Два клени з кореня одного
Ростуть за школою в селі
Ті клени шуміли в селі Байрак Диканського району в сім'ї з давнім козацьким родоводом, але бідній, багатодітній – десятеро дітей. Народився Харитон Бородай 11 жовтня 1913 року. Закінчив Полтавський педагогічний інститут. 1940–1941 рр. шкільний навчальний рік почав у семирічці села Бергомет (нині селище Берегомет Вижницького району Чернівецької області). Туди, на щойно звільнену від Румунії Буковину, потрапив разом із тисячами інших спеціалістів, яких Радянський Союз посилав "на освоєння" новоприєднаних земель.
Найраніша дата, що позначає час написання одного з віршів ("Ранок"), – липень 1939 року – свідчить, що Харитон Бородай свої сили в літературі пробував іще на рідній Полтавщині. В Буковині душу його полонила і незвичайна краса цього краю, і врода та співуче серце вчительки Мирослави Копачук, на три роки молодшої від нього. Батьки її – Іван та Олена Копачуки – прибули в гуцульське село Бергомет працювати в школі, коли Мирослава мала тільки чотири роки. Вони активно включилися в культурне життя села, зокрема в діяльність читальні "Української Бесіди", хору, драматичного гуртка. Так що з самого дитинства Мирослава вбирала в серце українську та місцеву гуцульську культуру, народну творчість, звичаї, обряди, музику і слово. У ній учитель-історик за фахом, поет за покликом душі знайшов рідну людину.
Візьми ці квіти. Я привіз
Їх із Диканщини моєї,
Та не мені краса їх – скрізь
Шукаю усмішки твоєї.
Візьми і жовті, й голубі –
Для тебе рвалась квітка
кожна.
Приніс би й сонце я тобі,
Коли б його зірвати можна.
Так писав поет у вересні 1940 року. А незабаром вони одружилися, і 1941 року, 11 жовтня, в день свого народження, Харитон Бородай отримав подарунок від дружини – двох синів-близнюків. Як земляк Миколи Гоголя, дав їм знамениті імена синів Тараса Бульби: Остап та Андрій. Але зла доля затьмарила родинне щастя – невдовзі Андрій помер. Як пише у своїй післямові до книги батька Остап Бородай-Шандро, "це стало початком нещастя, першим зловісним знаком лихої долі".
На той час Буковина знову опинилася під румунською окупацією, і влада дала наказ покинути територію всім вихідцям зі Східної України. Харитон Бородай пробував захиститися тим, що він має тут сім'ю, що тесть його, Іван Копачук, мобілізований до румунського війська, але ці аргументи не допомогли. Навесні 1942 року Харитона Бородая вислали за кордон, і він поселився у найближчому до Буковини місті – Кам'янці-Подільському, що перебував у зоні німецької окупації.
У місті над річкою Сморичем Харитон Бородай знаходить роботу в газеті "Подолянин" – органі Кам'янець-Подільської міської управи. Газета входила до низки часописів, які пропагували ідеї створення Української держави, редакція діяла в мережі Організації Українських Націоналістів під проводом Андрія Мельника, а на теренах України – під загальним керівництвом Олега Ольжича.
У Кам'янець із Проскурівської (нині м.Хмельницький) окружної газети "Український голос" внаслідок загрози арешту німцями перебралися члени окружного проводу ОУН: спершу заступник редактора Петро Януш, а пізніше – й редактор Юхим Кошельник. До речі, Кошельник, колишній випускник Кам'янець-Подільського державного українського університету, перед війною працював учителем на Буковині, як і Бородай. Цілком можливо, що вони були знайомі з того часу.
У Кам'янці Юхим Кошельник став редактором "Подолянина". Харитон Бородай писав театральні рецензії, інформації з культурного життя краю, про роботу "Просвіти", замітки, статті про видатних українських письменників (Івана Франка, Лесю Українку та ін.), а також оповідання, поезії. Очевидно, Харитон Бородай у газеті вів відділ культури і мистецтва. Можна припустити, що він замінив на посаді Петра Януша, який 1942 року покинув місто. Мабуть, від нього Бородай перебрав і першу складову свого псевдоніма – Ярема. Саме так перед цим підписував деякі свої матеріали і вірші Петро Януш. За другу частину свого літературного імені – Байрак – поет, безсумнівно, взяв назву рідного села на Полтавщині.
