від багатьох провідних більшовицьких працівників позицію у національному питанні. Згодом йому все це пригадали. Звинувачений у націоналізмі, Сергій Мазлах був репресований у 1937 році за намір організувати самостійну Українську компартію.
На початку 1920-х років головна газета Полтавщини неодноразово змінює назви: “Известия” (орган Полтавського губвиконкому, 1919), “Вісті-Известия” (орган Полтавського губернського виконавчого комітету ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, 1920–1922), “Голос труда” (орган Полтавського губвиконкому та губкому КП(б)У, 1922–1924), а від 4 листопада 1924 і до 18 вересня 1941 років газета мала назву “Більшовик Полтавщини” (орган Полтавського губкому та окрпарткому КП(б)У, окрвиконкому та окрпрофбюро; орган Полтавського МПК, міськради та міськпрофради).
Перше “червоне” десятиріччя для газети виявилося новаторським: нові люди, нові підходи, нові стосунки із читачем. Губернські органи влади, створюючи місцеву партійно-радянську пресу, особливо не переймалися напрацюваннями журналістської дореволюційної школи. Вони керувалися насамперед настановами партії і покладалися на здібну молодь, ентузіазм якої компенсував брак досвіду та знань.
Від середини 1920-х років у “Більшовику Полтавщини” працює багато молодих талановитих журналістів: Пилип Капельгородський, Олександр Ковінька (з 1928 р.), Семен Журахович (з 1928 р.), Федір Злидень (з 1930 р.), Олександр Косенко (з поч. 1930-х р.), Федір Кравченко (з 1931 р.), Іван Цюпа (з 1937 р.) та ін. Але не ці літературно обдаровані молоді люди створювали обличчя газети – всі стратегічні питання вирішувала партійна номенклатура.
І все ж читачі дуже добре знали газетних працівників, особливо Пилипа Капельгородського. Його публікації користувалися у полтавців такою популярністю, якій може позаздрити лише журналіст найвищого рівня. Він достеменно знав село, його мову, звичаї. Перо Капельгородського було гострим і саркастично-нищівним, влучним словом сатирика він вціляв у тупих бюрократів, владолюбців, висміював безгосподарників та несумлінних працівників.
У 1927–1928 роках у “Більшовику Полтавщини” досить популярними були запроваджені Капельгородським рубрики “З мітелечкою по селах”, де йшлося про різні недоліки господарського і культурного життя, та “В голові ще не посіяно…”, яка висміювала нерозсудливість і дурість окремих керівників.
Щоб скласти певне уявлення про масштаби журналістської роботи Пилипа Капельгородського, назвемо бодай частину його сатиричних творів, уміщених у “Більшовику Полтавщини” у серпні-вересні 1927 року: “Хто дужий”, “Нема впину вдовиному сину”, “Чи вродили, чи ні – дай”, “Виконавчий дрюк”, “Страх йому не хочеться з старим дідом морочиться”, “Всім головам голова”, “До пса в науку” та ін. Іще один промовистий факт: лише за п’ять перших років роботи у редакції Капельгородським було опубліковано більше п’ятисот фейлетонів і двісті сатиричних віршів, переважно з селянського побуту.
Молодим працівникам газети хотілося вийти за обмежені рамки газетної площі й заявити про себе на повний голос. При сприянні редактора “Більшовика Полтавщини” Лавра Івановича Дяченка вони ініціювали у січні 1928 року випуск літературного і громадсько-політичного ілюстрованого додатка до “Більшовика Полтавщини” – журналу “Наше слово”. Це видання знайомило громадськість із сучасною художньою літературою і творчістю місцевих літераторів, висвітлювало історичне минуле Полтавщини. Редакція поставила за завдання “стати одним з численних засобів піднесення культурності робітничо-селянських мас… округи”. У семи номерах журналу, який виходив протягом 1928 року, було вміщено твори, статті, замітки, інформації П.Капельгородського, Ю.Жилка, Г.Майфета, К.Лавруніва, В.Щепотьєва, О.Дігтяра, С. Тарашкевича, П.Тривайла та ін. Редагування журналу взяв на себе Лавро Дяченко.
