– Валеріє Олексійовичу, чому не футбол, баскетбол, волейбол? Чому обрали саме мотобол?
– Це був 1973 рік. На мототрек мене
привіз сусід. Тоді мені було 14 років. Той перший матч дивився, затамувавши подих. І на все життя закохався у гру. Більше її ніколи не полишав, які б тяжкі часи для мотоболу не наставали. А взагалі, як спортсмен я, по суті, на пенсії. Незабаром мені виповниться 49 років.
– Ще відчуваєте себе у формі?
– Так, але скажу відверто, що вік все-таки дає про себе знати.
– У яких клубах вдалося пограти?
– Полтавський "Вимпел", "Колос" (Стовбина Долина), "Поділля" (Кам’янець-Подільський). Зараз – капітан команди "Союз-3" (Єнакієве).
– Яких результатів досягали?
– У 2001 році збірна України на чемпіонаті Європи посіла третє місце. За "бронзу" ми боролися із Німеччиною до останнього. Добре пам'ятаю ту гру. Ми забивали м'ячі й виходили вперед у рахунку, а суперник відігрувався. Основний час закінчився унічию. Було призначено пенальті. Ми перемогли. Певне, ця нагорода для мене найдорожча. Але були й інші – значно раніше, коли грав за "Вимпел". Ми перемогли на VІІІ Спартакіаді народів СРСР, вибороли Кубок журналу "За рулем", чотири рази здобували "бронзу" чемпіонату Радянського Союзу.
– Тоді ще існувала сильна полтавська мотобольна школа?
– Так. Причому багато наших тактичних новинок тепер втілюють за кордоном. Взагалі, нині український мотобол і тримається саме на полтавській школі. Багато наших спортсменів грають в інших клубах України і Росії. До речі, в Росії зараз дуже серйозна школа. Її частково перейняли від нас. Свого часу у нас діти ходили на мотобол із 12 років, їздили на мопедах, а потім сідали на мотоцикли і могли вже демонструвати певну майстерність. Знаєте, відколи у мотоболі почався розпад? У 90-х почали запрошувати легіонерів, вони поступово витісняли наших лідерів. А молодь, на жаль, вчили недостатньо. Уже не вистачало матеріальної бази і відповідних коштів. Повірте, дуже хотілося б усе змінити на краще, щоб хлопці з раннього віку відчували техніку, з головою поринали у гру. Ось тоді можна дійсно іти мені на пенсію.
– Хочете сказати, що проблем більш ніж достатньо?
– Інколи просто хочеться махнути на все рукою, але мотобол – моє життя. Не хочеться, щоб був загублений цей вид спорту. Зараз стадіон у Полтаві заріс бур'янами, місць для сидіння немає, бо ніхто не виділяє кошти. Техніка у спортсменів застаріла. Вони змагаються на мотоциклах, які вже зняті з виробництва. А тому запасні частини придбати дуже проблематично. Вартість нового іспанського мотоцикла становить 6 тисяч євро.
– Це теж одна із причин невдалого виступу "Вимпела" на нинішньому чемпіонаті України?
– Без сумніву. Посудіть самі: тому ж "Союзу-3", за який я граю, на сезон виділили солідні кошти. Були закуплені нові мотоцикли та необхідне обладнання. Коли хлопці знають, що про них не забувають, турбуються, тоді й їхній спортивний дух значно вищий.
– Валерію Олексійовичу, скільки голів забили за свою довгу спортивну кар'єру?
– Знаєте, ніколи не рахував. Є люди, які люблять вести статистику, а я – ні. Зіграв матч, і все, він для мене у минулому. А я вже думаю про наступну гру.
– Можете пригадати яскравий момент змагань, що запам'ятався на все життя?
– У матчах, звичайно, різні ситуації бували. Але найбільше мені запам'ятався неігровий епізод. "Вимпелу" завжди сильно протистояла потужна калмицька команда "Еліста". Та гра теж була напруженою і жорсткою. Ми виклалися повністю і вирвали перемогу. Після матчу купаємося у душовій, чую: біля дверей зібралися дружини суперників і гнівно питають: "Де гравець номер сім (себто я), зараз будемо його бити". Спочатку навіть остерігався з душової вийти, бо відчував, що жінки налаштовані серйозно. Але все обійшлося. Взагалі у кожному матчі трапляються різні нюанси. Виходячи на поле, забуваєш про повсякденні турботи. За кермом мотоцикла ти зосереджений, весь у грі.