Ім'я Харитона Бородая зустрічається і в протоколах допитів колишніх працівників "Подолянина", яких репресивні органи СРСР притягали до відповідальності за роботу в газеті. Харитон Бородай згадувався як один з активних діячів відродження українства, "націоналіст". Про його український патріотизм свідчить і акровірш "Моя віра", який поет надіслав у листівці дружині в день її народження, 16 травня 1943 року:
МОЯ ВІРА
Сонце зникло за хмари зловісні,
Лиш згадка про нього живе;
Але вірю! Як дівчина в пісні,
Воно вийде – привітне й нове.
Ані буря, ні люта негода
У мене віри тієї не вб'ють, –
Кожен рік завмирає природа,
Ріки скуті морозом стають,
А година рішуча настане –
І пробудить природу весна,
Ненависная крига розтане,
І заграє весна золота!
Цікаво, що цей вірш був опублікований у львівському молодіжному журналі "Дороги" (березень 1944 року), але редакція трохи поправила його, внаслідок чого літери змінилися. У новій редакції вірш звучав краще: зникли деякі збої в ритміці, поліпшилося римування (весна – голосна, а не золота), але постає запитання: чи редактор не усвідомлював наслідки своєї правки, чи навмисне зламав акровірш, остерігаючись німецької цензури?
Перебуваючи в Кам'янці-Подільському, Харитон Бородай сумував за рідними краями, за близькими людьми, які залишилися на Полтавщині. З деяких віршів можна зробити висновок, що під час війни він був у Києві, де "Чорніють з-під снігу розірвані бруки, / Будинки розбиті – пекельні сліди / Північного ворога…", а також у Чернігові. Чи відвідував батьківську землю – невідомо. Однак у його доробку є чимало віршів, присвячених Полтаві. Листувався з молодшою сестрою Галиною, яку вивезли на роботи в Німеччину. Їй присвятив поезію "Волошки", де є рядки:
Ой, волошки, любі квіти,
Хоч у сні розвійте сум!
Де ж мені журбу подіти,
Де сховатися від дум?
Постійною супутницею була туга за сім'єю. Остапові, який виростав без нього, присвятив вірша "Син", опублікованого в газеті "Подолянин" 3 грудня 1942 року:
Коли болять з утоми груди
І затихає крови плин,
Тоді надію знову будить
Коротке й ніжне слово: син;
Коли вогню бракує слову
Й робота валиться із рук –
Я сина згадую – і знову
Готовий до терпіння й мук…
"Дуже шкодую, – зізнавався він у листі до дружини, – що розлука так затяглася, сподіваюсь, що в близькому часі чогось тут доб'юся, і, може, скоро зустрінемось, щоб назавжди бути вкупі. Коли б то так було!"
Поет клопотався про дозвіл повернутися на Буковину, але досягти цього йому ніяк не вдавалося.
2 березня 1943 року писав дружині у листівці:
"Моя кохана Мирославо!
Тепер ніч. Сиджу один у своїй кімнаті, слухаю, як шумить річка, що звільняється від криги, і мчу в згадках туди, до тебе, до синка. Іноді так боляче відчуваю свою самотність, що хоч вішайся. Тільки підбадьорює мене надія, що ти таки десь скоро прийдеш до мене. Це в
же настає весна, тож небезпеки для Остапчика не буде. Аби ти лише перепустку дістала…"
І таки сталося! Дружина зуміла отримати дозвіл і разом із сином весною 1943 року прибула до Кам'янця. Сім'я нарешті з'єдналася!
Наприкінці 1943 року ні в кого вже не було сумніву, що незабаром радянські війська знову "приведуть" за собою жорстокий сталінський режим. Тисячі людей знімалися з рідних місць і вирушали на захід, аби уникнути голоду, злиднів, переслідувань, терору, смерті.
