Впродовж тривалого часу в державі турбота про сільську медицину була здебільшого голослівною, і сьогодні це дається взнаки. На жаль, для жителів села доступність медичної допомоги залишається доволі обмеженою. Через застарілу матеріально-технічну базу серйозне занепокоєння викликає і її якість. Так, ми говоримо, що вдалося зберегти мережу медичних закладів області. Але справа не стільки у кількості діючих дільничних лікарень, скільки в доцільності їх утримання з огляду на нинішню демографічну ситуацію, географічне розташування та економічні реалії. Адже сьогодні подекуди ледве не половина мешканців району змушена діставатися "перекладними" до села, колишньої центральної садиби, в якому на згадку про славетне минуле залишився такий медичний заклад. Тому доцільніше відкривати амбулаторії на кожну тисячу населення, наближаючи тим самим медичну допомогу безпосередньо до людей. Утім, навіть це не головне. При значних витратах на утримання нині дільничні лікарні виявилися не спроможними забезпечити якісне надання лікарської допомоги. Лікарняні ліжка цих закладів – надто дорогі в утриманні й здебільшого виконують соціальну функцію, надаючи тимчасовий притулок самотнім та соціально незахищеним людям. Матеріально-технічне, кадрове та медикаментозне забезпечення також не відповідає сучасним вимогам. При цьому левову частку коштів "з'їдає" утримання приміщень, оплата за опалення та інші комунальні послуги, а не безпосереднє лікування. Відтак ми і говоримо про економічне обгрунтування та необхідність реформування самої структури надання медичних послуг на селі. Але це дуже складний процес. Хоча нам уже є чим пишатися. Впродовж останніх трьох років за рахунок державного бюджету в області повністю обладнані 58 фельдшерсько-акушерських пунктів, на що витрачено 1 млн 421 тис. гривень. Понад 6 млн 700 тис. гривень використали на переоснащення 95 амбулаторій. І поступовий перехід до надання медичної допомоги населенню лікарем сімейної медицини – загальної практики продовжується.
– Чому, на вашу думку, медико-санітарна допомога сільському населенню повинна орієнтуватися насамперед на сімейну медицину?
– Сімейна медицина, як показує світовий досвід, може вирішувати на первинному рівні охорони здоров'я більш ніж 80 відсотків проблем зі здоров'ям. Її впровадження – це перш за все наближення медичної допомоги до людини. Чому задавнюються та ускладнюються захворювання? Тому що недостатньо уваги приділяється їхній профілактиці. Як наслідок, лікування потребує більших затрат. Лише сімейні лікарі можуть проводити профілактичну роботу, щоб людина знала, який у неї тиск, який рівень цукру в крові, чи правильно вона харчується тощо. Отже, сімейна медицина – це ще й раціональніше використання коштів. Разом із тим пацієнт у сільській місцевості має отримувати первинну медичну допомогу на тому ж рівні, що й мешканець міста. Саме тому сьогодні ми хочемо створити хороші центри первинної медико-санітарної допомоги, забезпечити їх автотранспортом. Уже давно назріла й потреба відділити первинну медицину від спеціалізованої. При цьому слід створити якнайкращі умови для стаціонарного лікування у центральних районних лікарнях.
– Чи готові сьогодні сільські заклади охорони здоров'я до такої переорієнтації?
– Мережа лікувально-профілактичних закладів області, які надають сільському населенню первинну медико-санітарну допомогу, налічує понад 740 фельдшерсько-акушерських пунктів, 172 сільські лікарські амбулаторії, в тому числі й амбулаторії загальної практики – сімейної медицини, 9 районних лікарень. Вторинну (спеціалізовану) медичну допомогу сільські жителі отримують у 25 центральних районних лікарнях. Третинну (високоспеціалізовану) – в обласних лікарнях для дитячого та дорослого населення. Найбільші проблеми – із забезпеченням сільського населення первинною медико-санітарною допомогою. Одна з них – дефіцит мережі. На сьогодні у багатьох селах області з населенням від 500 до 1000 чоловік немає медичного обслуговування, а деякі ФАПи обслуговують понад тисячу осіб, де необхідно було б відкрити амбулаторії. Тому зараз працюємо над розукрупненням дільниць. Інша справа – матеріально-технічне забезпечення. Обладнання у переважній більшості – застаріле і не відповідає вимогам сучасного лікувально-діагностичного процесу, реабілітації та профілактики захворювань. За нашими підрахунками, на сьогоднішній день лише обладнання для медичних закладів області необхідно на суму 609 мільйонів гривень! Потребують капітальних ремонтів і самі будівлі деяких лікувально-профілактичних закладів. Зокрема більшість будівель закладів первинної медико-санітарної допомоги мають термін експлуатації понад 25 років. Частина з них не відповідає санітарним нормам, деякі перебувають в аварійному стані. Більшість цих закладів, особливо у сільській місцевості, має радіус обслуговування населення понад п'ять кілометрів, а забезпеченість їх автотранспортними засобами вкрай низька.
