Моє життя –
це постійна боротьба
– Іване Федоровичу, розкажіть про своє дитинство. Яким було найяскравіше дитяче враження?
– Я народився у селі Чапаєве Кобеляцького району. В школі навчався на "відмінно". В атестаті була лише одна четвірка – з німецької. З раннього дитинства вагомою часткою мого життя став спорт. Я був чемпіоном області з вільної боротьби, виступав на республіканських змаганнях. Але по-справжньому захопився футболом. Уже в 2-му класі грав нарівні з дорослими. Навчався у Полтавському сільськогосподарському технікумі, Українській сільськогосподарській академії у м. Києві. Здобуваючи знання, вільний час приділяв своїй улюбленій грі. Виступаючи за ФК "Пирятин", "Локомотив" (Гребінка), ФК "Прилуки", був неодноразовим чемпіоном Полтавської і Чернігівської областей. Грав у чемпіонаті України серед колективів фізкультури, де здобув "бронзу". Після завойованого у 2000 році "срібла" чемпіонату України серед ветеранів разом із колишнім гравцем "Ворскли" Іваном Шарієм ввійшов до тридцятки кращих футболістів серед ветеранів. І до цього часу граю у чемпіонаті України серед ветеранів. От тільки через брак часу – все рідше.
– Інколи у сучасному футболі треба бути політиком. Українська політика останніх років нагадує матч двох сильних команд. А ви і політик, і футболіст…
– Скажу відверто, що не досяг би жодних висот, якби не дружив зі спортом. Моє життя – це постійна боротьба. Спортсмени – люди, які звикли натхненно працювати задля перемоги, але уміють із гідністю переживати і поразки.
– Відколи починається відлік вашим значним перемогам і поразкам?
– У 1987 році я очолив радгосп імені Маяковського Пирятинського району. Потім це господарство розділилося на два. З 1989 року почав працювати керівником ВАТ "Велика Круча". Тоді мені було 28 років. У спадок отримав понад 300 га землі, де вирощували овочі. Господарство продавало продукцію за низькими цінами і було збитковим. Але вже через рік овочівництво почало приносити прибутки і стало рентабельним. Я значно розширив ринки збуту. Овочі ми продавали у республіки колишнього СРСР. Було налагоджено партнерські стосунки з Угорщиною. Звідти за рік я привозив близько 20 тонн гібридного насіння соняшнику. Його вирощували у Полтавській, Дніпропетровській і Черкаській областях та експортували за кордон уже від 300 до 500 тонн товарної продукції. Одного разу з Угорщини я привіз два апарати для виробництва цукрової вати. Вони вмістилися у моєму легковому авто. Згодом ми їх продали, а на виручені кошти придбали для свого господарства екскаватор. Тоді для мене авторитетом був Лайош Боднар – директор угорського кооперативу "Бейке". За радянських часів, коли хотіли наочно продемонструвати переваги соціалізму над капіталізмом, делегації різних країн возили саме до нього. Від Боднара я також перейняв низку ідей, які згодом втілив на Полтавщині. Це – і будівництво першої в СРСР пивоварні з рестораном у Великій Кручі, й торговельний бізнес на автошляху Київ–Харків. З-за кордону я ніколи не привозив джинси, магнітофони, інші дефіцитні для нас у той час речі, а віз додому досвід і знання, це – найдорожчий скарб.
Керівники тодішньої обласної і районної влади бачили, що я не вписуюся у рамки їхньої системи, називали мене неформалом.
– І ставили палиці в колеса?
– Не без цього. У них навіть у голові не вкладалося, що молода людина може мислити інакше, ніж вони, і досягати суттєвих успіхів у роботі. Тому, звичайно, мені протидіяли. Наприклад, для виїзду за кордон треба було змінити номерні знаки машини. А тодішній начальник обласної державтоінспекції безпідставно відмовив мені. Думаю, на це він отримав указівку згори. Але вихід я все-таки знайшов. Поїхав до Івано-Франківська, і там мені дали номерні знаки цієї області. З ними і перетнув кордон. Після повернення додому приїжджають до мене з обкому, як це так, мовляв, мені вони не дали номерів, а я з'їздив до Угорщини. Довелося навіть паспорт показати з відміткою митниці. Ось такою була боротьба. Спокою не мав. Чомусь вважали: якщо їжджу за кордон, то обов'язково вивожу державні гроші, а в Закарпатті маю спільників. Я не ображався, працював за принципом – вигідно господарству і людям, отже, вигідно і державі. Але й до цього часу мене дуже дивує – чому я, очолюючи державне підприємство і регулярно поповнюючи державну казну, з боку тієї ж держави мав постійну протидію. Можливо, це просто елементарна людська заздрість. Якщо це так, то згодом вона вийшла за межі здорового глузду. У 1993 році було підпалено пивоварню, яка згоріла дотла. У 1995-му таке ж лихо спіткало і новозбудований готель. Проте я не став на коліна, а продовжував боротися і працювати.