Повернулася додому, на Буковину, й Мирослава Копачук-Бородай із сином. Чоловікові ж вдалося дістатись у Бергомет аж у березні 1944 року. Однак затримуватися тут уже не було сенсу… Сім'я Копачуків – Іван з Оленою та їхня молодша дочка Маруся, студентка Чернівецької консерваторії, а також Бородаї – Харитон, Мирослава й Остапко – у середині квітня вирушили залізницею до Румунії, де їх очікував професор Володимир Копачук, брат Харитонового тестя. Згодом з'ясувалося, що в поїзді біженців їде і студент Чернівецької політехніки Тарас Кисилиця, родом із Сторожинця.
Тарас Кисилиця і Марія Копачук були закохані одне в одного, але мати дівчини хотіла іншого зятя. Тому на станції Шіміян, поблизу міста Турну-Северин, під час зупинки поїзда юнак та дівчина вийшли на перон, щоб крадькома зустрітися. Коли вони розмовляли, до них наблизилися родичі Марії: мати і Харитон Бородай. У цей час і сталася трагедія: розлючений студент вихопив револьвер і застрелив усіх трьох.
Трагічний випадок став темою публікацій багатьох часописів. 16 квітня 1944 року румунська газета "Евеніментул" ("Подія") писала: "…Смерть усіх трьох жертв була моментальною, вони упали на перон станції, де зупинився поїзд на кілька хвилин, а вбивця почав бити себе по голові рукояткою розрядженого револьвера". Інша газета наводила пізніші слова Кисилиці: "…Не можу пояснити, що спонукало мене вийняти револьвер і стріляти. Шкодую, що я застрелив і швагра коханої, який став на її захист, бо я дуже його поважав…" Ще одна газета згодом повідомила, що "…через два місяці ув'язнення злочинець, вимучений сумлінням, покінчив життя самогубством…"
Після похорону чоловіка, матері й сестри Мирослава опинилася на чужині без будь-яких засобів до існування, без видимих надій на майбутнє, на руках із сином Остапком, який від пережитого онімів. У відчаї вдова кинулась до Дунаю. Та в останній момент, коли готова була разом із дитиною опинитись у бурхливій воді, Остапко, уперше після смерті батька, мовив слово "мамо". І вона схаменулася, збагнула суть свого життя в любові до дитини, в обов'язку виростити сина.
Мирослава Копачук працювала у школі. 1947 року вийшла заміж за вчителя Данієля Шандра, і в них народився син Богдан. Вона стала відомою збирачкою фольклору, уклала дві збірки української народної поезії ("Ой, кувала зозулечка", 1974 р., і "Співаночки мої любі", 1977 р.) та першого в Румунії альбому гуцульських вишивок. Берегла не тільки пам'ять про першого чоловіка Харитона Бородая, але й твори поета: зошит під заголовком "Стривожені зорі" з наклеєними віршами, друкованими в газеті "Подолянин", вирізки з різних газет і кілька фотографій.
"Все своє життя, – згадує Остап Бородай-Шандро, – мама приховувала їх, час від часу міняючи схованку. Вона боялася, щоб їх не знайшла всесильна комуністична Секурітатя і щоб її не вигнали із шкільництва через те, що вона змінила автобіографію. Це було секретом її життя".
Коли синові Остапові виповнилося вісімнадцять літ, мати подарувала йому кишеньковий годинник і залізну ложку з монограмою Х. Б. Їх він зберігає досі. Але головним скарбом була творча спадщина батька. На початку 1990-х років окремі публікації творів Яреми Байрака з'явилися у виданнях Румунії, а також у 1993-му – в чернівецькій літературно-мистецькій газеті "Яровит". У 2007 році здійснилася мрія Остапа Бородая-Шандра: за фінансової підтримки Союзу українців Румунії він видав батькову книгу "Стривожені зорі". До неї ввійшли поезії, шість невеликих прозових творів, а також "Гумористична енциклопедія" гостро антисталінського спрямування.
Мирослава Шандро перейшла у вічність 25 березня 1983 року. Похована поряд зі своїм другим чоловіком.
Могили Харитона Бородая, Олени і Марії Копачук у Шіміяні Остапові Бородаєві-Шандру так і не вдалося знайти.
Пам'ятником батькові од сина стала книга "Стривожені зорі", видана через 63 роки після трагічної загибелі автора. Нині той високий обеліск з ім'ям Яреми Байрака постає перед усією Україною.раїни
[1]