Але часи швидко змінювалися. На початку 1930-х років можливостей для творчості журналістів ставало все менше, тематика публікацій звужувалася, у редакції поступово створювалася атмосфера непевності, недовіри та сексотства. На газетних шпальтах домінуючими стали більшовицькі гасла та заклики, газета звеличувала одних і нещадно таврувала інших. Зміст її все більше відповідав своїй назві, а дописувачі все частіше ховалися за псевдонімами та криптонімами.
У 1931 році редактором “Більшовика Полтавщини” було затверджено уродженця Маріуполя Якова Юхимовича Донського. Таке кадрове призначення скоріш було зроблено з ідеологічних міркувань, оскільки боротьба на селі за проведення суцільної колективізації досягла найвищої своєї точки, й на передовій потрібні були надійні й випробувані партією кадри.
Наскільки ретельно виконував редактор свої обов’язки, скажуть лише спеціальні дослідження. Ми ж тільки зазначимо, що у період Голодомору 1932–1933 рр. на шпальтах газети не було зроблено жодної публікації про те, як потерпало полтавське село! Про неймовірні людські страждання можна дізнатися, читаючи “Більшовик Полтавщини” між рядками, приміром, через періодично представлену рекламу мережі Торгсинів, інформації про нові “чорні дошки”, на які заносилися села і навіть сільради; постійне пресування активістами селян у пошуках “прихованого” зерна. Парадокс часу: на шпальтах газети знаходимо навіть публікації про голодування когось із безробітних у Німеччині та Канаді й жодного слова – про трагедію мільйонів на Україні.
22 вересня 1937 року було утворено Полтавську область, і з 1 листопада 1937 року міська газета “Більшовик Полтавщини” стала обласною. Відповідальним редактором був призначений Микола Іванович Черевань.
З набуттям нового статусу газети контроль редакції з боку партійного керівництва значно посилився. Кожна неточність чи помилка редактора (працівників видавництва) прискіпливо обговорювалися, по кожному конкретному випадку приймалося окреме рішення. Відповідальні редактори та творчі працівники перебували у стані постійного стресу. Про те, наскільки задушливою була атмосфера у колективі в
другій половині 1930-х років, свідчать архівні джерела. Для кращого сприйняття реалій того часу наведемо деякі з них.
На засіданні Оргбюро ЦК КП(б)У по Полтавській області від 5 листопада 1937 року розглянуто питання про помилки у газеті “Більшовик Полтавщини”. Редакторові Череваню було вказано на відсутність належного контролю при випуску газети, його ж було зобов’язано написати статтю в газеті з приводу допущених помилок. На думку місцевого керівництва, газета продовжувала висвітлювати соціально-політичні процеси, що відбувалися у країні, на вкрай низькому рівні. Тож нагальною потребою дня мало стати подальше “піднесення бойової якості газети та поліпшення зв’язку з широкими трудящими масами”.
Реабілітуватися в очах керівництва та “виправити” ситуацію редакторові не вдалося. 3 червня 1938 року на позачерговому засіданні бюро обкому партії інкримінувало Череваню антипартійні дії та зняло з роботи.
Від 11 липня 1938 року новим редактором “Більшовика Полтавщини” став Трифон Іванович Ященко, який відповідно до характеристики був “політично грамотним, витриманим, дисциплінованим працівником, брав активну участь у партійному житті”. Але й він, здавалося б, “політично грамотний”, не зміг довго витримати у тих умовах. Публікації “Більшовика Полтавщини” були знову піддані нещадній критиці й розцінені як ворожі. Зокрема, вміщений у газеті фейлетон “Після сьомої години вечора” від 22 жовтня 1938 року, на думку партійної номенклатури, був “політично не витриманий, вульгарний, який не лише не мобілізує уваги громадської думки на боротьбу з порушниками цього порядку в місті, а навпаки, робить наклеп на радянську молодь”.