– Але ж нині сільською охороною здоров'я опікуються органи місцевого самоврядування…
– На жаль, передача функцій її утримання органам місцевого самоврядування негативно вплинула на сільську охорону здоров'я. На мою думку, вони не готові виконувати ці делеговані повноваження. Сільський голова може брати участь у заходах з профілактики туберкульозу, наркоманії, СНІДу, пропагувати здоровий спосіб життя, не давати дозволу на продаж біля шкіл тютюнових виробів, ліквідувати звалища, будувати спортивні майданчики – це все і є турбота про здоров'я. Це ті речі, які можуть принести результат із мінімальними затратами. Але реально він не може управляти медичною амбулаторією. До того ж далеко не всі керівники вважають забезпечення якісного медичного обслуговування та поліпшення здоров'я населення пріоритетом своєї діяльності. Майже по всіх сільських радах області сьогодні ми бачимо значне недофінансування медичної галузі. Здебільшого бюджети селищних та сільських рад, на балансі яких перебувають медичні заклади, ледве спроможні оплачувати лише видатки із заробітної плати з нарахуваннями та енергоносії. Не говорячи вже про створення молодим спеціалістам належних соціальних умов для роботи на селі. Нещодавно я мав розмову з цього приводу з головою постійної комісії обласної ради з питань бюджету, підприємництва та управління майном Володимиром Гришком, і ми дійшли спільного висновку, що лише 10–15 відсотків сільських рад області належним чином можуть виконувати ці повноваження. Безумовно, є приклади відповідального ставлення керівників органів місцевого самоврядування до медичної галузі, як, наприклад, у Кобеляцькому, Карлівському, Гадяцькому, Решетилівському районах. Та існують ще й організаційні проблеми. Адже формально керівником та роботодавцем для співробітників медичних закладів є сільський чи селищний голова, а фактично всі питання лікарі вирішують з головним лікарем району. Тому вважаю, що доцільно було б передати медичні заклади первинної ланки на баланс районних бюджетів. Як це зроблено, наприклад, у Диканському районі, аналогічне рішення прийняте вже й у Пирятинському. І така передача, до речі, передбачена сьогодні ст. 48 Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України".
– Вікторе Петровичу, яке зараз кадрове забезпечення галузі?
– Полтавська область у цьому питанні має найкращі показники. Наше замовлення виконується майже на 60 відсотків. Але вкрай несприятлива кадрова ситуація склалася у закладах первинної медико-санітарної допомоги. Молоді спеціалісти на селі не затримуються. Причини – недостатня профорієнтаційна робота серед сільської молоді, недосконалий механізм державного розподілу та направлення молодих спеціалістів на роботу. Але головне – низька заробітна плата працівників закладів охорони здоров'я первинної ланки у сільській місцевості, відсутність житла та пільг на оплату комунальних послуг, пільгових кредитів на будівництво. За останні три роки медпрацівникам обла
сті виділено лише 31 квартиру, з них у сільській місцевості – тільки 12. Нині в області 22,5 відсотка лікарів та 10,7 відсотка середнього медичного персоналу – пенсійного віку. До того ж, у деяких районах гостро не вистачає анестезіологів, акушерів-гінекологів, хірургів. Навіть цих фактів достатньо, щоб зробити висновок: сільська медицина сьогодні, як ніколи, потребує змін.
– Чому, на вашу думку, медико-санітарна допомога сільському населенню повинна орієнтуватися насамперед на сімейну медицину?
– Сімейна медицина, як показує світовий досвід, може вирішувати на первинному рівні охорони здоров'я більш ніж 80 відсотків проблем зі здоров'ям. Її впровадження – це перш за все наближення медичної допомоги до людини. Чому задавнюються та ускладнюються захворювання? Тому що недостатньо уваги приділяється їхній профілактиці. Як наслідок, лікування потребує більших затрат. Лише сімейні лікарі можуть проводити профілактичну роботу, щоб людина знала, який у неї тиск, який рівень цукру в крові, чи правильно вона харчується тощо. Отже, сімейна медицина – це ще й раціональніше використання коштів. Разом із тим пацієнт у сільській місцевості має отримувати первинну медичну допомогу на тому ж рівні, що й мешканець міста. Саме тому сьогодні ми хочемо створити хороші центри первинної медико-санітарної допомоги, забезпечити їх автотранспортом. Уже давно назріла й потреба відділити первинну медицину від спеціалізованої. При цьому слід створити якнайкращі умови для стаціонарного лікування у центральних районних лікарнях.
– Чи готові сьогодні сільські заклади охорони здоров'я до такої переорієнтації?