З радістю підтримую молодь, яка приходить до влади
– Згодом ви стали й політиком. Одним із поштовхів, певно, були й ті неприємності?
– Переломним став 2000 рік. Я зрозумів, що свій досвід повинен втілювати вже на більш високому рівні. Були пропозиції від "Нашої України" і "Батьківщини". Спочатку я вагався. У 2002 році балотувався у депутати Верховної Ради по Лохвицькому виборчому округу як самовисуванець. Набрав 8 тисяч 800 голосів. У 2004 році під час президентських виборів, думаю, жоден українець не був осторонь політики. Тоді я з гордістю прийняв пропозицію Віктора Андрійовича Ющенка стати його довіреною особою по Лохвицькому виборчому округу. І зараз вважаю цей період найкращим у своєму житті.
У політику я вирішив прийти і сказати: не можна тримати людину в жорстких рамках, не давати їй розвиватися, не пускати молодих іти далі, долаючи щабель за щаблем. Думаю, це велика проблема. У нас багато кадрів, яким не дають зростати. І повірте, я ніколи не зроблю того, що відчув на собі. Навпаки, якщо бачу молоду людину, яка приходить до влади, в політику, завжди підтримаю її, бо знаю, що таке перепони, які створюють можновладці, на собі пережив їх.
– Зараз ви очолюєте депутатську фракцію "Народний Союз "Наша Україна" в облраді. Які питання для неї є найактуальнішими?
– Передусім – це практична допомога та контроль за використанням субвенцій із Державного бюджету на будівництво та реконструкцію народногосподарських та соціально-побутових об'єктів на території області. Кожен із них закріплений за депутатами нашої фракції. І це не якась паперова формальність, а реальна допомога у розумному використанні наданих бюджетних коштів. Окрім того, депутати також закріплені й за конкретними районами області.
В обласній раді ми активно підтримували ініціативу про виділення в 2007 р. понад 2 млн грн на ремонт шкіл. Деякі наші колеги з інших фракцій говорили, що передусім необхідно готувати відповідні програми і тільки потім приймати конкретні рішення. Це правильно, але, з іншого боку, якби не було проявлено наполегливості у цьому питанні, то деякі школи просто не були б готовими повноцінно розпочати навчання 1 вересня.
Ми виступили ініціаторами виділення з обласного бюджету 1 млн грн на зменшення відсотків банківських кредитів, що допоможе у започаткуванні власного бізнесу. Отож послідовно виконуємо пункт передвиборної програми нашої партії про підтримку підприємництва.
Фракція ніколи не стояла осторонь вирішення дискусійного питання про приміщення бібліотеки для дітей ім. П.Мирного. Принципову позицію ми зайняли і щодо спорудження у Полтаві пам'ятника Симону Петлюрі. Навіть коли треба було приймати непопулярні рішення, і цього вимагали обставини, ми не перекладали відповідальності на інших, самоусуваючись. Зокрема, наша фракція підтримала підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги. В усякому разі так чесніше, адже рішення "не голосувати" було б просто популістським.
У нас уже склалася традиція: перш ніж голосувати на сесії за те чи інше питання, ми двічі збираємося усією фракцією – перед засіданнями постійних комісій та безпосередньо перед самою сесі
єю. Є й правило – частину рішень підтримувати чи не підтримувати одноголосно, а за менш принципові питання голосувати у вільному режимі.
Наша область має стати
туристичною Меккою
– З якими ініціативами фракція виступатиме найближчим часом?
– Необхідно переводити заклади культури, дозвілля та спорту, які використовуються неефективно, в обласну комунальну власність. Це стане суттєвим кроком у боротьбі з безгосподарністю. Зокрема, треба навести лад у дендропарках. Плануємо, що у нинішньому році на території Семенівського, Оржицького і Глобинського районів буде створено Нижньосулинський національний парк.