І це був лише початок. Друга політична помилка Ященка, якої він припустився за кілька місяців, стала для нього останньою. Тоді не забарилися й з оргвисновками.
4 січня 1939 року бюро обкому КП(б)У констатувало, що т. Ященко, готуючи статтю “19 років звільнення Полтавщини від білобандитів”, замість використання творів і документів Леніна, Сталіна про звільнення України від білобандитів та брошури тов. Ворошилова “Сталін і Червона Армія” користувався матеріалами архівних газет за 1919 рік, внаслідок чого у статті не було вміщено жодної цитати вождів партії і організаторів перемог: Леніна–Сталіна. Більше того, виявилося, що т. Ященко, “взявши з одного номера газети лист найзапеклішого ворога народу – фашиста Троцького, навів абзац із цього листа у своїй статті, передавши її позапартійному літробітникові для обробки й перевірки з архівним матеріалом…”.
Зрозуміло, що після таких звинувачень Ященкові було оголошено сувору догану з занесенням в особисту картку і знято з посади редактора. 10 лютого 1939 року новим редактором газети було затверджено Івана Порфирійовича Горобця.
Навчений гірким досвідом своїх попередників, Горобець робив усе можливе й неможливе, аби адаптувати газету до нових політичних вимог та уникнути звинувачень на адресу редакції. Як відзначав у травні 1939 року заввідділом пропаганди газети “Більшовик Полтавщини” т. Гарбуз, лише від 14 листопада 1938 року на шпальтах газети було вміщено 58 теоретичних статей і консультацій, 163 замітки, надруковано статті про обмін досвідом вивчення “Короткого курсу історії ВКП(б)” та методику пропагандистської роботи. Для політичної агітації редакція залучила до співробітництва 27 кращих пропагандистів, консультантів і лекторів.
І все ж цього було явно недостатньо для проведення ефективних пропагандистських кампаній на терені усієї області. Редакції були вкрай необхідні ще кореспонденції з місць, це чудово усвідомлювали і в апараті. Тож важливим кроком щодо розбудови кореспондентських пунктів в області стала постанова бюро обкому КП(б)У “Про організацію кореспондентської мережі газети “Більшовик Полтавщини” по районах області” від 25 липня 1940 року. Відповідно до неї при газеті було утворено 8 кореспондентських пунктів: Кременчуцький, Карлівський, Хорольський, Лубенський, Золотоніський, Пирятинський, Миргородський, Гадяцький. Цією ж постановою всіх штатних кореспондентів газети було введено до складу номенклатури обкому КП(б)У. На нашу думку, в даному випадку практикувалася політика “батога і пряника”.
Осмислюючи події газетно-літературного процесу 1930-х років, можна стверджувати, що колективу редакції “Більшовика Полтавщини” доводилося випускати газету в жахливих умовах тоталітарного режиму, де не могло бути місця для творчості й правди. Упродовж років більшість редакторів і журналістів були духовно покалічені, найбільш обдаровані журналісти – репресовані. Зокрема, Лавро Дяченко, Микола Черевань, Пилип Капельгородський, Федір Злидень, Олександр Ковінька, Олександр Косенко.
Відновила випуск газета у вересні 1943 року вже під назвою “Зоря Полтавщини” (орган Полтавського обласного і міського комітетів КП(б)У, обласної і міської Рад депутатів трудящих). Першим її редактором став О.П.Сидоренко.
У листопаді 1917 року нарада представників більшовицьких комітетів Полтавської губернії визнала газету “Молот” губернським більшовицьким органом і вирішила при першій же можливості зробити її випуск щоденним. До редакційної ради увійшли, крім С. Мазлаха, що став її редактором, В.Шахрай і В.Ауссем. Перше число газети “Молот” побачило світ 19 жовтня (1 листопада) 1917 року. Вона рясніла більшовицькими декретами та політичними гаслами і поширювалася насамперед серед найбідніших верств населення. Ця газета проіснувала недовго (вийшло лише 4 номери), була виключно партійною і тому не могла охопити увесь спектр суспільного життя краю. Але, можливо, через свою політичну заангажованість саме такою (заполітизованою) уявляв газету редактор. Принаймні у 1922 році він її характеризував так: “Газета мала [тоді] величезний успіх. І зараз ще деякі товариші, згадуючи її, знаходять, що газета не мала собі рівних”.