– Мережа лікувально-профілактичних закладів області, які надають сільському населенню первинну медико-санітарну допомогу, налічує понад 740 фельдшерсько-акушерських пунктів, 172 сільські лікарські амбулаторії, в тому числі й амбулаторії загальної практики – сімейної медицини, 9 районних лікарень. Вторинну (спеціалізовану) медичну допомогу сільські жителі отримують у 25 центральних районних лікарнях. Третинну (високоспеціалізовану) – в обласних лікарнях для дитячого та дорослого населення. Найбільші проблеми – із забезпеченням сільського населення первинною медико-санітарною допомогою. Одна з них – дефіцит мережі. На сьогодні у багатьох селах області з населенням від 500 до 1000 чоловік немає медичного обслуговування, а деякі ФАПи обслуговують понад тисячу осіб, де необхідно було б відкрити амбулаторії. Тому зараз працюємо над розукрупненням дільниць. Інша справа – матеріально-технічне забезпечення. Обладнання у переважній більшості – застаріле і не відповідає вимогам сучасного лікувально-діагностичного процесу, реабілітації та профілактики захворювань. За нашими підрахунками, на сьогоднішній день лише обладнання для медичних закладів області необхідно на суму 609 мільйонів гривень! Потребують капітальних ремонтів і самі будівлі деяких лікувально-профілактичних закладів. Зокрема більшість будівель закладів первинної медико-санітарної допомоги мають термін експлуатації понад 25 років. Частина з них не відповідає санітарним нормам, деякі перебувають в аварійному стані. Більшість цих закладів, особливо у сільській місцевості, має радіус обслуговування населення понад п'ять кілометрів, а забезпеченість їх автотранспортними засобами вкрай низька.
– Але ж нині сільською охороною здоров'я опікуються органи місцевого самоврядування…
– На жаль, передача функцій її утримання органам місцевого самоврядування негативно вплинула на сільську охорону здоров'я. На мою думку, вони не готові виконувати ці делеговані повноваження. Сільський голова може брати участь у заходах з профілактики туберкульозу, наркоманії, СНІДу, пропагувати здоровий спосіб життя, не давати дозволу на продаж біля шкіл тютюнових виробів, ліквідувати звалища, будувати спортивні майданчики – це все і є турбота про здоров'я. Це ті речі, які можуть принести результат із мінімальними затратами. Але реально він не може управляти медичною амбулаторією. До того ж далеко не всі керівники вважають забезпечення якісного медичного обслуговування та поліпшення здоров'я населення пріоритетом своєї діяльності. Майже по всіх сільських радах області сьогодні ми бачимо значне недофінансування медичної галузі. Здебільшого бюджети селищних та сільських рад, на балансі яких перебувають медичні заклади, ледве спроможні оплачувати лише видатки із заробітної плати з нарахуваннями та енергоносії. Не говорячи вже про створення молодим спеціалістам належних соціальних умов для роботи на селі. Нещодавно я мав розмову з цього приводу з головою постійної комісії обласної ради з питань бюджету, підприємництва та управління майном Володимиром Гришком, і ми дійшли спільного висновку, що лише 10–15 відсотків сільських рад області належним чином можуть виконувати ці повноваження. Безумовно, є приклади відповідального ставлення керівників органів місцевого самоврядування до медичної галузі, як, наприклад, у Кобеляцькому, Карлівському, Гадяцькому, Решетилівському районах. Та існують ще й організаційні проблеми. Адже формально керівником та роботодавцем для співробітників медичних закладів є сільський чи селищний голова, а фактично всі питання лікарі вирішують з головним лікарем району. Тому вважаю, що доцільно було б передати медичні заклади первинної ланки на баланс районних бюджетів. Як це зроблено, наприклад, у Диканському районі, аналогічне рішення прийняте вже й у Пирятинському. І така передача, до речі, передбачена сьогодні ст. 48 Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України".
– Вікторе Петровичу, яке зараз кадрове забезпечення галузі?
– Полтавська область у цьому питанні має найкращі показники. Наше замовлення виконується майже на 60 відсотків. Але вкрай несприятлива кадрова ситуація склалася у закладах первинної медико-санітарної допомоги. Молоді спеціалісти на селі не затримуються. Причини – недостатня профорієнтаційна робота серед сільської молоді, недосконалий механізм державного розподілу та направлення молодих спеціалістів на роботу. Але головне – низька заробітна плата працівників закладів охорони здоров'я первинної ланки у сільській місцевості, відсутність житла та пільг на оплату комунальних послуг, пільгових кредитів на будівництво. За останні три роки медпрацівникам обла
сті виділено лише 31 квартиру, з них у сільській місцевості – тільки 12. Нині в області 22,5 відсотка лікарів та 10,7 відсотка середнього медичного персоналу – пенсійного віку. До того ж, у деяких районах гостро не вистачає анестезіологів, акушерів-гінекологів, хірургів. Навіть цих фактів достатньо, щоб зробити висновок: сільська медицина сьогодні, як ніколи, потребує змін.
[1]