Якщо у комунальну власність переведемо мототрек у Розсошенцях, то це стане поштовхом до відродження на Полтавщині мотоспорту. Зможемо систематично проводити чемпіонати України і навіть Європи. Також це стосується і мотоболу. Адже полтавські мотоболісти свого часу досягали високих результатів. І не випадково, що минулого року ми приймали у Вишняках Хорольського району чемпіонат Європи.
Взагалі хотілося б, аби ті здобутки, яких на Полтавщині вдалося досягти минулого року, у 2008-му можна було б суттєво збільшити. Щоб на кілька щаблів зріс рівень інвестицій, щоб пріоритетом став здоровий спосіб життя. Тоді менше вкладатимемо коштів у охорону здоров'я, а спрямовуватимемо їх на розвиток інших галузей. Хочеться, щоб на Полтавщині відновлювалися наші старі, уже, як-то кажуть, колись добре розкручені бренди. Я маю на увазі решетилівські, опішнянські, миргородські народні промисли, визначну пам'ятку археології скіфського часу – Більське городище у Котелевському районі.
Візиткою нашого краю є оспіваний Гоголем Сорочинський ярмарок. Його рівень теж слід поліпшити. І постаратися зробити все для того, щоб люди, які приїжджають на ярмарок, також мали можливість здійснити цікаву туристичну подорож нашим краєм. На Полтавщині багато визначних місць. І вона може стати туристичною Меккою. А будуть туристи – наповнюватиметься бюджет області, отож суттєво поліпшиться і соціально-економічна сфера. У 2008 році відзначатимемо 150 років від дня народження нашої землячки, відомої художниці Марії Башкирцевої, у 2009-му – 200-річчя Миколи Гоголя та 300-ліття Полтавської битви. Робитимемо все для того, щоб сприяти популяризації і зростанню іміджу Полтавщини. А це стане серйозним кроком у напрямку до європейської спільноти.
– За підсумками останніх парламентських виборів, ваших прихильників на Полтавщині побільшало чи навпаки поменшало?
– Процес поповнення лав нашої партії є стабільним. Нині вона налічує понад 10 тисяч членів. Попереду ж чекає серйозний іспит – створення єдиної партії, тобто об'єднання сил, які входять до блоку "НУ-НС". Також вважаю, що у Верховній Раді у нашій фракції повинно бути ширшим представництво з регіонів. Тоді б ми мали більший вплив на місцях.
– Іване Федоровичу, чи вдалося поліпшити інвестиційний клімат на Полтавщині у минулому році? Якщо так, то наведіть конкретні приклади надходження реальних інвестицій.
– Це, насамперед, інвестиції у будівництво металургійного комбінату "Ворскла-сталь" поблизу Комсомольська, запровадження нових технологій на Пирятинському сирзаводі, будівництво дороги 1-ї категорії Київ–Харків між Пирятином і Лубнами, відкриття магазину "Метро" в Полтаві та багатьох інших солідних торговельних закладів. Узагалі, інвестиції – це і вкладення коштів приватного капіталу, і залучення кредитних ресурсів, різного виду субвенцій та бюджетних коштів. Але, скажу відверто, інвестиції в економіку області надходять не так, як хотілося б. Головна проблема у тому, що земля не є ринком, інша проблема – суб'єктивна, коли місцева влада хоче з інвестора взяти великий відсоток на розвиток соціально-економічної сфери регіону. Інвестору це не під силу, і він шукає, де йому вигідніше. Був негативний приклад у Пирятинському районі: місцева влада вимагала одразу 2% коштів з 70 млн дол., і потужний інвестор з виробництва біоетанолу вирішив будувати завод на Черкащині.
– Наскільки ефективно вдається вирішувати наболілі проблеми, поєднуючи роботу у виконавчій і законодавчій структурах влади?
– Одна справа, коли ти – депутат обласної ради і голова правління АТ "Велика Круча". І зовсім інша – коли депутат, голова фракції в облраді і перший заступник голови облдержадміністрації. Я маю можливість вирішувати широке коло питань, охоплюючи і фінансову, господарську сфери, й галузі культури та спорту. Таке поєднання посад вважаю нормальним, адже можу надати конкретну допомогу людям. На роботу приходжу щодня о 6.45. І з цього часу вже починаю вести прийом. Ніколи не вказую свої прийомні дні. Винятком є лише ті випадки, коли виїжджаю у райони. Приймаю людей у будь-який час, коли я на робочому місці. Адже проблем завжди вистачає. Й вирішувати їх треба оперативно. Тільки тоді можна поліпшити ситуацію в усіх сферах життя.