Звертає на себе увагу такий цікавий штрих: при всій ортодоксальності Мазлаха, переважанні класового підходу в його діяльності, в 1917 р. він усе ж займав відмінну від багатьох провідних більшовицьких працівників позицію у національному питанні. Згодом йому все це пригадали. Звинувачений у націоналізмі, Сергій Мазлах був репресований у 1937 році за намір організувати самостійну Українську компартію.
На початку 1920-х років головна газета Полтавщини неодноразово змінює назви: “Известия” (орган Полтавського губвиконкому, 1919), “Вісті-Известия” (орган Полтавського губернського виконавчого комітету ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, 1920–1922), “Голос труда” (орган Полтавського губвиконкому та губкому КП(б)У, 1922–1924), а від 4 листопада 1924 і до 18 вересня 1941 років газета мала назву “Більшовик Полтавщини” (орган Полтавського губкому та окрпарткому КП(б)У, окрвиконкому та окрпрофбюро; орган Полтавського МПК, міськради та міськпрофради).
Перше “червоне” десятиріччя для газети виявилося новаторським: нові люди, нові підходи, нові стосунки із читачем. Губернські органи влади, створюючи місцеву партійно-радянську пресу, особливо не переймалися напрацюваннями журналістської дореволюційної школи. Вони керувалися насамперед настановами партії і покладалися на здібну молодь, ентузіазм якої компенсував брак досвіду та знань.
Від середини 1920-х років у “Більшовику Полтавщини” працює багато молодих талановитих журналістів: Пилип Капельгородський, Олександр Ковінька (з 1928 р.), Семен Журахович (з 1928 р.), Федір Злидень (з 1930 р.), Олександр Косенко (з поч. 1930-х р.), Федір Кравченко (з 1931 р.), Іван Цюпа (з 1937 р.) та ін. Але не ці літературно обдаровані молоді люди створювали обличчя газети – всі стратегічні питання вирішувала партійна номенклатура.
І все ж читачі дуже добре знали газетних працівників, особливо Пилипа Капельгородського. Його публікації користувалися у полтавців такою популярністю, якій може позаздрити лише журналіст найвищого рівня. Він достеменно знав село, його мову, звичаї. Перо Капельгородського було гострим і саркастично-нищівним, влучним словом сатирика він вціляв у тупих бюрократів, владолюбців, висміював безгосподарників та несумлінних працівників.
У 1927–1928 роках у “Більшовику Полтавщини” досить популярними були запроваджені Капельгородським рубрики “З мітелечкою по селах”, де йшлося про різні недоліки господарського і культурного життя, та “В голові ще не посіяно…”, яка висміювала нерозсудливість і дурість окремих керівників.
Щоб скласти певне уявлення про масштаби журналістської роботи Пилипа Капельгородського, назвемо бодай частину його сатиричних творів, уміщених у “Більшовику Полтавщини” у серпні-вересні 1927 року: “Хто дужий”, “Нема впину вдовиному сину”, “Чи вродили, чи ні – дай”, “Виконавчий дрюк”, “Страх йому не хочеться з старим дідом морочиться”, “Всім головам голова”, “До пса в науку” та ін. Іще один промовистий факт: лише за п’ять перших років роботи у редакції Капельгородським було опубліковано більше п’ятисот фейлетонів і двісті сатиричних віршів, переважно з селянського побуту.