– Які шанси у збірної України на цьогорічному чемпіонаті Європи у Вишняках?
– Прагнутимемо потрапити у трійку лідерів. Бойовий дух у нас є, думаю, допоможуть і рідні стіни. Але доведеться дуже важко. До Вишняків повинні приїхати 7 команд. Лідером, вважаю, буде Росія. До речі, двоє колишніх вишняківців виступатимуть за її збірну. Дуже сильні французи, німці, білоруси, литовці. Наприклад, у Франції та Німеччині у вітчизняних чемпіонатах беруть участь понад 20 команд. Тобто спортсмени зіграні у тактичному плані і мають чималий ігровий досвід. У нас же буде проблематично навіть із гравцями. Честь збірної України захищатимуть мотоболісти всього із трьох команд: "Вимпела", "Антрациту" і "Союзу-3".
– Якими бачите перспективи розвитку мотоболу на Полтавщині?
– Треба вчити нашу молодь, відроджувати полтавську мотобольну школу, а тоді, можливо, відродимо і нашу спортивну славу. Якщо побачу, що підростають здібні хлопці, то можна буде працювати тренером або й бути пересічним уболівальником. А поки що буду просто грати.
полтавського "Вимпела"
У 1965 році стартував перший чемпіонат України з мотоболу, який зібрав рекордну кількість команд – 20. Тоді "Вимпел" став першим чемпіоном. А вже наступного року дебютував на всесоюзній арені. За підсумками сезону посів четверте місце.
Був час, коли команда знаходилась буквально на межі розвалу. Особливо тяжким видався сезон 1969 року: "Вимпел" посів сьоме місце, гостро постало питання про відсутність у команди свого поля, оскільки всі офіційні матчі доводилося проводити не лише в найближчих райцентрах, але й виїздити до Лубен.
Та спорудження у Полтаві мототреку дало новий імпульс розвитку мотоболу. Саме в 70-ті починається стрімке сходження "Вимпела" до вершин майстерності. Досить сказати, що 1971 року "Вимпел" втретє поспіль виграв Кубок України і одержав цей трофей на вічне зберігання. Того ж року команда вперше у своїй історії дійшла до фіналу Кубка СРСР, де лише в заключному поєдинку програла елістинській "Кометі" – 2:6.
1972 року "Вимпел" виборює бронзові медалі всесоюзної першості. Та по-справжньому "золотим" стає сезон 1973 року. У двобої з елістинським "Автомобілістом" полтавці вирвали перемогу – 2:1, а з нею – і золоті медалі чемпіонів СРСР. Восени того ж року мотоболісти "Вимпела" зробили "золотий" дубль: "поклали" медалі першості до Кубка Радянського Союзу. У 1975 році чемпіону забракло буквально очка, аби посісти друге місце. Однак уже 1978 року команда мало не вилетіла з вищої ліги, посівши останнє місце на чемпіонаті. Цього разу її врятувало лише рішення Федерації мотоболу СРСР про збільшення числа команд вищого дивізіону країни.
У 80-ті роки команда чотири рази (1983, 1984, 1985, 1987) ставала призером чемпіонату СРСР, шість разів грала у фіналі Кубка країни і навіть завоювала престижне на той час звання чемпіона Спартакіади СРСР. На жаль, після "бронзового" сезону 1987 року "Вимпел" незабаром зник не лише з турнірних календарів, але і як команда взагалі. Мотобол на Полтавщині остаточно не занепав лише завдяки тому, що, крім "Ниви", в області залишалося ще кілька сільських команд, за які й продовжували виступати колишні гравці "Вимпела". Лише через 10 років у Полтаві знову заговорили про необхідність відродження славної команди. Першим кроком до цього став фінальний турнір Кубка України, який проводився на мототреку у Полтаві, хоча "Вимпел" у ньому участі не брав. Та вже після турніру полтавці провели товариську зустріч зі збірною України.
Потім "Вимпел" постійно брав участь у че
мпіонатах України. Завойовував "срібло", "бронзу", торік був чемпіоном. Але цього року зіграв невдало, поступившись своїм суперникам у всіх зустрічах.
[1]