це постійна боротьба
– Іване Федоровичу, розкажіть про своє дитинство. Яким було найяскравіше дитяче враження?
– Я народився у селі Чапаєве Кобеляцького району. В школі навчався на "відмінно". В атестаті була лише одна четвірка – з німецької. З раннього дитинства вагомою часткою мого життя став спорт. Я був чемпіоном області з вільної боротьби, виступав на республіканських змаганнях. Але по-справжньому захопився футболом. Уже в 2-му класі грав нарівні з дорослими. Навчався у Полтавському сільськогосподарському технікумі, Українській сільськогосподарській академії у м. Києві. Здобуваючи знання, вільний час приділяв своїй улюбленій грі. Виступаючи за ФК "Пирятин", "Локомотив" (Гребінка), ФК "Прилуки", був неодноразовим чемпіоном Полтавської і Чернігівської областей. Грав у чемпіонаті України серед колективів фізкультури, де здобув "бронзу". Після завойованого у 2000 році "срібла" чемпіонату України серед ветеранів разом із колишнім гравцем "Ворскли" Іваном Шарієм ввійшов до тридцятки кращих футболістів серед ветеранів. І до цього часу граю у чемпіонаті України серед ветеранів. От тільки через брак часу – все рідше.
– Інколи у сучасному футболі треба бути політиком. Українська політика останніх років нагадує матч двох сильних команд. А ви і політик, і футболіст…
– Скажу відверто, що не досяг би жодних висот, якби не дружив зі спортом. Моє життя – це постійна боротьба. Спортсмени – люди, які звикли натхненно працювати задля перемоги, але уміють із гідністю переживати і поразки.
– Відколи починається відлік вашим значним перемогам і поразкам?
– У 1987 році я очолив радгосп імені Маяковського Пирятинського району. Потім це господарство розділилося на два. З 1989 року почав працювати керівником ВАТ "Велика Круча". Тоді мені було 28 років. У спадок отримав понад 300 га землі, де вирощували овочі. Господарство продавало продукцію за низькими цінами і було збитковим. Але вже через рік овочівництво почало приносити прибутки і стало рентабельним. Я значно розширив ринки збуту. Овочі ми продавали у республіки колишнього СРСР. Було налагоджено партнерські стосунки з Угорщиною. Звідти за рік я привозив близько 20 тонн гібридного насіння соняшнику. Його вирощували у Полтавській, Дніпропетровській і Черкаській областях та експортували за кордон уже від 300 до 500 тонн товарної продукції. Одного разу з Угорщини я привіз два апарати для виробництва цукрової вати. Вони вмістилися у моєму легковому авто. Згодом ми їх продали, а на виручені кошти придбали для свого господарства екскаватор. Тоді для мене авторитетом був Лайош Боднар – директор угорського кооперативу "Бейке". За радянських часів, коли хотіли наочно продемонструвати переваги соціалізму над капіталізмом, делегації різних країн возили саме до нього. Від Боднара я також перейняв низку ідей, які згодом втілив на Полтавщині. Це – і будівництво першої в СРСР пивоварні з рестораном у Великій Кручі, й торговельний бізнес на автошляху Київ–Харків. З-за кордону я ніколи не привозив джинси, магнітофони, інші дефіцитні для нас у той час речі, а віз додому досвід і знання, це – найдорожчий скарб.
Керівники тодішньої обласної і районної влади бачили, що я не вписуюся у рамки їхньої системи, називали мене неформалом.
– І ставили палиці в колеса?
– Не без цього. У них навіть у голові не вкладалося, що молода людина може мислити інакше, ніж вони, і досягати суттєвих успіхів у роботі. Тому, звичайно, мені протидіяли. Наприклад, для виїзду за кордон треба було змінити номерні знаки машини. А тодішній начальник обласної державтоінспекції безпідставно відмовив мені. Думаю, на це він отримав указівку згори. Але вихід я все-таки знайшов. Поїхав до Івано-Франківська, і там мені дали номерні знаки цієї області. З ними і перетнув кордон. Після повернення додому приїжджають до мене з обкому, як це так, мовляв, мені вони не дали номерів, а я з'їздив до Угорщини. Довелося навіть паспорт показати з відміткою митниці. Ось такою була боротьба. Спокою не мав. Чомусь вважали: якщо їжджу за кордон, то обов'язково вивожу державні гроші, а в Закарпатті маю спільників. Я не ображався, працював за принципом – вигідно господарству і людям, отже, вигідно і державі. Але й до цього часу мене дуже дивує – чому я, очолюючи державне підприємство і регулярно поповнюючи державну казну, з боку тієї ж держави мав постійну протидію. Можливо, це просто елементарна людська заздрість. Якщо це так, то згодом вона вийшла за межі здорового глузду. У 1993 році було підпалено пивоварню, яка згоріла дотла. У 1995-му таке ж лихо спіткало і новозбудований готель. Проте я не став на коліна, а продовжував боротися і працювати.