Молодим працівникам газети хотілося вийти за обмежені рамки газетної площі й заявити про себе на повний голос. При сприянні редактора “Більшовика Полтавщини” Лавра Івановича Дяченка вони ініціювали у січні 1928 року випуск літературного і громадсько-політичного ілюстрованого додатка до “Більшовика Полтавщини” – журналу “Наше слово”. Це видання знайомило громадськість із сучасною художньою літературою і творчістю місцевих літераторів, висвітлювало історичне минуле Полтавщини. Редакція поставила за завдання “стати одним з численних засобів піднесення культурності робітничо-селянських мас… округи”. У семи номерах журналу, який виходив протягом 1928 року, було вміщено твори, статті, замітки, інформації П.Капельгородського, Ю.Жилка, Г.Майфета, К.Лавруніва, В.Щепотьєва, О.Дігтяра, С. Тарашкевича, П.Тривайла та ін. Редагування журналу взяв на себе Лавро Дяченко.
Але часи швидко змінювалися. На початку 1930-х років можливостей для творчості журналістів ставало все менше, тематика публікацій звужувалася, у редакції поступово створювалася атмосфера непевності, недовіри та сексотства. На газетних шпальтах домінуючими стали більшовицькі гасла та заклики, газета звеличувала одних і нещадно таврувала інших. Зміст її все більше відповідав своїй назві, а дописувачі все частіше ховалися за псевдонімами та криптонімами.
У 1931 році редактором “Більшовика Полтавщини” було затверджено уродженця Маріуполя Якова Юхимовича Донського. Таке кадрове призначення скоріш було зроблено з ідеологічних міркувань, оскільки боротьба на селі за проведення суцільної колективізації досягла найвищої своєї точки, й на передовій потрібні були надійні й випробувані партією кадри.
Наскільки ретельно виконував редактор свої обов’язки, скажуть лише спеціальні дослідження. Ми ж тільки зазначимо, що у період Голодомору 1932–1933 рр. на шпальтах газети не було зроблено жодної публікації про те, як потерпало полтавське село! Про неймовірні людські страждання можна дізнатися, читаючи “Більшовик Полтавщини” між рядками, приміром, через періодично представлену рекламу мережі Торгсинів, інформації про нові “чорні дошки”, на які заносилися села і навіть сільради; постійне пресування активістами селян у пошуках “прихованого” зерна. Парадокс часу: на шпальтах газети знаходимо навіть публікації про голодування когось із безробітних у Німеччині та Канаді й жодного слова – про трагедію мільйонів на Україні.
22 вересня 1937 року було утворено Полтавську область, і з 1 листопада 1937 року міська газета “Більшовик Полтавщини” стала обласною. Відповідальним редактором був призначений Микола Іванович Черевань.
З набуттям нового статусу газети контроль редакції з боку партійного керівництва значно посилився. Кожна неточність чи помилка редактора (працівників видавництва) прискіпливо обговорювалися, по кожному конкретному випадку приймалося окреме рішення. Відповідальні редактори та творчі працівники перебували у стані постійного стресу. Про те, наскільки задушливою була атмосфера у колективі в
другій половині 1930-х років, свідчать архівні джерела. Для кращого сприйняття реалій того часу наведемо деякі з них.
На засіданні Оргбюро ЦК КП(б)У по Полтавській області від 5 листопада 1937 року розглянуто питання про помилки у газеті “Більшовик Полтавщини”. Редакторові Череваню було вказано на відсутність належного контролю при випуску газети, його ж було зобов’язано написати статтю в газеті з приводу допущених помилок. На думку місцевого керівництва, газета продовжувала висвітлювати соціально-політичні процеси, що відбувалися у країні, на вкрай низькому рівні. Тож нагальною потребою дня мало стати подальше “піднесення бойової якості газети та поліпшення зв’язку з широкими трудящими масами”.
Реабілітуватися в очах керівництва та “виправити” ситуацію редакторові не вдалося. 3 червня 1938 року на позачерговому засіданні бюро обкому партії інкримінувало Череваню антипартійні дії та зняло з роботи.