З радістю підтримую молодь, яка приходить до влади
– Згодом ви стали й політиком. Одним із поштовхів, певно, були й ті неприємності?
– Переломним став 2000 рік. Я зрозумів, що свій досвід повинен втілювати вже на більш високому рівні. Були пропозиції від "Нашої України" і "Батьківщини". Спочатку я вагався. У 2002 році балотувався у депутати Верховної Ради по Лохвицькому виборчому округу як самовисуванець. Набрав 8 тисяч 800 голосів. У 2004 році під час президентських виборів, думаю, жоден українець не був осторонь політики. Тоді я з гордістю прийняв пропозицію Віктора Андрійовича Ющенка стати його довіреною особою по Лохвицькому виборчому округу. І зараз вважаю цей період найкращим у своєму житті.
У політику я вирішив прийти і сказати: не можна тримати людину в жорстких рамках, не давати їй розвиватися, не пускати молодих іти далі, долаючи щабель за щаблем. Думаю, це велика проблема. У нас багато кадрів, яким не дають зростати. І повірте, я ніколи не зроблю того, що відчув на собі. Навпаки, якщо бачу молоду людину, яка приходить до влади, в політику, завжди підтримаю її, бо знаю, що таке перепони, які створюють можновладці, на собі пережив їх.
– Зараз ви очолюєте депутатську фракцію "Народний Союз "Наша Україна" в облраді. Які питання для неї є найактуальнішими?
– Передусім – це практична допомога та контроль за використанням субвенцій із Державного бюджету на будівництво та реконструкцію народногосподарських та соціально-побутових об'єктів на території області. Кожен із них закріплений за депутатами нашої фракції. І це не якась паперова формальність, а реальна допомога у розумному використанні наданих бюджетних коштів. Окрім того, депутати також закріплені й за конкретними районами області.
В обласній раді ми активно підтримували ініціативу про виділення в 2007 р. понад 2 млн грн на ремонт шкіл. Деякі наші колеги з інших фракцій говорили, що передусім необхідно готувати відповідні програми і тільки потім приймати конкретні рішення. Це правильно, але, з іншого боку, якби не було проявлено наполегливості у цьому питанні, то деякі школи просто не були б готовими повноцінно розпочати навчання 1 вересня.
Ми виступили ініціаторами виділення з обласного бюджету 1 млн грн на зменшення відсотків банківських кредитів, що допоможе у започаткуванні власного бізнесу. Отож послідовно виконуємо пункт передвиборної програми нашої партії про підтримку підприємництва.
Фракція ніколи не стояла осторонь вирішення дискусійного питання про приміщення бібліотеки для дітей ім. П.Мирного. Принципову позицію ми зайняли і щодо спорудження у Полтаві пам'ятника Симону Петлюрі. Навіть коли треба було приймати непопулярні рішення, і цього вимагали обставини, ми не перекладали відповідальності на інших, самоусуваючись. Зокрема, наша фракція підтримала підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги. В усякому разі так чесніше, адже рішення "не голосувати" було б просто популістським.
У нас уже склалася традиція: перш ніж голосувати на сесії за те чи інше питання, ми двічі збираємося усією фракцією – перед засіданнями постійних комісій та безпосередньо перед самою сесі
єю. Є й правило – частину рішень підтримувати чи не підтримувати одноголосно, а за менш принципові питання голосувати у вільному режимі.
Наша область має стати
туристичною Меккою
– З якими ініціативами фракція виступатиме найближчим часом?
– Необхідно переводити заклади культури, дозвілля та спорту, які використовуються неефективно, в обласну комунальну власність. Це стане суттєвим кроком у боротьбі з безгосподарністю. Зокрема, треба навести лад у дендропарках. Плануємо, що у нинішньому році на території Семенівського, Оржицького і Глобинського районів буде створено Нижньосулинський національний парк.
Якщо у комунальну власність переведемо мототрек у Розсошенцях, то це стане поштовхом до відродження на Полтавщині мотоспорту. Зможемо систематично проводити чемпіонати України і навіть Європи. Також це стосується і мотоболу. Адже полтавські мотоболісти свого часу досягали високих результатів. І не випадково, що минулого року ми приймали у Вишняках Хорольського району чемпіонат Європи.
Взагалі хотілося б, аби ті здобутки, яких на Полтавщині вдалося досягти минулого року, у 2008-му можна було б суттєво збільшити. Щоб на кілька щаблів зріс рівень інвестицій, щоб пріоритетом став здоровий спосіб життя. Тоді менше вкладатимемо коштів у охорону здоров'я, а спрямовуватимемо їх на розвиток інших галузей. Хочеться, щоб на Полтавщині відновлювалися наші старі, уже, як-то кажуть, колись добре розкручені бренди. Я маю на увазі решетилівські, опішнянські, миргородські народні промисли, визначну пам'ятку археології скіфського часу – Більське городище у Котелевському районі.
Візиткою нашого краю є оспіваний Гоголем Сорочинський ярмарок. Його рівень теж слід поліпшити. І постаратися зробити все для того, щоб люди, які приїжджають на ярмарок, також мали можливість здійснити цікаву туристичну подорож нашим краєм. На Полтавщині багато визначних місць. І вона може стати туристичною Меккою. А будуть туристи – наповнюватиметься бюджет області, отож суттєво поліпшиться і соціально-економічна сфера. У 2008 році відзначатимемо 150 років від дня народження нашої землячки, відомої художниці Марії Башкирцевої, у 2009-му – 200-річчя Миколи Гоголя та 300-ліття Полтавської битви. Робитимемо все для того, щоб сприяти популяризації і зростанню іміджу Полтавщини. А це стане серйозним кроком у напрямку до європейської спільноти.
– За підсумками останніх парламентських виборів, ваших прихильників на Полтавщині побільшало чи навпаки поменшало?
– Процес поповнення лав нашої партії є стабільним. Нині вона налічує понад 10 тисяч членів. Попереду ж чекає серйозний іспит – створення єдиної партії, тобто об'єднання сил, які входять до блоку "НУ-НС". Також вважаю, що у Верховній Раді у нашій фракції повинно бути ширшим представництво з регіонів. Тоді б ми мали більший вплив на місцях.
– Іване Федоровичу, чи вдалося поліпшити інвестиційний клімат на Полтавщині у минулому році? Якщо так, то наведіть конкретні приклади надходження реальних інвестицій.
– Це, насамперед, інвестиції у будівництво металургійного комбінату "Ворскла-сталь" поблизу Комсомольська, запровадження нових технологій на Пирятинському сирзаводі, будівництво дороги 1-ї категорії Київ–Харків між Пирятином і Лубнами, відкриття магазину "Метро" в Полтаві та багатьох інших солідних торговельних закладів. Узагалі, інвестиції – це і вкладення коштів приватного капіталу, і залучення кредитних ресурсів, різного виду субвенцій та бюджетних коштів. Але, скажу відверто, інвестиції в економіку області надходять не так, як хотілося б. Головна проблема у тому, що земля не є ринком, інша проблема – суб'єктивна, коли місцева влада хоче з інвестора взяти великий відсоток на розвиток соціально-економічної сфери регіону. Інвестору це не під силу, і він шукає, де йому вигідніше. Був негативний приклад у Пирятинському районі: місцева влада вимагала одразу 2% коштів з 70 млн дол., і потужний інвестор з виробництва біоетанолу вирішив будувати завод на Черкащині.
– Наскільки ефективно вдається вирішувати наболілі проблеми, поєднуючи роботу у виконавчій і законодавчій структурах влади?
– Одна справа, коли ти – депутат обласної ради і голова правління АТ "Велика Круча". І зовсім інша – коли депутат, голова фракції в облраді і перший заступник голови облдержадміністрації. Я маю можливість вирішувати широке коло питань, охоплюючи і фінансову, господарську сфери, й галузі культури та спорту. Таке поєднання посад вважаю нормальним, адже можу надати конкретну допомогу людям. На роботу приходжу щодня о 6.45. І з цього часу вже починаю вести прийом. Ніколи не вказую свої прийомні дні. Винятком є лише ті випадки, коли виїжджаю у райони. Приймаю людей у будь-який час, коли я на робочому місці. Адже проблем завжди вистачає. Й вирішувати їх треба оперативно. Тільки тоді можна поліпшити ситуацію в усіх сферах життя.
[1]