Від 11 липня 1938 року новим редактором “Більшовика Полтавщини” став Трифон Іванович Ященко, який відповідно до характеристики був “політично грамотним, витриманим, дисциплінованим працівником, брав активну участь у партійному житті”. Але й він, здавалося б, “політично грамотний”, не зміг довго витримати у тих умовах. Публікації “Більшовика Полтавщини” були знову піддані нещадній критиці й розцінені як ворожі. Зокрема, вміщений у газеті фейлетон “Після сьомої години вечора” від 22 жовтня 1938 року, на думку партійної номенклатури, був “політично не витриманий, вульгарний, який не лише не мобілізує уваги громадської думки на боротьбу з порушниками цього порядку в місті, а навпаки, робить наклеп на радянську молодь”.
І це був лише початок. Друга політична помилка Ященка, якої він припустився за кілька місяців, стала для нього останньою. Тоді не забарилися й з оргвисновками.
4 січня 1939 року бюро обкому КП(б)У констатувало, що т. Ященко, готуючи статтю “19 років звільнення Полтавщини від білобандитів”, замість використання творів і документів Леніна, Сталіна про звільнення України від білобандитів та брошури тов. Ворошилова “Сталін і Червона Армія” користувався матеріалами архівних газет за 1919 рік, внаслідок чого у статті не було вміщено жодної цитати вождів партії і організаторів перемог: Леніна–Сталіна. Більше того, виявилося, що т. Ященко, “взявши з одного номера газети лист найзапеклішого ворога народу – фашиста Троцького, навів абзац із цього листа у своїй статті, передавши її позапартійному літробітникові для обробки й перевірки з архівним матеріалом…”.
Зрозуміло, що після таких звинувачень Ященкові було оголошено сувору догану з занесенням в особисту картку і знято з посади редактора. 10 лютого 1939 року новим редактором газети було затверджено Івана Порфирійовича Горобця.
Навчений гірким досвідом своїх попередників, Горобець робив усе можливе й неможливе, аби адаптувати газету до нових політичних вимог та уникнути звинувачень на адресу редакції. Як відзначав у травні 1939 року заввідділом пропаганди газети “Більшовик Полтавщини” т. Гарбуз, лише від 14 листопада 1938 року на шпальтах газети було вміщено 58 теоретичних статей і консультацій, 163 замітки, надруковано статті про обмін досвідом вивчення “Короткого курсу історії ВКП(б)” та методику пропагандистської роботи. Для політичної агітації редакція залучила до співробітництва 27 кращих пропагандистів, консультантів і лекторів.
І все ж цього було явно недостатньо для проведення ефективних пропагандистських кампаній на терені усієї області. Редакції були вкрай необхідні ще кореспонденції з місць, це чудово усвідомлювали і в апараті. Тож важливим кроком щодо розбудови кореспондентських пунктів в області стала постанова бюро обкому КП(б)У “Про організацію кореспондентської мережі газети “Більшовик Полтавщини” по районах області” від 25 липня 1940 року. Відповідно до неї при газеті було утворено 8 кореспондентських пунктів: Кременчуцький, Карлівський, Хорольський, Лубенський, Золотоніський, Пирятинський, Миргородський, Гадяцький. Цією ж постановою всіх штатних кореспондентів газети було введено до складу номенклатури обкому КП(б)У. На нашу думку, в даному випадку практикувалася політика “батога і пряника”.
Осмислюючи події газетно-літературного процесу 1930-х років, можна стверджувати, що колективу редакції “Більшовика Полтавщини” доводилося випускати газету в жахливих умовах тоталітарного режиму, де не могло бути місця для творчості й правди. Упродовж років більшість редакторів і журналістів були духовно покалічені, найбільш обдаровані журналісти – репресовані. Зокрема, Лавро Дяченко, Микола Черевань, Пилип Капельгородський, Федір Злидень, Олександр Ковінька, Олександр Косенко.
Відновила випуск газета у вересні 1943 року вже під назвою “Зоря Полтавщини” (орган Полтавського обласного і міського комітетів КП(б)У, обласної і міської Рад депутатів трудящих). Першим її редактором став О.П.Сидоренко.
[1]